Глава 26

Спершу очі Константина засліпило денним світлом, потім вуха прорізав телефонний дзвінок. Костя виявив себе на ліжку в костюмі. Він встав, дістався до телефону, який лежав там, де він його вчора впустив.

— Так, — проговорив у телефон втомленим голосом Костя.

— Привіт, я вчора тобі дзвонив, де ти був? — пролунав голос Генрі.

— Я трохи був зайнятий, — ухильно відповів Костя.

— Я хотів ще з тобою поговорити щодо нашої вчорашньої зустрічі, ти будеш сьогодні в офісі? Треба ще обговорити одне питання, пов'язане з тими розкопками, що ми запланували минулого місяця. Фінансування і все таке, — нагадав Генрі.

— Давайте ви самі якось. Мені щось нездоровиться, дайте мені один вихідний день. Крім цього, мені треба дещо обдумати, — повідомив Костя, і друзі попрощалися.

Через деякий час Костя привів себе до ладу. Навів порядок на вчора розгромленій кухні, наскільки це було можливим. Він перебував у ейфоричному стані незворушності та несприйнятливості. Усім своїм можливим емоціям він дав вихід ще вчора, сьогодні він був якимось спустошеним. Ні читати, ні писати, ні дивитися фільми йому не хотілося. Задзвонив телефон. «Ну, я ж просив вихідний!» — подумки поскаржився Костя. Він узяв до рук телефон, йому дзвонила Ліза.

— Привіт, вирішила все ж таки запросити мене на весілля? — саркастично запитав Константин.

— Ні…, весілля не буде, — сумно відповіла Ліза.

— Ти плачеш? — запитав Костя, почувши голос Лізи.

— Ні, — збрехала Елізабет.

— Що сталося? Чому? Де він? — На подив для себе, стривожено й з обуренням ставив питання Костя.

— Я не знаю…, він не брав слухавку, а потім від нього прийшло повідомлення…, — Ліза, не договоривши, важко зітхнула.

— Ти де? Тобі сьогодні на роботу? А блін…, яка робота, сьогодні ж вихідний. Приходь до мене, за тобою заїхати чи ти сама? — Костя почав усвідомлювати, що сталося, але йому було не дуже приємно чути такий засмучений голос своєї Подруги.

— Ні…, не треба. Я сама. Мені потрібно впорядкувати себе. Я заїду до тебе пізніше, все одно не знаю, куди мені йти, — відповіла Елізабет, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

— Добре, тоді чекатиму. До зустрічі. — Костя поклав слухавку.

Дві години Костя ходив по кімнаті туди й сюди. Він не був до цього готовий. «Весілля не буде. Весілля не буде», — повторював він про себе. «Вона їде сюди. Таак, начебто в кімнаті порядок. На кухні трохи погром, але, загалом, порядок. Я давно її не бачив, не говорив. Останні…» Він спробував пригадати, скільки вони не спілкувалися. «Останні чотири місяці лише короткі фрази. Де? Що робиш? Нічого суттєвого. Відтоді як ми посварилися ще понад рік тому, ми жодного разу нормально не спілкувалися. Чи знаю я її тепер?» Константин почав нервувати. «Звичайно, знаю, це ж Елізабет. Це Ліза, з якою ми колись провели три роки мало не день у день».

Константин став перед дзеркалом у коридорі. Він згадав учорашню ніч. «Чи наснилося мені це все? Ні, це був не сон. Зараз же я не сплю. Не може бути все так просто, вчора пекло, сьогодні рай». Ще багато різних думок народжувалося в голові Константина. Здається, стільки думок одночасно в нього не було навіть коли він писав книги чи перевіряв звіти головних по відділах ОПЗС. Незрозуміло скільки ще пробув у такому сомнамбулізмі Костя, може годину, а може дві, аж поки в двері пролунав дзвінок. Константин відчинив двері.

Він більше не думав ні про що. Усі думки, які щойно володіли його головою, змішалися в кашу. Перед ним стояла Елізабет у чорному напівпальті.

— Привіт, — все, що міг вимовити від здивування Константин.

— Привіт, — збентежено відповіла Ліза й переступила через поріг.

Вона зайшла в кімнату наліво, зняла пальто й поклала його на крісло. Костя тим часом попрямував на кухню. «Треба було попросити в неї пальто. От джентльмен, блін», — подумав він, і коли Ліза зайшла на кухню, запитав: — Будеш щось їсти? Я зараз щось спробую приготувати, а ще в мене має бути вино.

— Так, можна, я можу тобі допомогти в цій справі. Не думаю, що з нашої останньої зустрічі ти навчився готувати, — сказала Ліза, роздивляючись Костині запаси їжі в холодильнику, — а от від вина я б справді не відмовилася, якщо воно хороше, — легко посміхнувшись, додала Ліза.

— Звичайно, хороше. Останнім часом я можу дозволити собі таку розкіш, — хвалячись, відповів Костя.

Через деякий час вони їли, згадуючи деякі моменти свого минулого. Особливо вони обоє добре пам'ятали безтурботні часи коледжу.

— А ти ж з першого погляду здався мені найдурнішим з хлопців у вашій групі, — з легкою глузливістю згадала Ліза, відпиваючи трохи вина з келиха.

— Яким же оманливим буває перше враження. Нас усього в моїй групі було троє хлопців, — не ображаючись на глузування, парирував Костя, — а ще ж тобі Кароліна Анатоліївна чомусь все одно радила зі мною познайомитися.

— Це вже було пізніше, ми вже самі познайомилися. Вона тоді ще дещо сказала, — таємниче повідала Елізабет.

— І що ж? — зацікавлено запитав Костя.

— Що твоїй дружині пощастить, — відповіла Елізабет.

— Дивно, і чому вона це сказала? І чому саме тобі? — Костя збентежено теж зробив ковток вина, — у будь-якому разі, знала б вона, до чого призведе наша дружба, не радила б знайомитися зі мною. А ти пам'ятаєш, що я тебе запитав уперше?

— Щось про містичне. Я ж тоді вдягалася в готичному стилі. Був такий період життя.

— Так, ми тоді ще вечорами довго спілкувалися на цю тему, — посміхався Костя, згадуючи приємні моменти. — А потім щоденник мій, який я тобі дав, а ти його, не прочитавши, повернула мені.

— Я його прочитала, — тихо зізналася Ліза.

— Чесно, а чому тоді мені сказала, що не читала? — здивовано запитав Костя.

— Просто не хотіла нічого псувати…, і взагалі, як я його могла не прочитати, я ж допитлива. Ти потім ще частинами мені його читав, — пригадала Ліза.

— Так, було діло. Потім я цей щоденник спалив. Досі шкода. Мене завжди дивувало, що в такий відносно не короткий проміжок часу вмістилося так багато подій, — зітхнув Костя, вкотре вже згадуючи ті пригоди.

— Я нещодавно знайшла наш фільм про вигнання демона, за участю Генрі, — усміхнулася Ліза.

— Ааа, так точно. Я тоді сміявся як ніколи. Та взагалі, весь той тиждень був незабутнім. А пам'ятаєш, як ми відвідували твою подругу в лікарні. Генрі тоді перший засміявся над дивним старим. Хоча ми до того стримували себе як могли, з усіх сил, — нагадав веселий випадок Костя.

— Так, пам'ятаю, — Елізабет засміялася.

— Генрі завжди був прямолінійним. Та він і зараз себе ніколи не стримує. Завжди каже, що думає. Деяких високопоставлених осіб може обізвати жирними гусьми. Але щирість — це хороша риса, бачиш непокритий образ того, на кого покладаєшся, — підсумував Константин.

— Думаю, помірність у цій справі теж не завадить, — припустила Ліза. — Складно повірити, що ви все ж таки чогось досягли, попри всі ваші минулі походеньки. Пам'ятаю, як ви раз ішли до мене цілу годину, хоча були на відстані не більше кілометра. Ви тоді такі напідпитку були.

— Ми просто ніколи не вписувалися в систему соціальних приписів, а потім створили свої власні, в чому й досягли успіху, — гордо заявив Константин. — Зрештою, всім великим людям властиве це, ну й різного іншого роду божевілля. Наприклад, Тассо Торквато, італійський поет, говорив: «Я не заперечую, що я божевільний; але мені приємно думати, що моє божевілля походить від пияцтва і кохання, бо я справді багато п'ю». Задовго до нього ще Аристотель на цю тему казав, що не було ще жодного великого розуму без домішки божевілля.

— Але зате скільки було божевільних без домішки розуму, — дотепно парирувала Елізабет.

— Це так, — погодився Костя і потім, переходячи до більш насущних проблем, запитав: — Як ти себе почуваєш?

— Та ніби зараз ніяк. Образливо, звісно, я вже налаштувалася, змирилася. А тут…, — Ліза була готова заплакати, але наступної миті взяла себе в руки й продовжила: — А ти як? Дівчину ще не знайшов?

— Та було пару, але…, — Костя хотів продовжити «в них немає тебе», але замість того відповів: — У мене не було часу. Статут ОПЗС зобов'язує скріплювати майже всі документи підписами Магістра. А поки все перевіриш, поки проведеш кілька ділових зустрічей, кілька приватних пар — уже не залишиться часу для особистого життя. А ти все там же, працюєш бухгалтером?

— Так, але після останніх подій мені, мабуть, усе ж таки захочеться змінити роботу, — повідомила Ліза.

— Ну й правильно. Я допоможу тобі, станеш тим, ким хочеш. Пам'ятаю, ще в коледжі в нас була суперечка щодо психологів. Ти їх відстоювала, тоді як я називав їх непотрібними брехунами. Можеш піти вчитися на психолога, я домовлюся. А якщо будеш добре розбиратися, потім підеш до нас. У нас Роман Мавродій — голова психологічного відділу, хороша людина, його книжки стають дедалі популярнішими, скоро самого Магістра переженуть, — вказуючи на себе, весело проговорив Костя.

— Може, подивимося потім, — спокійним тоном відповіла Ліза. Костя подивився на годинник. Десята година вечора. З моменту приходу Елізабет минуло понад шість годин.

— Хочеш, можемо піти кудись розвіятися. Можеш сама вибрати місце, яке душа забажає, — хвилюючись, говорив Константин, дивлячись на Елізабет. — Ще рік тому я б не міг тобі такого запропонувати.

— Не хочу нікуди, — Ліза підняла очі на Костю.

Ось цей погляд. Константин думав, що ніколи більше його не побачить. Він наче знову стояв з Лізою на тій горі, де він не наважився її поцілувати. «Ні…, цього разу все буде інакше», — подумав Костя й припав до її губ. Солодкий довгоочікуваний поцілунок змученого часом страждальця. Більше Константин не володів собою, він ніжно й водночас пристрасно пестив Елізабет, свою Елізабет. Зовнішній світ закрутився в нестямних поривах. Щось перекинулося зі столу, з гуркотом упавши на землю. Вони зачепили ще щось у коридорі, але кому яке діло було до всього навколишнього? Наступної миті вони цілувалися вже в кімнаті.

Не стежачи за кожною хвилиною довгоочікуваної ночі в житті Константина, необхідно зауважити, що саме цієї ночі він переставив усі свої пріоритети життєвих цінностей. У цьому списку ОПЗС, філософія, наука — не посіли перших місць.

Константин ніколи не зашторював вікна. У цьому немає особливої необхідності, коли квартира на п'ятому поверсі, а вікно не впирається у вікна будинків навпроти. Елізабет стояла напівоголена, на відстані, дивлячись у вікно. Константин спостерігав, як місячне світло огортає ніжне тіло. Цей момент нагадав йому точно такий же в минулому. Попри кілька годин блаженства, він усе ще хотів бути поряд, усе ще бажав відчувати біля себе її тіло. Він встав з ліжка і, наблизившись, обійняв її за талію. Дуже знайомий момент. Елізабет повернулася до Константина обличчям. «Невже пролунають ті ж слова?» — подумав Костя.

— А що було б, якби я тоді не ходила в чорному одязі? Ти б мене помітив? — замислено запитала Ліза.

Це були саме ті слова, слово в слово. Вони пролунали в голові Кості як відлуння минулих, він хотів багато наговорити, але цей час не був часом слів.

— Помітив, — лише тихо відповів Костя, і він міцніше обійняв Елізабет. Усе було точно так, як у той єдиний раз їхньої трирічної нерозривної дружби. Було лише дві відмінності: по-перше, цього разу все було набагато серйозніше, а по-друге, Костю не полишало відчуття присутності когось третього…

***

Ранок. Як зазвичай, Костю розбудив телефонний дзвінок. Він привстав на ліжку, обернувшись, не побачив біля себе Лізи, але одразу заспокоївся, почувши, що на кухні хтось є. Костя знову відкинувся на ліжко, взявши телефон.

— Ти хоча б сьогодні будеш? — пролунав схвильований голос Генрі.

— І тобі привіт, — привітав Костя друга, — а що, є така потреба?

— Ну як тобі сказати, у тебе сьогодні пари з логіки та філософії, — нагадав Генрі.

— Та ладно. Попроси когось із нашого відділу філософських наук провести пару лекцій, — розпорядився Костя.

— Ну гаразд, це таке. Є ще…, одне наукове товариство каже, знайшло спосіб здійснити холодний ядерний синтез. Просять фінансування, — повідомив Генрі.

— І в чому проблема? Ніхто не отримує фінансування від держави, якщо в них немає від нас акта. Пошли туди Чадаєва й Ньютона, — ліниво говорив Костя.

— Вони вже там, тільки от це товариство просить фінансування не в держави, а в нас.

— Цікаво…, але в будь-якому разі мене не буде тиждень, — вирішив Костя, і перш ніж Генрі встиг було щось заперечити, додав: — Генрі, я з Елізабет.

— Тиждень?! І що ти робиш з Елізабет? — поставив питання нічого не підозрюючий Генрі.

— Я й Елізабет разом, — пошепки говорив Костя, щоб його не почула Ліза на кухні.

— Тобто як разом? Типу, як хлопець і дівчина? — здивувався Генрі.

— Ні, блін…, як дівчина і дівчина, — саркастично пожартував Костя.

— Хах…, ну що ж, вітаю тебе. Ти нарешті досяг усього, чого бажав, — щиро порадів Генрі, — ну ти хоч на зборах ОПЗС цього тижня будеш? Там же ніяк без магістра.

— На зборах буду, а в решті питань побудь поки ти за головного, — вирішив Костя, — а взагалі, що щодо ресторану сьогодні ввечері? Бери якусь дівчину, там останнім часом за тобою одна бігала, пам'ятаю, посидимо, поспілкуємося. Час трохи насолодитися тим становищем, у якому ми зараз.

— Гаразд, увечері зателефонуємося, а то я спізнююся на пару теології. Люблю я все-таки забивати нею голову учням, — закінчив розмову Генрі.

Константин випростав спину, встав з ліжка й попрямував на кухню. Сьогодні він хотів бачити тільки Елізабет, а не своїх колег по роботі.