Глава 25

«Вона все така сама, як понад чотири роки тому». Костянтин стояв біля воріт цвинтаря, дивлячись на занедбану синагогу. «Сьогодні в мене немає часу віддаватися спогадам», подумав Костя і попрямував усередину. Він зняв із себе пальто, дістав із портфеля сувій, його переклад і почав читати частину про приготування. Костя діяв згідно з інструкціями, накреслив потрібні знаки, запалив спеціальні свічки. Важко сказати, що саме робив Костянтин, він і сам майже не усвідомлював своїх дій, охоплений якоюсь несвідомою одержимістю. Він мав просто щось робити, щось вдіяти, хвилина зволікання — і він усе втратить. У світлі однієї зі свічок він почав читати текст пергаменту.

Простір синагоги перестав наповнюватися звуками незнайомих слів. Тиша. Минула хвилина. «Здається, нічого», не встиг Костянтин так подумати, як відчув сильний удар у спину. Ще секунда — він відчув тиск у ділянці грудей, кисень повільно почав покидати його. Костя почув тихий напівзлий голос:

— Вам мало Гете, Булгакова, Гоголя, Стокера? Ніііт…, вам потрібен ще Я. «Що вам дано, те не вабить, Вас змій безнастанно кличе До себе, до таємничого древа; Заборонений плід вам подавай», — хтось або щось притискало його тростиною до стінки синагоги. Костянтин не міг нічого роздивитися, ще відчуваючи біль від удару в спину. Лише одне питання, не зовсім логічне для такої ситуації, промайнуло в його голові: «Слова Пушкіна?»

— Ніііт, братику…, це ми. Нікчемні, жадібні людці ніколи не були сильні у творчості. Не можна створити нічого путнього заради наживи, — протягнув невідомий суб'єкт, прочитавши думки Костянтина, і, сильніше натискаючи на нього, додав: — Ох, як МИ…, як Я вас ненавиджу! Так би й задушив, якби ти не був моїм творінням. — Істота, різко відпускаючи Костянтина, повернулася до нього спиною. Костя повільно сповз по стіні на землю. Тепер він міг бачити чорний образ, найімовірніше — людини, яка віддалилася від нього на метри два. На ньому був несучасний одяг, а в руках тростина, яку щойно він використовував, притискаючи Костянтина до стіни.

— Хто ти? — Усе, що поки що міг озвучити Костянтин. Суб'єкт обернувся, суворо глянувши на розпластаного Костянтина.

— Ну гаразд…, — спокійно, ніби змирившись із необхідністю, промовив суб'єкт, — давай я процитую щось зі свого. Ти це маєш знати. «Я частка тієї сили, що повсякчас Чинить добро, бажаючи всім зла».

«Гете?», мимоволі подумав Костянтин, водночас роблячи спробу підвестися на ноги. Він дуже добре знав цей твір, щоб не впізнати ці слова.

— Знову повз, і це створіння, обдароване розумом? — Почувся глузливий тон. Ще одна спроба — і Костя підвівся на ноги. «Хоч би ким була ця сутність, Магістру ОПЗС не личить тут лежати». Тепер Костянтин зміг роздивитися його трохи. Це був чоловік за сорок, із дуже суворими рисами обличчя, які у світлі місяця здавалися ще більш зловісними.

— Добре, — ще раз у тому самому тоні погодився невідомий. Мить — і він уже стояв біля Костянтина, викручуючи йому ліву руку: — Що це, геніє? Що за криві шрами? Різати треба було акуратненько, рівненько. Кого ти тоді викликав зі своєю подругою?! Ну…, згадуй! Усе, що стосується твоєї подруги, ти пам'ятаєш, а таку дрібницю, як якого демона викликав, не пам'ятаєш? Я, право, ображатися починаю…, — знову глузливий тон.

— Астарот, — згадав Костянтин, роздивляючись свою руку, на якій три шрами складали літеру «А».

— Ура! Я думав, вічність мине…, — блазнював демон, відходячи від Костянтина на попередню відстань, — хоча ні, вічність минути не може. У цьому людському образі починаєш говорити як один із вас. Але що вдієш? На мій природний образ не надягнеш цей справжній плащ лорда епохи регентства XIV ст., — він демонстративно погладив своє вбрання, констатуючи: — Мушу визнати, був час, коли люди знали толк в одязі.

Костянтин ще трохи переляканно дивився на сутність, що вештається перед ним. «Якби він хотів моєї смерті, я був би вже мертвий», подумав Костя і, набравшись мужності, запитав:

— Що означає «моє творіння»?

— А ти, мабуть, подумав, що все це — ти сам? Магістр тут відкопався, ОПЗС, — глузував Астарот. — Ти зовсім не сікеш фішку? Я демон! Хранитель знань минулого й майбутнього! Ти згадай, тобі ж усе як на тацi принесли: інвестори, потрібні люди, гроші рікою нізвідки. Я тобі дав усе — визнання, славу, гроші, пошану з усіх боків. То чому ти знову прийшов до мене? Хочеш дізнатися суть світобудови? Що ти хочеш почути? Те, що цей світ лише похмура тінь справжнього? Що творець створив спочатку нас, досконалих, але ми вийшли занадто розумними, нецікавими, й створив вас, блазнів, задля забави? Зізнатися чесно, і нас ви іноді забавляєте, попри його зраду.

Костя слухав тираду, вловлюючи смисли через раз. Він уже відкрив рота, щоб відповісти на одне з риторичних запитань.

— Ні, не кажи, я знаю. Зрештою, я все знаю, — зупинив його демон. — Я тобі дав усе, але ти прийшов за тим, що, як ти думаєш, споконвічно належить тобі. Ця твоя подруга. Ох…, ця ваша симбіотична прив'язаність. Яких же вона з вас робить жалюгідних, хоча куди вже, — демон узяв до рук нещодавно прочитаний Костянтином сувій, додаючи: — Уся ваша порода для нас як гнойові черви, тільки-от…, читати навчилися, але суті слів досі не розумієте.

— Я більше не можу! — Несподівано для самого себе підвищив голос Костянтин. — Я не знаю, як я терпів усе це раніше. Я обманював інших доти, доки ця брехня не стала частиною мене. Один момент розвіяв ілюзію, зруйнував на порох мою стіну фарсу, лицемірства й брехні, яку я так довго й старанно будував. Я більше не можу брехати — ця брехня стала огидною мені до глибини душі. Мені нічого не потрібно, я потребую лише її. — Усі ці слова були вимовлені Костянтином на одному диханні.

— Так…, так…, і чудова мить, і сенс життя, і кинуся у вікно, — кривлявся демон. — Гидота. ГИ-ДО-ТА. Тепер умикаємо розум. Я тобі як демон минулого й сьогодення кажу — не можна втручатися в природний хід подій. Від цього завжди тільки гірше. Те, що раз утратив, те канули не в минуле, а в небуття. Розумієш, н е б у т т я, ні смаку, ні запаху, ні часу, ні простору. Та що вам казати…? — Махнув рукою Астарот, продовжуючи тим самим знущальним тоном: — Дайте мені цього! Я хочу цього! Життя моє мізерно коротке, хочу його заповнити тим, чим хочу, і все!…

— Не втручатися в природний хід подій? — Перепитав з іронією Костянтин, згадуючи те, що було сказано демоном на початку.

— Та ти тут у нас сміливості, я бачу, набрався. — Суворий погляд завмер на Костянтині.

Наступної миті сталася якась дивина. З'явився ще один нечіткий образ, відображення того, хто стояв навпроти Астарота. На секунди три перед Костянтином стояло два демони, перший — реальний, з яким Костя щойно спілкувався, другий же — відображення першого. Вони подивилися одне на одного. Потім другий легко кивнув головою першому, який так само мовчки кивнув у відповідь. Мираж розвіявся, відображення зникло. Костянтин ще намагався збагнути, що він бачив, коли почув уже знайомий голос.

— Ненавиджу такі моменти, — констатував Астарот і, повернувшись до Костянтина, продовжив: — Знаєш, тобі пощастило, я сьогодні поблажливий до людських слабкостей. Я виконаю твоє бажання. — Демон повернувся спиною, буркочучи про себе: — От хоч би раз послухали одного зі своїх, що «остання мета для людини має бути недосяжною, а шлях до неї — безконечним». Та ні ж — слова для них порожній звук.

— Що ти хочеш натомість? Душу? — Запитав Костя, згадуючи фільми й книги з участю подібних сутностей.

— Звільни мене від своєї жалюгідної душі, — скривив гримасу демон, — вона давно моя, ще з того моменту, як тільки ти вирішив мене викликати. Але не потрібна мені жодна душа, ну от тобі, припустімо, потрібна душа мурахи? А була б у мене така потреба, я б у казино сходив, там багато охочих душу закласти. Ні…, сьогодні я виконаю твоє прохання просто так. Думаю, прийде час, настане день чи ніч, і ми порахуємося.

— Що означає «порахуємося»? — Без особливої тривоги запитав Костянтин. Його не дуже схвилювали останні слова Астарота. Насправді в його голові звучали зовсім інші питання: «Невже він це зробить? Він поверне мені Елізабет, мені? Невже вона, Ліза, буде зі мною?»

— Пізно вже! — Констатував демон, удавши, що не чув ні думок, ні останніх слів Костянтина. — Раджу тобі виспатися.

Надприродний співрозмовник зник так само раптово, як і з'явився. Костянтин ще деякий час стояв нерухомо. Він перестав думати про те, що нарешті здобуде щастя, і почав шкодувати, що так мало дізнався від того, хто міг розповісти йому значно більше. Минуло ще кілька хвилин, і він почав збирати речі. Вийшов із синагоги, потім із цвинтаря; дорогою додому все, що сталося, йому здалося маренням, ніби насправді нічого не відбулося.