Глава 2

Ранок. Костя розплющив очі, «День мине глухий до моїх бажань і в здійснення їх не приведе», згадав він слова з «Фауста» Ґете. Улюблена книга Костянтина. Будучи поціновувачем гарних книг, він зокрема любив перечитувати деякі, як наприклад книгу «Фауст» Еммануїла Ґете або «Степовий Вовк» Германа Гессе. Подумавши, таким чином, про цей день, він уже зараз засудив його на безглуздість і безликість.

Костя встав, пройшов на кухню, привітався зі своїми домашніми, молодшим братом і мамою. Молодшого брата звали Ілларіон, він ходив до школи, щоправда, не завжди старанно через свої часті хвороби. Мама Надія – вчителька молодших класів. Свого батька Августина, на кухні він не зустрів, попри таке добродушне ім'я, його батько працював у правоохоронних органах, і вже був десь на півдорозі до своєї дільниці. На його роботу свята особливого впливу не мали. Сьогодні черговий день, коли Костя встав пізніше десятої години дня. Костя зробив собі каву й пішов із нею до своєї кімнати.

Часто він думав про те, щоб з'їхати від батьків на квартиру. Не тому, що в них були якісь розбіжності, а лише тому, що він відчував, що йому треба побути наодинці, навчитися самостійності. Мільтон Джон казав, що самотність часом краща за товариство. Саме цієї повної самотності Костянтинові й бракувало.

«Сьогодні вівторок. Які плани на день прийдешній? Та наче ніяких. Учора я закінчив свою першу книгу, наче гора з плечей. Багато на неї я не ставлю, але все одно, ніби звільнився від маленького тягарця. Щоправда, назву треба змінити, ось, що це за «одкровення третього нігіліста»? Ну, зрозуміло, що сенс є Шопенгауер, Ніцше і я — третій нігіліст. Але ж не звучить то ніяк. Може просто «екзистенційний нігілізм». Та мабуть нехай буде…»

Наступні три години Костя писав свою вже другу книгу, про історію філософії. Він не знав, навіщо він це робить, може просто відволікає себе від якихось інших думок. Перша книга його була збіркою його міркувань, без будь-якої системи. Єдине чим можна було їх об'єднати — це явно вираженим нігілізмом і песимізмом. Тому, у другій книзі він вирішив — менше песимізму, більше самої філософії.

Костянтин завжди цікавився філософією й окультними науками, але ніяк не міг їх поєднати. Читаючи окультні науки після філософії, він відчував, що це все чистої води фальсифікація. Іншим разом, філософія не могла дати потрібних відповідей, і здавалася надто приземленою.

З окультних наук нашого героя найбільше цікавила некромантія і демонологія. Десь там, він зберігав віру в ці два розділи окультизму. Він ніколи не був проти гіпотетично продати душу демону, з того самого моменту, як уперше побачив свою подругу Елізабет.

Хотілося б позбавити читача томливих спогадів минулого і відразу стрибнути з місця в кар'єр. Ці бажання вельми щирі, але не можна упускати важливі деталі минулого, які потрібні для правильної оцінки майбутніх вчинків.

Оминаючи подробиці дитинства Костянтина, треба згадати саме університет. Він, як часто це буває, нова сторінка в житті кожної людини. У Костянтина він теж був новою сторінкою. Попри всі свої філософські нахили, Костя вступив на економічний факультет.

Більше за інших йому давалися такі предмети як математика, бухгалтерський облік, зарубіжна література, пізніше — філософія. Він дивував учителів розумними словами, висловами філософів і своїм пасивним ставленням до оцінок. Кілька олімпіад із математики, інформатики, літератури удостоювалися честі мати такого учасника як Костянтин.

Після першого курсу, він почав писати свою першу книгу з філософії, яка остаточно була закінчена тільки зараз. У той час крім письменницького дару до нашого героя ще прийшов «дар небесний», якщо можна так висловитися. Наслідки того, що трапилося тоді, відчуваються й донині. Дивно, що кілька хвилин минулого можуть вплинути на все подальше життя людини.

Але на другому курсі була сформована паралельна група. Вона була б зовсім непримітною, якби не одна дівчина, яка прийшла разом із цією групою. Дівчина була дуже гарною, акуратні милі риси обличчя, тендітна постать, чорний колір волосся, сіро-блакитні очі. Вона з'явилася саме тоді, коли серце Костянтина вже охололо від колишніх хвилювань і старанно шукало новий ідеал. Але її краса далеко не все, чим вона вирізнялася. У неї був дотепний розум, вона, так само, як і Костя мала найвищий бал із математики. Ця дівчина відрізнялася від решти своїм стилем одягу, в якому переважав здебільшого чорний колір. Але ні…, не одяг був причиною Костиного інтересу до неї, у ній було щось загадкове. Таємниця, загадка — саме це привабило його як філософа, але він був ще й простою людиною. Людина побачила її красу і водночас якесь горе, саме відтінок якогось смутку можна було прочитати в її очах. Це було парадоксально, а тому цікаво. І, звісно ж, її «заперечення». Своїм стилем вона так само, як і Костя, заперечувала норми суспільства, так само часто вступала в суперечки, а її мінливий і суперечливий характер нагадував Костянтинові його самого. Що ще потрібно було Костянтинові, щоб тут же безповоротно закохатися в неї? Усі решта ідеальних і не ідеальних якостей — ідеалізувала його на те готова свідомість.

Ідея познайомитися виникла ще з першої зустрічі, але Костя чогось побоювався, чогось такого, що відбувається зараз. Спілкуватися з нею він почав, щойно зібрався з мужністю й думками, це сталося наприкінці першого семестру другого курсу. Після чергового іспиту, він спостерігав, як вона радісно виходить із кабінету, весело повідомляючи своїм однокурсницям, що склала іспит.

— Елізабет. — Костя знав із паралельної групи тільки її ім'я.

— Що? — Все ще радісно запитала вона.

— Підійди до мене. — Костя стояв із важливим виглядом біля стіни, усім своїм виглядом показуючи, що в нього вона не викликає особливих почуттів. Звісно ж, це було найвідвертішою брехнею. Елізабет легко, але водночас якось обережно наблизилася до нього. «Добрий знак, мабуть» подумав Костя.

Він хотів запитати щось про іспит, але побачивши її зблизька, він запитав те, що якось ще раніше хотів. Може це сталося від розгубленості, хоча з іншого боку, кого ще запитаєш таке, як не гарну дівчину готичного стилю?

— Ти ніколи не викликала духів? — ніби, не своїм голосом запитав Костя.

— Чому не викликала? Викликала, — скільки ще різних історій почув, Костя від Лізи, які, як стало зрозуміло пізніше, мало мали спільного з реальністю. Її тодішній готичний стиль, лише ширма, за якою ховалося дуже миле створіння. Це не мало особливого значення, Костя просто насолоджувався невимушеною бесідою з дівчиною, яка як, виявилося, вплине на все його життя.

Вечір. Костя відкинув книгу Ірвіна Ялома «Шопенгауер як ліки», і подивився на годинник.

— Шоста година вечора, — констатував Костя, встав із ліжка, вирівняв спину, в якомусь місці хребет видав легкий хрускіт. Він підійшов до вікна і відкрив штори: «Як знову безглуздо минув цей день. Як би хотілося бути важливішим, сильнішим, потрібнішим, ніж просто звичайна людина, відчувати свою важливість і те, що ти необхідний якійсь важливій, складній всесвітній системі». Спробував відволікти себе піднесеними думками Костянтин.

— Яка хуртовина, — подивився Костя у вікно. — Пам'ятається в той вечір теж був сильний сніг…, так був…, я, як сьогодні пам'ятаю, вечір з якого все почалося. Я маю відчути це ще раз.

Костя поспіхом одягнувся. — Ах..., мало не забув найголовніше, навушники. — Хтось гуляє, слухаючи музику. Наш герой же щодня виходив прогулятися заради того, щоб слухати книги. Чергова книга вже майже закінчувалася це була «Сповідь» Жан Жака Руссо.

Любитель книг зачинив за собою двері й попрямував у бік кладовища. Як не дивно, саме там відбулася перша його зустріч з Елізабет поза стінами університету. Саме цей момент Костя вважає, тією точкою в часі, з якої все почалося.

На вулиці справді був снігопад. Не відразу Костя звик до легкого морозу. Він звернув на ту саму вулицю, в кінці якої по обидва боки розміщувалися два кладовища, з лівого боку єврейське, а з правого — християнське.

Наближаючись до витоків своєї історії, Костя подивився на годинник. «Пів на восьму. Випало вже багато снігу, а він все ще сильно падає з неба. Точно так само як і тоді». З кожним кроком уперед, спогади спливали все з більшою силою. «Повірити тільки, це було три роки тому, але наче прямо зараз я маю зустрітися зі дивною незнайомою мені дівчиною. Адже правий Ґете: «Теперішнє відходить вдалеч, а давнина, наблизившись, набуває явності». Причина таких живих спогадів, скоріше в подібних кліматичних умовах. Ідучи на цю зустріч, Костя думав, про що ж вони будуть говорити? Така зустріч була в нього вперше. У той час він рідко спілкувався з людьми, накопичилося багато тем для розмови, по суті, Костя тільки перебирав, з якої б почати. «Зараз мені здається, що, попри свою мізантропію й відштовхуючий нігілізм, я хотів усе-таки знайти друзів. А пошуки чогось надприродного, духів якихось там — це було лише ширмою. Так, справді, я йшов туди, щоб знайти друзів, але що ж я знайшов?»

Костя дійшов із цим нахлинулим минулим до самої синагоги. «Дивно, так багато різних подій минуло, а я пам'ятаю все в найдрібніших подробицях. Пам'ятаю, як думав, що «кав'ярня» на кладовищі о, про яку говорила Ліза, справді була якоюсь «кав'ярнею», де можна було б випити кави. Звісно це було зовсім не так. Пам'ятаю кожен великий замет снігу, сьогодні вони майже на тих самих місцях» Поглядом Костянтин обвів навколишню місцевість. Він стояв біля одного з ліхтарних стовпів, обличчям до воріт Єврейського кладовища, одразу за якими стояла стара, занедбана Синагога. Проти своєї волі він почав згадувати.

Перша незручна зустріч. Ліза прийшла з подружкою на ім'я Юлія. Вони разом пройшлися через усе кладовище, до його кінця. З місця, до якого вони прийшли, було видно частину міста. Костянтин, відчувши різницю між тим, що в нього перед очима і тим, що за спиною, перебив мовчання словами:

— Дивно…, перед очима тривожне, гамірне місто. Машини, будинки, в кожному вікні світло, а за спиною тиша, спокій, безтурботність, навіть якась таємничість. Усі ці люди, які там, живуть, кудись поспішають, зовсім не підозрюють і не думають, що те таємниче, яке знаходиться тут, насправді дуже близько до них.

— Мій куратор, Кароліна Анатоліївна казала мені, що мені треба познайомитися з тобою, — повідомила Ліза, дослухавши Костин монолог.

— Хм…, дивно і чому вона так казала? — непідробно здивувався тоді Костя. Це зізнатися вельми полестило йому. Він знав Кароліну Анатоліївну, вона викладала в нього зарубіжну літературу, звісно їм було про що поговорити на парах. «Ти нагадуєш мені П'єро, з пригод буратіно», згадав Костя слова Кароліни Анатоліївни. Так може часами, це справді так і було.

«Холодно». Передіпнувшись, Костя очуняв від спогадів. Мабуть, тоді було ще холодніше, але хто тоді відчував цей холод? Костя підійшов до воріт кладовища впритул, доторкнувся рукою до холодного заліза, схилив голову. «Сумно. Дуже сумно. Що було далі? Що я ще тоді сказав? А так…» Потім, вони пройшли всередину синагоги. Елізабет із Юлією закурили дамські сигарети з присмаком яблука. Костя дістав своє «Мальборо». У сигарет теж є свій смак і запах. Іноді відчуття певного запаху або смаку може викликати те саме почуття і стан душі, коли людина вперше їх відчувала — це називають наче «емоційними якорями». Костя й зараз пам'ятає запах тих сигарет. Він розхаджував із демонстративним виглядом по синагозі. Зупинився, йому згадався один вірш і він запитав Лізу й Юлію:

— Хочете вірш із «Фауста» Йоганна Вольфґанґа Ґете? — чомусь саме цей вірш він згадав у той момент, і після ствердної відповіді, урочистим тоном почав цитувати вірш:

«Маргарита:

Ти в бога віриш?

Фауст:

О мила, не зачіпай

Таких питань. Хто з нас наважиться

Відповісти не збентежившись: «Я вірю в бога»?

А відповідь схоласта і попа

На цей рахунок так щиро дурна,

Що здається вбогим глузуванням.

Маргарита:

То ти не віриш, значить?

Фауст:

Не перекручуй

Моїх слів, о світло моїх очей!

Хто насправді,

Чий розум

Сказати насмілиться: «Я вірю»?

Чиє єство

Зверхньо скаже: «Я не вірю»?

У нього,

Творця всього.

Опори

Всього: мене, тебе, простору

І самого себе?

Хіба над нами неба нема,

Хіба землі нема під ногами

І зір мерехтливе полум'я

На нас не ллє своє лагідне світло?

Очі в очі тобі зараз

Чи не я дивлюся проникливо,

І чи не присутність всесвіту

Незримо явно біля нас?

То ось, воспрянь у її сусідстві,

Відчуй у її світлі

Існування повноту

І це назви потім

Любов'ю, щастям, божеством.

Нема відповідних відповідників,

І нема достатніх імен,

Уся справа в почутті, а назва

Лиш дим, яким блиск сяяння

Без потреби затемнений.»…

Щойно він повторив цей вірш слово в слово. «Треба ж, досі його пам'ятаю» Подумав він.

Після всього вони попрямували додому. Ще були деякі дрібні деталі, серед яких мало місце бути Костине зауваження, що «хороших людей набагато більше, ніж живих». Насправді це не його афоризм, перед цією зустріччю на кладовищі, він прочитав кілька влучних афоризмів, щоб при нагоді ними скористатися. «Гаразд, час повернутися в теперішнє» Зібрався з силами Костя і крізь безперервний снігопад попрямував додому. Так, справді це був початок. Далі були нові знайомства, розчарування, болісне переживання стосунків Лізи і одного хлопця. Скільки паперу було списано, скільки разів рукописи палали в нещадному вогні. Костя спалював свій щоденник, як колись Гоголь спалював свої книги. Не мав рації Булгаков, рукописи все-таки горять, і ще як горять! То часи, коли біль лився кров'ю з різаних ран, у хвилини нещадного страждання Костянтина. Але водночас були хвилини й найвищої насолоди, наче хтось винагороджував Костю за його муки.

Прийшовши додому, Костя відчув, що втомився від цієї прогулянки, він справді наче побував у минулому. Жоден щоденник не може так чітко передати всі події та їхні деталі як наша пам'ять, варто лише в ній трохи покопатися. Костя зробив ще один висновок із сьогоднішнього дня. Попри те, що його очікує в майбутньому, і, попри всі горесті минулого, він би не відмовився повторити це все спочатку. Принаймні сьогодні, йому так здається.