Глава 22

Щойно колеги присіли за столиком, як Константинові зателефонували.

- Вибач, - звернувся він до Валерії й підняв слухавку, - слухаю.

- Загалом, щомісячне видання успішно надруковане. І вже на повну силу відвантажується, – повідомив Константинові новини голос Микити Пиріжкова.

- Добре, ось ще що, там мене один книжковий клуб просив надрукувати ще 300 примірників нової книжки Романа, як її там…, «читання людини поміж рядків», – згадав Костя.

- Так, так. Добре, зробимо, – погодився Микита. Константин кинув слухавку й звернувся до Валерії, - треба буде розширювати твій відділ. Ми стаємо популярними й за кордоном. Тому з наступного місяця я поставлю на зборах питання про збільшення фінансування саме твого відділу, - діловито говорив Константин.

- Я згодна, - промовила Валерія, після чого розмова перейшла на невимушені теми.

- І як ви, вельмишановний Константине Августиновичу, досягли такого успіху? – З притаманною іронією, до якої вже почав звикати Константин, спитала Валерія.

- Це довга історія, бачила б ти мене рік тому. Загалом, жалюгідне видовище. Але те, що має вознести на самий верх, починається на самому низу, виголосив колись Публій Сір, - промовив Костя, згадуючи себе минулого.

- Значить, головний скептик колись був ніким? – Продовжувала підколювати Валерія.

- Мені доведеться знову цитувати, але цього разу Мільтона Джона, «Він і падший був великий», - блискав знаннями в літературі Константин. - Але ти, як я розумію, попри те, що перебуваєш у товаристві скептиків, не вважаєш себе такою, чи не так?

- По-перше, це товариство здорових скептиків, - не давши вставити слова Кості, Валерія продовжила, - а по-друге, так, я вірю в надприродні прояви.

- Тоді чому за більш ніж півроку наших розслідувань ми не знайшли нічого справжнього? Усе знайдене нами досі піддавалося логічному та науковому трактуванню, не кажучи вже про кількість знайдених нами шахраїв, – перелічував факти Константин.

- Те, що ми це ще не знайшли, не означає, що його немає, – логічно вивела Валерія, – крім того, у статуті ТЗСС написано, що ми маємо дотримуватися презумпції можливості. Ти взагалі хоч у щось віриш?

- Ні…, не вірю. Знаєш чому? - Константин витримав паузу, потім продовжив, - тому, що коли мені було потрібно…, коли я шукав щось, що могло б мене втішити в моїх моральних муках, нічого не проявилося. Я жадав, благав хоч маленького натяку на існування чогось більшого, ніж ці…, ніж ці люди зі своїми безглуздими життями. У ті моменти безмежних душевних мук я був би однаково радий як прояву добрих, так і злих сил. – Костя, відчуваючи, що втрачає над собою контроль, подумав «Не личить Магістрові ТЗСС втрачати від емоцій голову». Він опанував себе і спокійно продовжив, - я розповів, чому я не вірю, тепер скажи, чому ти продовжуєш вірити?

- У моєму житті були деякі випадки, які я не можу віднести до розряду «випадковостей», - без особливого хвилювання відповіла Валерія.

- Гаразд, а щодо презумпції можливості, - продовжив Константин, ніби пропустивши останні слова Валерії, - загалом…, я шаную статут, тому на підозрілі розслідування посилаю тільки ілюмінатів. Як зараз, наприклад, я думаю, тобі теж треба поїхати на це розслідування.

- Добре, - без особливого страху погодилася Валерія, додавши з усмішкою, – я, мабуть, якось впораюся з демонами.

- Тоді нам не варто довго засиджуватися тут, - Костя встав з-за столу, - я зателефоную Генрі, скажу йому, що ти завтра їдеш із ними.