Глава 9

«Вихідний», згадав Костя, після того як різко прокинувся від звуку будильника, і підвівся з ліжка. «Треба його вимикати на вихідні. І що робити сьогодні?», назад залазячи під ковдру, запитав він самого себе.

Удень Костя трохи редагував свою другу книгу і, коли глянув на годинник, зрозумів, що просидів за нею майже півдня. Потім подивився фільм, повалявся на ліжку. Увечері він зателефонував Генрі:

- Привіт, що робиш? – привітався Костя, після того як Генрі підняв слухавку.

- Та нічого особливого…, хочеш прогулятися? – знаючи наперед відповідь, запитав Генрі.

- Так, можна, тим більше що погода ніби як нічого. Коротше я виходжу через 10 хвилин, буду чекати тебе біля твого під'їзду, – договорив Константин і поклав слухавку.

- …. ось таким чином Фрейд розділяє між собою поняття страху, побоювання та переляку, – закінчив Генрі розповідати про нещодавно прочитану теорію Фрейда.

- Та десь я це читав…, гаразд, що будемо робити? – підходячи до магазину, запитав Костя.

- Може вина і на старе місце? – Генрі згадав місце, де вони з Костею зазвичай сиділи. Це був один небагатолюдний парк. Якщо спуститися нижче, углиб цього парку, то людей там майже не було, а тим більше, увечері.

- Звольте сударю, наповнити до країв мій келих, цим благородним напоєм, – жартівливо промовив Костя, простягаючи стаканчик Генрі. Вони сиділи на поваленому дереві, десь посередині згаданого парку.

- Ізволяю…, прийміть ваша світлість цей солодкий нектар богів, – так само жартівливо відповів Генрі, наливаючи Кості вина.

- Пам'ятаєш…, – почав було згадувати Костя, події пов'язані з цим парком.

- Пам'ятаю, я все пам'ятаю, – перебив його Генрі, – і як ми тут були з друзями Елізабет, і як я зустрічався з Юлією, і як вона мене кинула. Метрів п'ять звідси ти і Елізабет мене втішали. Який же я був дурень.

- Чому дурень? «Хіба любов або пристрасть має щось спільне з розумом?», як казав Гете. На той час по-іншому не могло бути, – розсудив Константин. «Так, справді, хіба мають щось спільне з розумом», повторив він ще раз подумки. – І взагалі…, все наше життя абсурдне і безглузде, – цинічним тоном додав Костя.

- Це так…, гаразд, забий, що було, те було. Як там у тебе з роботою? – змінив тему Генрі.

«Якби й я міг так ставитися до свого минулого, але ні ж…, скільки часу минуло, а минуле ще мучить мене. Воно поряд і водночас далеко», думав Костя.

- Робота як робота, вона не приносить насолоди, і гроші теж не приносять, а мучить мене зовсім інше..., знаєш, як це передати…, – Костя трохи замислився, і продовжив, – Ну, загалом, слухай, уяви собі паралізовану людину. Вона безпорадна перед часом, відчуває найглибшу безвихідь, розуміє, що нічого не може змінити. Уявив? Так ось…, я почуваюся так само. Я ніби дивлюся в обличчя коханої людини, все ще відчуваючи і сприймаючи навколишній світ, але не в силах що-небудь змінити, не в силах обійняти або хоча б сказати ніжні слова людині, що стоїть поряд.

Хвилину другу Генрі нічого не відповідав. Він видимо над чимось замислився. – Тобі треба забути і відпустити Елізабет, хіба тільки ти мазохіст і тобі подобається це страждання. Тоді можеш продовжувати, – нарешті зробив висновок Генрі.

- Може я справді мазохіст, – погодився Костя, – гаразд, забий, поживемо, побачимо.

- На наступному тижні я, до речі, відпустку беру, хочу піти в психіатричну поліклініку, ти ж там був…, так ось, хочу перевіритися, бо голова останнім часом болить, і нерви останнім часом ні до чого. Особливо на роботі, мало не кидаюся на начальство, – Генрі розливав останнє вино.

- Гаразд, сходи, потім зателефонуєш мені, розкажеш, як усе пройшло. – Хлопці допили вино, і попрямували в бік дому.

***

Телефонний дзвінок перебив міркування Константина, який сидів у своєму офісі на роботі:

- Це ПП «Бурка», вам щось потрібно? – почулося зі слухавки телефону.

- Нагадайте що у вас? – запитав Костя.

- Мінеральна вода: Хрещатик, Миргородська, Брусницька, півтора літра, два літри, п'ять літрів. Соки, пів-літра, літр, – перелічив голос пропонований товар.

- Ні, дякую, води у нас вистачає. Це ми ніби у вас закупилися по акції. Дякую, не треба, до побачення, – кинув слухавку Константин. «Та вже, ще на місяць уперед вистачає, а він ще дзвонить після того як ми в них стільки купили. Здається, починають дратувати», подумав Костя.

Пролунав ще один телефонний дзвінок, цього разу мобільний.

- Константине Августиновичу, я дзвоню вам, щоб трохи посваритися, – проговорив господар магазину Ярослав Володимирович.

- А що сталося? – без особливого хвилювання запитав Костя.

- Новий касир чомусь учора не міг зняти звіт з каси. Контролювати їхню роботу входить у ваші обов'язки, чому ви не навчили касира знімати звіти? – Почав вичитувати Костю, Ярослав.

«Навчиш, тут твоїх працівників, де ти тільки їх береш? Таблиця множення – для них вища математика», роздратовано подумав Константин, – Я з цим розберуся, – відповів він Ярославу.

- Крім того, мені тут дзвонять, що ми не оплатили світло за минулий місяць. Я цим маю займатися? – Продовжив роботодавець.

- Ні, звичайно, я і з цим розберуся, – покірно погодився підлеглий, при цьому подумавши – «Я ж не винен, що вони знають, що це ти господар магазину і тобі дзвонять». Попрощався і кинув слухавку. Він відчував, як обурення підкрадалося до його скронь.

Знову дзвінок. «Ну що ж це таке, буде хоч хвилина спокою», подумав Костя. Подивившись на телефон, він побачив знайоме ім'я.

- Привіт Генрі, це ти, а я думав, що мене знову хтось хоче дістати, – привітав друга Костя.

- Так…, ее…, тут коротше така справа, – почув Костя відсутній голос Генрі.

- Що там сталося? – Костя почав передчувати щось недобре.

- Мене коротше закрили в психіатричній лікарні, – повідомив новину Генрі.

- Ти що приколюєшся чи серйозно? – не повірив Константин.

- Відповідаю. Загалом мобільний, у мене забирають, я буду у відділенні номер один, було б добре, якби ти якось зайшов, потім я вже все тобі розкажу, – відповів Генрі, додавши, – візьмеш мені якусь передачу, раз на те пішло. І книгу, щоб я тут з нудьги справді не збожеволів.

Костя поклав слухавку з амбівалентним почуттям, з одного боку це було якось смішно. Він знав Генрі, він не божевільний, так він незвичайний, але не божевільний. З іншого боку Константин тепер залишився один, спочатку його залишила Елізабет, а тепер ще й Генрі пропав. «Це не може бути надовго», слабко втішив себе Константин.

***

Ранкове світло заповнило кімнату Константина. «Сьогодні треба піти провідати Генрі. Угораздило ж його туди піти. Я був там, але я не лежав, мені дозволили ходити додому. І по більшому рахунку для мене це було тільки відмазкою від армії». Міркував Костя, лежачи в ліжку.

Після того як він поснідав, Костя набрав собі ванну. «Так точно…, відмазка від армії, не рахуючи того, що руки мої були всі порізані лезом», з іронією думав Константин, розглядаючи на своїх руках загоєні шрами. «А це лише тому, що в Лізи був хлопець, а я був поряд і ми тісно дружили». Чому він тоді порізав себе? Хто зна, може, його внутрішній біль мав якось вийти назовні, адже йому навіть на якийсь час це допомогло. Або ж може просто хотів таким способом звернути на себе увагу своєї обраниці. У будь-якому разі – він трохи перегнув.

Спочатку він вирізав латинські вислови, серед яких було таке як Nascentes morimur (Народжуючись, вмираємо), De die in diem Indignatio facit poetam (Із дня в день обурення робить поетом), Canimus surdis (Ми співаємо глухим), Gloria Deo (Слава Богу), Veritas (Істина), Justicia (Справедливість). Два останні слова – це те що, як думав Костя, не вистачає в житті.

Після чергової сварки з Лізою, він напряму вирізав «Пробач Ліза» до чого тонкі натяки? Втім цей поріз справді не був тонким. На наступний день після цього тимчасового божевілля, він так само приймав ванну, але менш ніж за хвилину вся вода була червоного кольору. Саме цей останній напис на черговій комісії і помітили у військкоматі, після чого Костю, природно, направили в психіатричну лікарню.

Там йому попався хороший лікуючий лікар. Вона його не раз запитувала, чому він це зробив? Що він міг відповісти на це? Він знав тільки, що не зробити цього він не міг, і на подібні запитання відповідав афоризмами. «Не було ще жодного великого розуму без домішки божевілля». Арістотель. «У всякого божевілля є своя логіка». Шекспір. «Хто ніколи не чинив безглуздостей, той не такий мудрий, як йому здається». Франсуа де Ларошфуко

- Але коли вони жили то? З часом усе змінюється, – казав лікар.

- Навіть якщо вони жили багато років тому, слова їхні живі досі. Я філософ, я написав книгу, ось вона, до речі, зі мною, – Костя дістав тоді з пакета свою першу книгу. Книга ця ще не була відредагована, але для цієї мети це особливо й не потрібно було. Лікар перегорнув саморобну, підшиту книгу, перечитуючи деякі рядки, тим часом як Костя продовжував:

- Не один я був такий, усі знають Ван Гога, який відрізав собі вухо. Був ще Врубель, який завдав собі ножових поранень, так як і Вагнер. Філософ Фуко порізав собі груди бритвою. Не кажучи про тих, хто покінчив життя самогубством Сенека, Маяковський, Єсенін, Гемінгвей той самий Ван Гог, та ладно… що там казати. А знаєте, чому все так? Тому, що вони не можуть вписати себе в соціальні рамки, такого «здорового», «налагодженого» як годинник соціального організму. Вони впорскують своє невдоволення, немов отруту, руйнуючи тим самим встановлені рамки закорінілих моральних і соціальних приписів. І якщо треба вчинити божевілля, щоб… – викладав свою тираду Константин, який уже не на жарт розійшовся.

- Значить, ви згодні, що вчинили божевілля? – перебила його лікар.

- Частково, – відповів пацієнт, йому не треба було виглядати особливо здоровим, так як до армії він не дуже хотів, але й не хотів, щоб його закрили в божевільні. Надалі він ретельно добирав слова, щоб виконати саме цю місію.

Костя збирався виходити з дому, як згадав слова лікаря. Коли він чергового разу виходив з її кабінету, Костя почув, як вона звернулася до своєї колеги, зі словами, – Який цікавий хлопчик попався.

«Та вже…, цікавий». Весело подумав Костя, зачиняючи за собою двері. «Ну Генрі, угораздило ж тобі там застрягти».

«Відділення номер 1». Напис на будівлі, до якої підійшов Константин. У руках він тримав пакет, у якому був сік, кілька булочок і книга Вольтера «Філософські повісті». Він піднявся широкими сходами на два прольоти. Перед ним стояли двері зі скляним вирізом посередині. Він натиснув на дзвінок справа.

— Ви до кого? — почувся голос із-за прочинених дверей.

«Мабуть, тут усе серйозно», — подумав Костя. — Я до Генрі Фрома, мені сказали, що зможу знайти його тут.

— А ким ви йому доводитесь? — голос почав трохи дратувати Костю.

— Брат я його, можна пройти?

— Так, звісно, — двері відчинилися. Костя увійшов до коридору відділення. Коридор був невеликий. Головний коридор зміг умістити в себе лише старий стіл, три табуретки біля нього і диван біля стінки. Якщо пройти прямо від входу, коридор звужувався. Там по обидва боки розміщувалися двоє білих дверей. Праву стіну головного коридору прикрашали лише одні двері.

— Зачекайте тут, я його зараз покличу, — перервала жінка в білому вивчення приміщення і ввійшла в єдині праві двері. За кілька хвилин вона вийшла з Генрі. Генрі в одній сорочці та спортивних штанах, підходячи ближче, почав усміхатися. Жінка залишила їх, зайшовши назад у двері.

Чомусь саме зараз Константину згадалося його перше знайомство з Генрі. Їх познайомила Елізабет. Генрі був хлопцем її подруги Юлії. Якось Ліза покликала Костю на прогулянку. Сказати, що він чекав цієї прогулянки — не сказати нічого. Він так само чекав і кожної наступної. Можливо, навіть досі чекає. Під час цієї прогулянки вони зайшли до кав'ярні, там було кілька Лізиних друзів. Тоді Костя й познайомився з Генрі. Чому вона тоді познайомила його зі своїми друзями, він не знав. Костя був тоді вельми нетовариський, у принципі він залишився таким і досі.

— Ну й як ти тут опинився? — перервав мовчання Костя.

— Знаєш, я сам гаразд не зрозумів, я сказав, що почуваюся пригніченим, що кілька днів у мене депресивний стан, трохи нервую на роботі. Мене вислухав один лікар. Потім інший, а після третього підійшли два чуваки, які сказали «пройдімо з нами». Ось і вся історія, — закінчив Генрі.

— Вигляд у тебе, скажімо чесно, кепський. Довго вони збираються тебе тримати? Ти ж, я сподіваюся, не говорив про мізантропію чи філософію Ніцше? — запитав Константин.

— Може, й говорив…, та хто його зна, все так швидко сталося, я нічого гаразд і не зрозумів. Сказали, що тижнів два полежу, а далі видно буде, — Генрі пересів за стіл. — Щось на дивані незручно.

— Ось, до речі, я тобі дещо приніс, — Костя простягнув пакет Генрі й сів за інший кінець столу, обличчям до дивана, на якому щойно сидів. — Ти коротше тепер не дуже тут філософствуй, не треба говорити з ними ні про Ніцше, ні про арійську расу, не треба згадувати мізантропію, депресію, — настановляв Костя Генрі.

— Та я вже зрозумів, що тут нема з ким говорити. Психіатрія — фікція, вона ніколи не допомагає, — зробив висновок Генрі.

— А чому тут лише одна медсестра, і де всі божевільні? — запитав Костя, щоб хоч якось розбавити не дуже приємну ситуацію.

— Вони всі там, там велике приміщення, попри цей маленький коридор, а всі лікарі вдома, сьогодні вихідний. Вони зазвичай там сидять, — Генрі вказав на вузьке продовження цього коридору. Костя обернувся. Тепер він бачив на дверях напис «Приймальня». Генрі говорив ще щось про мешканців цих місць. Костя особливо не вникав у суть його слів. Його погляд прикував два чи три аркуші під невисоким диваном, на якому вони сиділи. «Що за сміття? Його наче там не було. Чи я не помітив спочатку? Вони списані? Хм…, і що можуть писати божевільні?».

— Костю, ти коли наступного разу зайдеш? — запитав Генрі.

Не відриваючи очей від аркушів, Костя відповів: — Не знаю, може, наступного тижня, після роботи. Думаю, може Лізі зателефонувати? Не може ж їй бути настільки байдуже, ти все-таки в такому становищі. Може, навіть разом прийдемо.

— А гаразд, — щось ще хотів сказати Генрі, але зупинився. — Я покличу чергову, щоб вона відчинила тобі двері, — Генрі зник за дверима, з яких нещодавно з'явився.

Костя встав. Він стояв один у коридорі. Тридцять секунд нічого не відбувалося. Він різко нахилився, дістав побачені ним аркуші, зім'яв і засунув до кишені своєї куртки. Не встиг він усе це зробити, як у дверях з'явилася медсестра. Швидким кроком вона дійшла до вхідних дверей, відчинила їх і попрощалася.

Костя переступив поріг дому, не знімаючи куртки, він пройшов на кухню. Заварив собі кави. «Цікаво, чи погодиться Елізабет наступного разу провідати Генрі разом зі мною? Хоча навіщо їй це потрібно? Часи нашої дружби обмежилися тими трьома роками». Він сунув руку в кишеню куртки, одразу ж усвідомивши, що так її й не зняв. Дістав нещодавно знайдені аркуші з божевільні. «Це ж треба, до чого дійшов, усяке сміття по кишенях пхаю». Він розправив аркуші, тепер у його руках лежало чотири аркуші, списані з обох боків. «І чому я їх підняв? Знайшов, що читати. Так би мовити, чтиво прямісінько з дурдому, ох Костю, Костю. Хоча зізнатися, наче тримаєш у руках якийсь скарб. Правда, скарбів я в руках ніколи не тримав, не рахуючи своїх книжок, звісно», — продовжував подумки блазнювати Константин. Він і не уявляє, наскільки був близький до істини. Уся його іронія, увесь його сарказм зникли, щойно погляд його торкнувся перших слів пергаменту.