Глава 6

Понад тиждень порожнечі, ніщо не бентежить розум Кості, не запалює його почуттів. Лише старі, тисячі разів перечитані книги потрапляють йому на очі й до рук. Нічого нового вони розповісти йому більше не можуть, навіть якщо інколи відволікають його від якоїсь безтурботної і водночас лячної порожнечі. Але більше ніщо не розбавляє цього монотонного існування, в такі періоди життя час тягнеться нестерпно довго, тиждень за місяць, а місяць за рік. Немає роботи, немає друзів, немає грошей, якщо не рахувати мізерні копійки, які Костя ще отримував з біржі. Позавчора чи ще раніше, Костя вже не стежив за днями, всі вони здавалися йому однаковими, йому прийшло трохи грошей. Він вирішив сходити сьогодні до кав'ярні з Генрі.

Знову випав сильний сніг. За останній тиждень Костя виходив тільки ввечері й тільки на п'ять хвилин, щоб викурити одну сигарету. Здається, якби не цей жест, не ця маленька звичка Костя збожеволів би.

«Життя — це в'язниця». Якось записав у своєму щоденнику Костя «Живучи в цьому світі, ми насправді відбуваємо термін. Здебільшого це життя монотонне як 4 стіни в'язня. В рідкісні моменти вдається щось відчути крім нудьги, але й у в'язниці бувають такі моменти. По суті, різниця невелика».

Від Лізи, як і раніше, не було ні слова. Костя проти своєї волі ставив собі питання: «Де вона? З ким нині коротає вечори? Що відчуває? Чому не дзвонить? Невже я справді був настільки байдужим їй, усі ці роки нашої дружби? Чи це сталося після якогось певного моменту? Коли саме я набрид їй, став огидним і нецікавим?» Насправді відповіді на ці питання, якими б вони не були, не мають жодного значення. Важливий лише підсумок, який полягав у тому, що Елізабет на даний момент не було поруч. А як і чому? — це лише безглузді питання, які нічого не можуть змінити.

Костя закінчив чергову главу своєї другої книги. Відкинув її. Взяв до рук телефон і набрав номер Генрі:

— Привіт, як життя молоде? — запитав Костя.

— Та так…, ніяк, — звично відповів Генрі.

— Ходімо, посидимо в кав'ярні, вип'ємо трохи, а то дах зриває від нудьги, — досадливо промовив Костя в телефонну трубку.

— Гаразд, давай, зустрічаємось через двадцять хвилин біля тебе, — погодився на пропозицію Костин друг.

Друзі зайшли до кав'ярні під назвою «Сузір'я». — Що будемо брати? — запитав Генрі, відкриваючи подане офіціантом меню.

— Давай вино, а їсти картоплю або салат якийсь, я особливо не голодний, — відповів Костя, вино було, мабуть, його улюбленим спиртним напоєм. Вони часто збиралися з Генрі саме за пляшкою вина. «In vino veritas» (Істина у вині), любив повторювати Костя.

Не встиг Генрі ще замовити запропоноване, як Костя передумав і запитав його: — А може горілки? — Кості не було чого втрачати, та й настрій відповідний, а грошей не так уже й багато, щоб розмінюватися на дрібниці.

— Ти ж знаєш, мені байдуже, що пити, — відповів Генрі, тим самим погодившись із Костею.

Хлопці випили по одній чарці згубного напою.

— Ах…, необхідна душевна гидота, — суперечливо зауважив Костя, кривлячись і запиваючи спиртне. — Знаєш, я тут афоризм нещодавно новий записав. «Заслуги минулого нічого не варті, якщо вони не відповідають сьогоднішній поведінці людини», — процитував себе Костя.

— Ну чому ж? — не погодився Генрі, — якщо людина написала книгу, то вона все одно її написала. Ніхто інший крім неї цього зробити б не зміг. Або якщо людина воювала все життя, була якимось льотчиком-випробувачем, то вона й зараз заслуговуватиме на повагу.

— Навіть якщо вона зараз спилася й веде жалюгідне, марне існування? Таких насправді багато. Хто на них тепер дивиться тими ж очима, якими дивилися, коли вони були важливими людьми? Хто цінує людину за її минулі заслуги? — Насправді Костя обмірковував ситуацію, яка сталася з ним. Він хотів знати, чи значить він сам ще хоч щось у цьому житті? Чи можна його цінувати за те, що він робив колись, адже нинішня поведінка не відповідає його минулим досягненням.

— Ні, це не так. Хоч би як там було, заслуги — це заслуги. Я ще раз кажу, якщо людина написала книгу, то ніколи, ніхто не написав би такої самої книги замість неї. Навіть якщо людина, яка воювала, вся в орденах, спилася. За потреби її можна обмити, поставити на ноги, дати автомат і вона поведе за собою військо молокососів. Це неправильний афоризм, — продовжував не погоджуватися Генрі.

Костя й радий був це чути, він хотів почути саме заперечення на цей свій афоризм. Але все ж відчував якесь маленьке роздратування, він знав, що він правий, бо відчув цю зневагу на собі.

— Генрі, але це лише твої особисті думки. В очах суспільства важливе лише теперішнє, вони навіть не сядуть поруч біля алкоголіка, хай він у минулому був хоч папою римським.

— Тут я з тобою не сперечаюся. Усім усе байдуже, — погодився нарешті Генрі.

— Отже, потрібно лише додати в цей афоризм «В очах суспільства», «В очах суспільства заслуги минулого нічого не варті, якщо вони не відповідають сьогоднішній поведінці людини», — висловив ще раз, але вже змінений, афоризм Костянтин, не зовсім радісно приймаючи його істинність.

— Так, мабуть так краще, але ти маєш писати так, як ти думаєш. А як ти сам думаєш? — запитав Генрі.

— Не знаю, — майже чесно відповів Костя.

Після третьої Костя став дуже балакучим і почав:

— Ось ще, Генрі. Дивився я цього тижня один фільм. Там типу чувак 29 років, успішний банкір, купа грошей, багато часу витратив на кар'єру, а вечорами тусується в барах, алкоголь, наркотики, дівчата, загалом — усі справи. А на душі туга, все йому мало й мало. Насправді цей шлях — це шлях без кінця, завжди буде мало. Для таких людей кар'єра — лише спосіб заповнити порожнечу їхню душевну, яку щось або хтось колись їм залишив. Це нескінченна гонитва за ефемерним щастям.

— Та завжди, всім, усього мало…, — погодився Генрі з міркуванням Кості.

— Так…, але є люди, які хоч трохи отримують задоволення від життя. Наприклад, люди протилежні до людей кар'єристів. Вони не прагнуть бути найкращими, вони п'ють, займаються пропагандами або можливо хуліганять. Вони живуть так, як їм подобається, займаються тим, від чого вони отримують задоволення. Хай то хіпі, готи, боти, шорти — не суть… вони знають, чого вони хочуть. Вони не ті, які біжать з усіх сил до нескінченно вислизаючого щастя.

— Ну і…, до чого ти ведеш? — запитав Генрі.

— А до того, що з цієї точки зору спробуй відповісти на питання — хто живе правильніше? Якщо одні отримують задоволення від життя, а інші ні? Хто взагалі може відповісти на питання, як це — «жити правильно»? Що нормально, а що не нормально? І чи може мати тут думка більшості хоч найменшу значущість? — закінчив свою думку Костянтин.

— Звісно, ні, — підтвердив Генрі. — Я завжди казав і буду казати, що в цьому житті ніхто нікому нічого не винен. Це наше життя і ми маємо право прожити так, як ми цього хочемо.

Костя трохи розповів ще про нещодавно прочитану книгу Гюго, а потім замислився. У цій кав'ярні вони сиділи колись усі втрьох.

— Про що ти думаєш? — запитав Генрі.

— «Мені нудно, Бісе…», — процитував Костя слова з Пушкіна.

— «Що робити, Фаусте?..», — почав було продовжувати вірш Генрі, але Костя його перебив:

— Не треба, Генрі…, час по домівках, на сьогодні досить, — закінчив розмову Костянтин.