Глава 4

 

— Добрий день, як ваші самостійні пошуки роботи? — Запитав Костю агент на біржі праці, щойно Костя присів біля нього.

 

«Оце ж треба, тепер люди самі мусять шукати собі рабство. Щасливий ще той, хто його знайшов. У середні віки були іржаві ланцюги й батіг, тепер же ці ланцюги стали невидимими, легкими, пухнастими. Тепер їх носять усі добровільно, і батогів не треба, коли є природна нужда». Подумав Костя, а потім відповів

 

— Та поки безрезультатно.

 

— Тааак…, нагадайте, яку ми роботу шукаємо? Ага, все бачу, бухгалтера або економіста. Ну, що тут у нас. — Агент став перебирати папери, — ага є. Стоматологічна клініка просить бухгалтера. Виписую вам направлення, якщо беруть на роботу, приходьте раніше, а якщо ні, то тоді до наступного тижня.

 

Костя взяв простягнуте йому направлення на роботу. Попрощався й вийшов із біржі праці. Тепер він слухав аудіокнигу В. Гюго «Людина, що сміється». Але це не заважало йому часом міркувати. «Як я не люблю всі ці формальності й документи, незважаючи навіть на те, що я непогано розбираюся в них. Угораздило ж мене вступити на економічний факультет із такими симпатіями до канцелярії. Ну, ось чому не філософський? Гаразд, не буду відкладати неприємне, куди там направлення?». Костя прочитав адресу стоматологічної поліклініки. «Ага, прекрасно, недалеко»

 

— Добрий день, мене направили з біржі праці, — привітався Костя в приймальні лікарні.

 

— Добрий день, вам потрібно пройти в прибудову ліворуч біля входу в цю будівлю, — відповіла йому медсестра середніх років. — Але сьогодні там уже нікого немає, думаю, вам краще прийти після вихідних.

 

Костя не пішов одразу додому. Та й безглуздо. Все одно потрібно буде здійснювати вечірній обряд. Він одразу попрямував у бік звичного маршруту.

 

Ідучи вулицею, він спостерігав за людьми. Загалом, не було нічого особливого. Одні люди поспішають, інші вирішили йти повільно. На відміну від нього, в усіх них була мета, вони точно знали, куди й навіщо йдуть. Він вдивлявся в них і бачив, що вони надто задумані про себе, усі вони були зайняті лише собою, тоді як він міркував над ними. Кості здалося, що на всіх обличчях ніби було чітко написано: «Як мене все це дістало». Зрештою, він вирішив піти кудись у більш безлюдне місце, щоб ці люди не займали його думок.

Він повернув праворуч, і перед ним постала вулиця. Це вулиця, на якій був дім його покійного однокласника. Його однокласник не просто помер, після того, як він дев'ять років провчився з ним в одному класі, він покінчив життя самогубством. Проходячи біля цього дому, Костя завжди ставив собі питання «А чи не виявився він правий? Чи не обрав він найправильніший шлях?». А коли він голиться, і в його руках бритва, він згадував слова зі «Степового Вовка» Германа Гессе: «Загалом, день був зовсім не чудовий, аж ніяк не сяяв щастям і радістю, а був просто одним із цих давно вже звичних і звичайних для мене днів — помірно приємних, цілком терпимих, стерпних, безликих днів літнього невдоволеного пана, одним із тих днів без особливих болів, без особливих турбот, без справжнього горя, без відчаю, днів, коли навіть питання, чи не час піти за прикладом Адальберта Штіфтера й смертельно порізатися під час гоління, розбирається по-діловому й спокійно, без хвилювання і страху».

 

Костянтин часом навіть подумки уявляв, що станеться, якщо він опустить бритву нижче бороди й посуне її горизонтально. Як не старався він уявити супровідний біль, у нього нічого не виходило. Потім він довго дивився на бритву, як Гамлет на череп, питаючи — «Бути чи не бути».

 

Він ішов далі, підходячи до одного невиразного повороту, він зупинився. Наш мандрівник пам'ятав, куди цей поворот веде. Хто б міг подумати, що в місті є такі місця. Він вів на гору. Роки два тому, вийшовши з чергового іспиту, він відповів на телефонний дзвінок. Йому дзвонила Ліза, — привіт, що робиш? Ми тут із друзями вирішили зібратися на горі…, давай до нас, я тебе зустріну.

 

«Як же та гора називалася?» — не міг згадати Костя. «Щось на букву А.., а гаразд». Костя тоді вирішив приєднатися до них, по-іншому й не могло бути. З тієї гори відкривався непоганий вид. Було чоловік п'ять, не більше, серед яких він знав лише Юлію і Лізу. Він познайомився з рештою. Незважаючи на те, що вже було пізно, всі були в гарному настрої. Обернувшись, він побачив, що Єлизавета стояла трохи віддалік і вище за інших. Він підійшов до неї, її зазвичай веселий настрій змінився якимось смутком. Костя став поруч із нею, насолоджуючись видом із гори.

 

— Якось я довго дивився на спокійне море. Цей вид теж дуже гарний. Взагалі створіння природи набагато красивіші за творіння людей, — промовив ніби про себе Костянтин.

 

— Ти знаєш, до мене підходив Ігор, я його відіслала, — якось сумно сказала Ліза.

 

— Сподіваюсь, мене ти не відішлеш? — повернувся Костя до обличчя Єлизавети з легкою посмішкою. Ліза соромливо посміхнулася й, відвернувши голову, тихо сказала: — ні…

 

— Що сталося? Це через того хлопця Вакулу, чи як його там? — він точно знав його ім'я. Цей хлопець дуже подобався Лізі, але вона якось ніяковіла перед ним, як колись Костя перед нею. — Не переживай, у тебе ще не все втрачено, він може бути твоїм, варто лише тобі цього захотіти, — проти своєї волі продовжив Костя.

 

— Він мені не потрібен, — все тихіше говорила Ліза, тепер пильно роздивляючись Костю.

 

— А хто тобі потрібен? — здивовано спитав Костя.

 

— Мені потрібен тільки ти…, — вже зовсім тихо відповіла Ліза.

 

У душі все перевернулося. Костя не вірив тому, що почув. «Не може бути. Найімовірніше, здалося. Та не може бути. Ні…». Але він це чув, ці слова відлунювали в його свідомості на тисячу різних ладів та інтонацій.

 

— Що ти кажеш, ти справді так думаєш? — навіщось спитав Костя, ще не вірячи своїм вухам, не вірячи своєму щастю. Тим часом Ліза пильно продовжувала дивитися на нього боязким, ніжним поглядом, сповненим надій.

 

Цей погляд він ніколи не забуде. Але що він зробив тоді? «Ідіот, що я зробив? Я мав впитися в її губи, насолоджуючись цим янгольським створінням Господа. Мав прийняти цей дар богів, скуштувати трішки блаженного раю. Боже, що я зробив тоді?». Нарікав тепер на себе Костянтин.

 

Того часу він ніби пропустив останні слова, не помітивши зішестя небес. Добровільно відмовився від милості за його безмежне страждання. Він просто сказав, що на них чекають ті інші. Подав їй руку, і вони спустилися до решти. Увесь вечір, а вірніше ніч, адже вони просиділи майже всю ніч на тій горі, Ліза не відходила від Кості. Вона сиділа в нього на руках, він відчував її тремтливе тіло від холоду й ніжно обіймав.

 

«Ідіот і жалюгідний боягуз» — ще раз подумки обізвавши себе, Костя продовжив шлях. Тепер він був безмежно злий на самого себе…