Глава 13

— Я мушу тобі дещо показати, — понижуючи голос, Костя звернувся до Генрі.

— Що саме? — запитав Генрі, не звертаючи уваги на шепіт Кості. Костя дістав із куртки статут ОПЗС і простягнув його Генрі.

— Що це? — тримаючи в руках аркуші рукопису, запитав Генрі.

— Читай. Там небагато, я почекаю, поки ти дочитаєш, — промовив Константин і відкинувся на кріслі.

У дверях з'явилася жінка в білому халаті: — Генрі Фром, здрастуйте, як ви сьогодні? Все добре? — запитала вона, потім, помітивши Константина, запитала: — Це ваш друг?

— Так, Анастасіє Григорівно, — підтвердив Генрі, одночасно ховаючи аркуші, які дав читати йому Костя.

— Зайдіть до мене, будь ласка, після того як закінчите розмовляти, — звернулася лікар до Константина.

— Добре, я зайду, — погодився Костя. Після того як лікар зник за білими дверима вузенького коридорчика, Костя нетерпляче запитав Генрі: — Ну що, прочитав? Що думаєш?

— Чекай, — Генрі дочитував останні розділи, — що я думаю? Думаю, що це маячня божевільного.

— Яка іронія, — глузливо відреагував Костя на висновок Генрі, — я вважаю інакше, я навіть уявляю, як можна це все втілити в життя, кожен крок. Уже не одну ніч мені це сниться. Я перечитав за останній час стільки наукової літератури, скільки не читав за всі роки навчання в школі та університеті.

— Ти говориш так, наче хочеш помінятися зі мною місцями. Давай краще поговоримо про це, коли я вийду звідси. Ти знаєш, тут особливо не хочеться навіть думати про щось таке, що виходить за межі суспільних поглядів, не те що говорити чи робити.

— Гаразд, я згоден, а тепер мені треба дещо дізнатися, — Костя встав, заховав статут назад у куртку, хоча вже знав його напам'ять. І попрямував до дверей лікуючого лікаря Генрі.

— Сідайте, я зараз, — звернулася до Кості лікар Генрі — Анастасія Григорівна. Вона дістала із серванта папку і поклала її собі на стіл, за який і присіла. — То ти друг Генрі, як тебе звати?

— Константин, — відповів Костя, сидячи поряд із нею за тим самим столом.

— Ти теж Константин, захоплюєшся філософією? — запитав лікар.

— Так, є трохи, — поскромнішав Константин.

— Генрі хороший хлопець, але він дуже багато читає. Я власне тому з тобою і хотіла поговорити, ось, — вона дістала зі столу книжки, які нещодавно приніс Костя Генрі, — ці книжки ж ти приніс, зараз це не піде на користь, йому потрібно менше читати.

— Я перепрошую, але хіба читати шкідливо? — запитав Костя, розуміючи, що останні слова лікаря якось не вкладаються в рамки його світогляду.

— Я нічого не маю проти романів чи газет, але філософія йому зараз не потрібна. Генрі розповідає про філософію Гітлера, Ніцше, правда, згадує і Фройда, Юнга, яких вчили і ми, але він же не психіатр, йому цього не потрібно, — настановляла Анастасія Григорівна.

«Абсурд! Значить, читати філософію і просвіщатися шкідливо, а тупіти з газетами й телебаченням — це нормально? Що ж ви за люди такі?» — подумав Костя, але заперечувати особливо не збирався. Йому зараз не треба затівати безглузді суперечки, тим більше з психіатром.

— Я поки конфіскую ці книжки, потім поверну, може, сама почитаю, — продовжила Анастасія Григорівна. — Розумієш, не можна зациклюватися на одному, тим більше на тому, що було написано тисячі років тому. Генрі цитує слова Сократа: «Я знаю, що нічого не знаю», але Сократ на той час справді нічого й не знав.

«О так…, а ми тут усі такі обізнані в питаннях добра і зла чи створення світу. Та ми навіть не можемо визначити критерії нормальності, як виявляється». Продовжував подумки оспорювати Костя слова психіатра. — Так, можливо, — невпевнено протягнув він, — і як скоро, на вашу думку, Генрі зможе вийти?

— Як тільки йому стане краще, ще тижденько, може, трохи більше. Йому тут нудьгувати не доведеться, у нас тут теж є один філософ, як його? Гусєв Августинович, здається, — повідав лікар Кості його ж прізвище. Почувши ці слова, Костя захотів засміятися, але після непомітної паузи він узяв себе в руки. «Взагалі-то я перед вами», — з цими думками Костя ніби випадково обвів очима присутніх. «Ні.., начебто немає таких, які б мене впізнали. Це було в іншому відділенні». Цей прорахунок психіатра не лише розвеселив Костю, а й додав сміливості, він вирішив таки вставити ноту протесту.

— Знаєте, якщо чесно, критерії нормальності так би мовити нормальної людини вельми розмиті. Я міг би припустити, що ці критерії визначаються здебільшого суспільною думкою, — почав філософствувати Константин.

— Чому ж? Можна вважати критерієм нормальності, наприклад, логічність вчинків, — відповів лікар, помітно зацікавившись розмовою.

— Логічність вчинків — теж дуже хитке визначення нормальності. Люди під впливом сильних почуттів і емоцій, особливо таких як пристрасть чи кохання, дуже рідко чинять логічно. Я знаю. Крім того, багато вчинків, які здаються без логіки, насправді мають її. Шекспір говорив: «У кожному безумстві є своя логіка», — помітно почав переборщувати Константин.

— Вам теж було б непогано відпочити трохи від книжок. Насправді ми завжди можемо відрізнити патологію від нормального психічного стану людини, — закінчила суперечку психіатр.

«Ось саме! Можна помітити тільки психофізичні відхилення. Коли є явні патології функціонування мозку, а все інше лише суть забобони людські», — міркував Костя, але вголос уже не став говорити. «Ближче до суті», — подумав він і запитав: — У вас тут, мабуть, багато цікавих людей буває?

— Так, всякі є, іноді навіть учені потрапляють. Одного пригадую, доктора фізико-математичних наук, весь час говорив про якесь товариство, — згадала Анастасія Григорівна.

— А що в нього за діагноз був? Цікаво, і як далі живуть такі люди?

— Він спочатку потрапив сюди в украй поганому стані, спершу ми думали приписати йому шизофренію, але потім він заспокоївся. Ми його випустили з діагнозом нервовий зрив і гострий розлад особистості. Усьому виною була надмірна розумова праця. Він був цікавою людиною і після нашої лікарні вирішив податися в монастир, здається, десь у селі Діброва, — майже на одному подиху говорив психіатр. — А навіщо вам це?

— Просто цікаво. Генрі теж розповідав багато цікавого про цих людей, — приховав справжні мотиви Костя. — А як його звали?

— Кого? А, цього доктора — Василь Гавриш, я майже всіх своїх пацієнтів пам'ятаю, — похвалилася Анастасія Григорівна.