Глава 17

Друзі спускалися з гори. Як не дивно, спускатися їм видалося ще складніше, ніж підніматися.

— Ну як, ти зі мною? — запитав Константин Генрі, коли хлопці спускалися з гори.

— Ти про що? — Генрі вдав, що не знає, про що йдеться.

— Як про що? Про створення товариства, — озвучив очевидне Константин.

— Не все так просто, треба почитати окультні науки, вивчити екзорцизм, містицизм, — почав Генрі перелічувати причини для того, щоб не поспішати.

— Який екзорцизм, містицизм? Це товариство, передусім, наукове, а я думаю, що цих знань у мене на даний момент цілком достатньо, — наполягав Костя на своєму.

— Наукове? А ти не чув, що розповідав монах? — з іронією запитав Генрі. — Він описував, що не є, найсправжнісінький обряд із викликання демона, і самого демона, якщо ти не зрозумів.

— Генрі, ти не те чув, не на те треба було звертати увагу. У них справи йшли вгору, вони допомагали державі економити гроші. І взагалі, я забираю свої слова назад, він таки схожий на божевільного, — зробив висновок Костя.

— Значить…, він тут просто так опинився? Доктор фізико-математичних наук узяв і ні з того ні з сього пішов у монахи, — озвучив нестиковку Генрі.

— Генрі, я не вірю в демонів, я вірю в науку і в те, що можу заснувати це товариство. У цьому світі немає чудес, немає неймовірного, але є багато дивовижного і красивого, — стверджувався у своєму невір'ї Костя, — а ще в ньому є слава, пошана і гроші.

— У будь-якому разі це не той клуб любителів-письменників, який ти створював, — закликав Генрі до здорового глузду, згадуючи, як Костя колись заснував гурток любителів літературної творчості. Воно називалося товариство похованих письменників. «Похованих» — тому, що невизнаних. Вони збиралися за можливості раз на тиждень. Читали свої тексти, вірші або брали рядки, що сподобалися, в інших класичних письменників. Особливої ідеї чи системи в них не було. Підходило все, що було приємне на слух або мало під собою хоч якийсь сенс.

— А ти знаєш, мені все одно, правда те, що намповідав цей доктор-монах, чи ні, «Aut Caesar, aut nihil», — процитував латинський вислів Костя, зупинився і переклав, — або все, або нічого.

— Ти просто не можеш змиритися з тим, що не можеш повернути Елізабет. Тому й вигадуєш усіляке, а адже все, що треба, — це лише знайти нове кохання, і всі сенси життя знову повернуться, — з проникливістю психолога промовив Генрі.

— Так, не можу змиритися, але мені не потрібне нове кохання. Я ось що скажу: фізичний біль має межу, душевний — безмежний. Я безмежно страждаю. Щойно настає ніч, мене просто виверає від душевних спогадів, — не став заперечувати очевидного Константин. — Але справа не лише в цьому, я нарешті хочу надати нашому життю сенсу. На землі 7 мільярдів людей. Може, лише нам дано можливість здобути цей кляти сенс. Я взяв відпустку на тиждень, і ти не уявляєш, як я не хочу повертатися на цю роботу, в цю безглузду рутину, виконуючи одні й ті самі функції з дня на день як якийсь безмозкий робот, — закінчив тираду Константин.

— А я, думаєш, хочу? — понизивши голос, Генрі поставив риторичне запитання.

— Ну, ось, про що я й кажу. Ми можемо зробити щось важливе. Повір, мені вистачить усього: знань, сил і небувалої цілеспрямованості, — зарозуміло запевнив Костя свого друга.

— Гаразд, мені треба подумати тижнів, ходімо, а то спізнимося на потяг, — повідомив Генрі, глянувши на годинник.

— Ну ось, спізнилися, — констатував Генрі, дивлячись услід потягові, що відходив.

— Ну що ж, пішли, — Константин став обома ногами на рейки й попрямував у бік міста.

— Куди пішли? Ти хочеш іти пішки тридцять п'ять кілометрів? — здивовано запитав Генрі.

— Я не буду на цьому вокзалі чекати до завтра. Ходімо, я тобі розкажу, з чого все почнеться, — з усмішкою промовив Костя і неквапним ходом розпочав шлях. Він просто не міг стояти на місці. Йому здавалося, якщо він загаїться, все буде скінчено. Йому потрібно було просто рухатися, напрямок при цьому не мав великого значення. Усю довгу дорогу Константин розповідав Генрі свої плани поетапного розвитку товариства, які він уже виношував у своїй голові. На ранок вони дісталися своїх осель.