Глава 23

Телефонний дзвінок розбудив Константина. «І навіщо мені будильник?» подумав він, уже звиклий, щоб його будили телефонні дзвінки:

— Так, Максе, що ти хотів? — запитав Костя, піднявши слухавку.

— Я все ж таки з того питання. Коли нарешті ми опублікуємо мою роботу? — схвильовано почав Ньютон. Він від самого початку був одержимий однією своєю гіпотезою, яка стверджує, що наш всесвіт з моменту великого вибуху розширюється зі швидкістю світла. Ньютон переконливо наводив докази, підкріплював усе формулами і навіть виводив наслідки фактуального характеру. Тим не менш, Константин сумнівався в істинності цієї гіпотези, він не сперечається, Максим Ньютон геній фізики, але це ще не означає, що він не може помилятися.

— Максе, ти ще раніше не міг мені зателефонувати? Давай поговоримо про це в офісі, — втомлено промовив Костя.

— Константине, ти ж уявляєш, якщо ми опублікуємо цю роботу від імені ТПНП, вона ж одразу набере популярності, а це хороша гіпотеза, з неї виводиться, що за межами кордонів розширення всесвіту нічого немає, ні часу, ні простору. А якщо суто гіпотетично уявити, що спостерігач рухатиметься з тією ж швидкістю разом із межею розширення, то він споглядатиме вічно застиглу картину великого вибуху. Не кажучи, що якщо…, — майже без пауз тарахкотів Макс.

— Усе, усе…, ти мені казав це вже тисячу разів. Потім, Максе…, потім, — перебив Константин тираду Макса. Попрощався і кинув слухавку.

Костя подивився на годинник і зрозумів, що це не так уже й рано. «В принципі добре, що Максим розбудив», подумав він і встав із ліжка. Не встиг він заварити собі каву, як знову задзвонив телефон.

— Костю, ти де? Що ти робиш? — почув Константин фамільярний тон Генрі.

— Вдома, щойно встав, а що? — запитав Костя.

— Ми щойно повернулися з розслідування. Думаю, місцеві більше не мають причин хвилюватися, — повідомив Генрі трохи схвильованим голосом.

— Ну, от і добре. Самі знайшли причини того, що відбувалося, чи ще потрібні думки решти спеціалістів товариства?

— Досить…, нам треба поговорити. Ми всі п'ятеро чекаємо на тебе в офісі. Що швидше ти прийдеш, то краще, — слова Генрі цього разу прозвучали роздратовано.

Константин увійшов до свого офісу. Праворуч на шкіряному диванчику сиділи Ніна та Євгеній. Генрі стояв просто біля робочого столу Константина. Ліворуч біля столу, спершись на м'який стілець, у якому сидів Сергій, стояла Валерія. Костя не поспішав сісти за свій стіл, як зазвичай він це робить.

— Ну, я так розумію, ви хочете мені щось розповісти? — поставив запитання Константин, прочитавши це у втуплених на нього поглядах. Ніхто не відповів на це питання, першим почав говорити Сергій:

— Загалом…, ми прибули на місце розслідування. Як завжди почали з того, що розпитали місцевих. Усі вказали на один закинутий будинок. Для них це було ніби в порядку речей. Дивні звуки? — А це там…, ну типу такого. Ми трохи походили околицями, мушу визнати, як не дивно, цей край багатий на цікаві та рідкісні породи, — зауважив Сергій як доктор геолого-мінералогічних наук.

— Ну, що ще там було дивного? — спокійно запитав Константин.

— Та все було дивно, все, від початку до кінця! — судомно засмикався Євгеній, якого по-материнськи погладжувала й заспокоювала Ніна.

— Ми знайшли цей будинок, — продовжив Сергій, — будиночок невеликий, занедбаний, зарослий різними рослинами...

— Рослинами, які не можуть рости в такому кліматі, — вставила Ніна, — одним із них потрібен сухіший клімат, іншим же навпаки вологіший, — ніби сама дивуючись такій нелогічності, говорила Ніна.

— Щойно ми зайшли на поріг будинку, — втомлено промовив Сергій, якого вже двічі перебивали, — з горища почувся гуркіт. Драбина, що вела до того горища, розташовувалася одразу в передпокої будинку. Я з Генрі пішли першими, потім Валерія. Пройшовши трохи драбиною, ми обернулися на крик Ніни, яка йшла останньою. Євгеній, який ішов перед нею, вчепився в поручні драбини і в якомусь ступорі витріщився на горище. Ми всі злякалися, Євгеній на очах мертвотно зблід.

В офісі запанувала тиша. Константин почав розуміти, про що йдеться, але вигляду подавати не став.

— Євгенію, як ти себе почуваєш? — звернувся Костя до Євгенія.

— Уже краще, дякую, — відповів математик.

— Гаразд, припустимо. Ви сказали, що там росли рідкісні рослини, чи не міг би якийсь вид викликати подібну алергічну реакцію в Євгенія? — запитав Костя Ніну, шукаючи раціональне пояснення того, що сталося.

— Не знаю…, може, — невпевнено відповіла Ніна.

— Так треба було дізнатися. Взяти проби цих рослин, твоїх порід, Сергію. Чому це не було зроблено? Ви ж не вперше на розслідуванні, — керівницьким тоном почав говорити Костя.

— Костю, — звернувся до нього Генрі, на якого ніколи не діяв такий тон, — ми з Сергієм не могли відчепити Євгенія від тих клятих поручнів, а ти подивися на нього, і на нас. Тільки тоді, коли ми поламали поручні, ми змогли винести Євгенія надвір, де він і відійшов від ступору, після чого почав нести якусь маячню.

— Добре…, що було далі? — продовжив ставити запитання Костя.

— Далі…, ми залишили Ніну з Євгенієм надворі. Я з Сергієм та Валерією продовжили шлях на горище, — продовжував Генрі, — на запиленому горищі ми знайшли один-єдиний сувій пергаменту.

Костя повернувся до Валерії, яка не промовила досі ні слова. — Як ти, все нормально? — звернувся він до неї.

— Так…, усе добре, я ж уже казала, що якось упораюся з демонами, не вперше, — трохи жартівливо відповіла Валерія.

При цьому Генрі якось підозріло подивився на Валерію і продовжив розповідати результат розслідування.

— Ми взяли цей пергамент, несли його по черзі. Кожен, хто до нього торкався, відчував душевну важкість і раптову депресію. Вночі, коли ми їхали в поїзді, ніхто не міг заснути, всім снилися кошмари. Я помітив, що Валерія намагається перекласти текст пергаменту на нашу мову...

— І якою мовою написаний цей сувій? — запитав Костя Валерію.

— На…, латині, — завагавшись, відповіла вона.

— Ну, то…, і де зараз сувій? — звернувся Константин до Генрі.

— Ось…, — Генрі дістав зі свого рюкзака сувій і простягнув його Кості. Костя взяв пожовклий від старості сувій пергаменту. Розправив його і побачив текст, написаний червоними літерами. «Це не латина», подумки констатував він. Латину він трохи знав. «За винятком хіба що тільки оцього», Костя помітив останній абзац, слова якого були більш-менш співзвучні латинській мові.

— А це те, що переклала Валерія, — Генрі дістав аркуші й кинув їх на робочий стіл Константина.

— Що будемо робити? — запитав Сергій. — Повідомимо решті, і нехай шукають наукове пояснення?

— Ні…, нехай це все залишиться між нами, — розпорядився Константин.

— Значить…, самим шукати причини того, що сталося? — перепитав Сергій.

— Ні…, і цього не треба…, не варто. За більш ніж півроку роботи ми довели, що всьому є логічне пояснення. Я впевнений, ми б його знайшли й зараз, але в нас і без того багато справ. Тож забудьмо про це, — Костя скрутив пергамент, узяв аркуші, на яких був переклад Валерії, відчинив сейф позаду свого столу і засунув усе всередину. Після того як Костя щільно зачинив сейф, він повернувся до колег і сказав:

— Я думаю, вам треба відпочити від безсонної ночі. Сьогодні у вас вихідний, ідіть додому, відпочивайте, — вирішив Константин.

Усі вийшли, крім Генрі. Генрі, стоячи навпроти, вдивлявся в Константина.

— Ти ж зрозумів, що це за сувій? — промовив нарешті Генрі. — Ти, як і я, досі пам'ятаєш ту історію ченця. Я ж тобі казав, що все так і буде.

— Що буде? — почав нервувати Костя. — Сувій у сейфі, ніхто його не збирається читати, а тим паче викликати якісь сутності. Фініта…, проблема вирішена, Товариство ТПНП лише усунуло непорозуміння, яке лякало людей у селі. Що ще ти хочеш?

— Ми зайшли надто далеко, чернець мав рацію, люди не повинні лізти в ці матерії, — наставляв Генрі. — Коли я в поїзді спробував відволікти Валерію від перекладу цього сувою, я зазирнув їй в очі. Костю…, Валерії там не було…

— Генрі, я більше не хочу про це чути, я не збираюся розпускати товариство через один клаптик пергаменту, — закінчив Константин. — Поговоримо завтра, тобі треба виспатися.

— Друже…, не роби дурниць, тобі не сімнадцять років, — промовив, виходячи, Генрі.