Глава 29

Минув ще один рік повсякденної рутини. Костя пив чай, сидячи в себе на кухні. «Один день зі звичайного життя». Він чекав з роботи Елізабет, яка працювала на своїй колишній роботі. Костянтин із сумом згадував свою велич дворічної давнини, він не мав злості щодо Елізабет, він любив її як і раніше, але це навряд чи було взаємним почуттям. Вона не була щасливою, він відчував це, тому страждав сам. Йому безмежно було шкода Елізабет, особливо після того як він усвідомив, що не може більше дати їй усе, що вона захоче на першу вимогу. Попри всі неприємності, вони навіть жодного разу не посварилися за весь час їхнього спільного життя. Можливо, саме ця прихованість, мовчазність зводила перед ними холодну стіну. Маленькі сварки або хоча б дрібні докори іноді просто необхідні для кращого розуміння одне одного.

Робота касиром у банку не вимагала багато інтелектуальних здібностей. Костянтин, бувало, знову записував свої думки, подібні до тих, які колись склали його першу книгу. Думки самі по собі бувають іноді настільки гарними або істинними, що розуміння їх супроводжується якимись новими емоціями аж до тремтіння в тілі. Є два види думок, які також супроводжуються двома станами душі. Перший вид думок — нігілістичні, вони супроводжуються найглибшим відчаєм, піднесенням душі в розумінні марності й нікчемності життя. Інший вид — естетичні думки, від них душа злітає вгору подалі від грішної землі, в таку височінь, з якої навіть ця земля малюється прекрасною у своїй маленькій значущості. Такі думки супроводжуються почуттям всеусвідомленості, завершеності і навіть якимось благовонням.

Костя, сидячи в дещо меланхолійному настрої в себе на кухні в очікуванні Елізабет, вирішив дещо записати. Він дістав свій блокнот:

«Цікаво, любов Ромео і Джульєтти була б настільки ж вічною, якби вони дожили до старості? Найімовірніше — ні. Вони увічнили своє кохання своєю смертю. А Вертер у трагедії Гете, хіба зміг би він вічно любити Лотту після того, як минуло б його страждання? Знов-таки ні, він, так само як і перші, смертельним жестом увічнив своє кохання. Насправді вбити людину, яка любить, виявляється неможливим — це тільки зробить її любов вічною».

Він знав, що, попри те, що він ще шалено любить Лізу, це мине. Його любов не може бути вічною, як він записав у себе в блокноті. Може, все було б по-іншому, якби він відчував, що Ліза справді щаслива з ним. Йому було боляче приймати протилежний факт, а усвідомлення того, що він знову став ніким, наповнювало його серце безмежним смутком, але й відпустити її було понад його сили.

Короткі записи у своєму блокноті, який він весь час носив із собою, були його таємною, тільки йому зрозумілою єдиною втіхою. Ця звичка повертала його в той стан, у якому він перебував у часи свого знайомства з началами філософії. «Я ніби знову опинився вдома, в такому приємно знайомому світі...», якось писав він.

Почувся звук дверного замка. Ліза прийшла з роботи.

— Привіт, що робиш? — спитала вона з порога.

— Та нічого особливого. П'ю чай. Думаю, може їсти щось приготувати, — відповів Костя, намагаючись надати голосу веселості.

— Тільки думаєш? — Елізабет увійшла на кухню. Вона взялася по-господарськи наводити лад на кухні, відкрила холодильник. — Так, і що ми сьогодні будемо їсти?

— Як справи на роботі? — поставив уже звичне запитання Костя.

— Та так собі. Перевірка в нас. КРУ знайшла в мене пару помилок, — повідомила Ліза, беручись готувати вечерю.

— І що, ти дуже переживаєш? — спитав Костя.

— Та як тобі сказати. Не дуже, якщо виженуть з роботи, то так і буде, — приховала хвилювання Елізабет.

Задзвонив Костин телефон. — Хм..., Генрі дзвонить, — повідомив він Лізі, подивившись на телефон.

— Скільки літ, скільки зим? — промовив Костя в трубку телефону. Вони вже давно не спілкувалися з Генрі. Не було на це часу. Генрі після розвалу ОПЗС також довелося шукати собі нове місце роботи.

— Так, привіт, що робиш? — спитав Генрі.

— Та нічого, сиджу на кухні з Лізою, — чесно відповів Костя.

— Передавай привіт. Слухай, я тут зарплату отримав, може, сходимо в кафе? Завтра вихідний. Посидимо, згадаємо старі часи, — запропонував Генрі.

— Зачекай, — сказав Костя Генрі й звернувся до Лізи, — Ліз, тут Генрі пропонує в кафе сходити, не хочеш?

— Я дуже втомилася після роботи. Ти можеш іти, якщо хочеш. Я в принципі завтра теж збиралася з колегами посидіти в кафе, — спокійно повідомила Елізабет.

— Нуу..., — почав було відповідати Костя Генрі, все ще думаючи над тим, що сказала Ліза, — гаразд, де і через скільки зустрічаємося?

— За півгодини. Біля нашого старого кафе «Сузір'я».

— Ти думаєш, воно ще відкрите? — спитав Костя.

— Не знаю, там і подивимося, — вирішив Генрі.

Старі друзі зустрілися біля призначеного місця. Кафе було відкритим, відтоді як вони востаннє тут були, майже нічого не змінилося, хіба що зробили невеликий ремонт. Костя і Генрі сіли за столик.

— І як ви разом живете з Лізою? — спитав Генрі, коли принесли випити.

— Що я можу сказати. Нормально, — ухильно відповів Костянтин.

— А що так? Ти ж завжди цього хотів. Пам'ятаю, як ти страждав у минулі часи, різав собі руки, — хмикнув Генрі.

Костя хотів розповісти, що й зараз переживає не найкращі свої часи, але замість цього спитав Генрі: — А як ти? Де працюєш?

— Давай по одній? — спитав Генрі, і після стверджувального Костиного кивка почав наповнювати чарки спиртним. — Я? Та так собі. Працюю на оптовому підприємстві. Загалом повернувся до старого життя.

— Дівчину собі не знайшов? — з усмішкою спитав Костя.

— Та є одна, але..., — Генрі зробив паузу, а потім продовжив, — пам'ятаєш нашу філософську конференцію в столиці? Ми тоді собі дозволили багато виступати, і ніхто нам цього не забороняв, мені сподобалося.

— Пам'ятаю, гарні часи були. Цікаві розслідування, розумні люди. Ти ще бачишся з колишніми членами ОПЗС?

— Мені дзвонили деякі. Кажуть, що ті півроку для них були справді найкращими, попри те, що всі вони багато працювали. Шкодують, що все так вийшло. Часто кажуть, що ми могли б досягти набагато більшого, — сумно промовив Генрі.

— Отже, кажуть, найкращі часи, — повторив Костянтин, — ти теж так вважаєш?

— Так..., — Генрі знову зробив паузу, подивився на Костю й продовжив у більш суворому тоні, — а знаєш, що я ще вважаю? Я вважаю, все було ідеально, ми були більше ніж будь-хто з цих середньостатистичних людей у цьому кафе, поки дехто все не зіпсував, — докірнув Генрі Кості.

— Я шкодую про все, — визнаючи провину, промовив Костя.

— До біса минуле, — Генрі налив у Костину й свою чарку спиртного, потім залпом випив її вміст. Костя наслідував його приклад. — Але справа в тому, — продовжив Генрі, — що це не тільки минуле. Щодня я встаю на цю противну мені роботу, знаючи, що все могло бути по-іншому. Тому що одного разу вже було по-іншому. Ми могли собі дозволити все. Я дивуюся лише тому, що тебе ще не кинула Елізабет. Ні..., я не звинувачую її. У всьому винен тільки ти один, саме твоя інфантильність, а може, просто твоя дурість — все зруйнувала.

— «Будь-яка пристрасть штовхає на помилки...», — почав цитувати Костя слова Ларошфуко на своє виправдання.

— Ні..., не треба мені цієї нісенітниці! — перебив його Генрі. — Ти не мав права так чинити. Ти був відповідальний не тільки за себе, а я ж тебе весь час попереджав. Знаєш що? — Генрі тяжко зітхнув, — краще б цього ніколи й не було, краще б я ніколи й не знав того, що дізнався за цей короткий час нашого успіху. Тепер набагато складніше змиритися з роллю раба.

Костянтин не відповів нічого, він сидів, сумно схиливши голову. Генрі мав рацію, він був відповідальний за всіх і за себе в тому числі. Його серце знову стиснув смуток. Генрі тим часом роздратовано встав із-за столу. Дістав гроші за своє замовлення й кинув їх на стіл.

— І раз на те пішло, краще б і тебе я ніколи не знав. Я не міг припустити, що ти настільки слабкий, — проговорив Генрі, прямуючи до виходу з кафе.

Деякий час Костянтин ще сидів один у кафе. Усе його тіло відчувало сильну слабкість, він не хотів рухатися. Костя не міг повірити в усе, що почув. «Це ж так не схоже на Генрі. Він ніколи не говорив слів, якими хотів би образити», згадував Костя. Сказати, що йому було образливо — не сказати нічого. Єдина людина, яка була поруч навіть у ті часи, коли Костянтин був неправий, коли всі відверталися від нього, тепер сама зреклася свого друга. Костя встав, розрахувався з офіціантом і попрямував додому.

Іти додому було нестерпно важко. Костя сів на лавку, закинувши голову назад. Перед очима розстелилося зоряне небо. У такі хвилини часто приходить розуміння людської нікчемності порівняно з яскравим світлом зорі, з відстанню від людини до цієї зорі. Забувши про все на світі, Костя поринув у роздуми: «Як дивно, зір безліч, але кожна зоря сама по собі самотня, за тисячі світлових років від іншої зорі. Які ж вони гарні у своїй самотності, в тому холодному й тихому просторі, що називається Всесвітом. Яке діло цьому простору, Всесвіту й кожній зорі окремо до того, що хтось на них дивиться, помічає чи не помічає їхню красу?

Що ми можемо зробити такого важливого, щоб воно зрівнялося з важливістю Всесвіту? Немає в світі таких вчинків, а якщо є, то людина на них не здатна. Вона — слабка, дурна істота, якій часом здається протилежне, але варто їй залишитися вночі на самоті й підняти голову, як ця ілюзія розвіюється. До тих пір усі люди вдають, ніби в справах, що наповнюють їхні життя, є якась «серйозність».

Деякі зорі на небі можуть не існувати, а ми бачимо їхнє світло, яке вони випромінювали тисячу років тому. Їхня робота буде ще довго видна після їхньої смерті. Хіба людина може «світити» стільки років після своєї смерті? Ні! Вона забувається через кілька років. Ще через кілька років могила заростає так, що навіть ім'я людини буде закрито й забуто назавжди. Що означає «людина» порівняно з вічним рухом часу від минулого до майбутнього? Що відрізняє людину, яка жила тисячу років тому, від нас? Хіба нас не забудуть так само, як і її? Чи потрібно продовжувати той самий безглуздий міщанський спосіб життя? Чи потрібно вічно дивитися в землю, щоб випадковий погляд, спрямований у небо, не відкрив нам розуміння ілюзорності власного почуття важливості?»

Костя відкрив свій блокнот і записав лише останню думку, після всього, що сталося, його долала лінь. Здається, ці роздуми висмоктали з нього останні сили. Він зробив останній ривок і продовжив шлях.

Щоб не розбудити Лізу, Костя тихо зачинив за собою двері, роздягнувся й дуже обережно ліг на ліжко біля Елізабет. Єдина його втіха в цьому жорстокому світі тепер завдавала йому не менше болю. Він відчував, що вона страждає, хай навіть вона цього йому й не говорила, відчував, що події, які відбуваються навколо, йому непідвладні. Він нічого не може змінити, він справді слабкий, як сказав йому Генрі, слабкий і нікчемний. Костя заснув із важким тягарем на душі.