Глава 8

Як непомітно минають дні? Окремо здається, що повільно, а загалом уже понад два місяці кануло в небуття. Костянтинові знайомий цей стан пробудження. Не встиг він закінчити перший клас, як уже стоїть перед кабінетом університету на вступний іспит. Не встиг він скласти цей іспит, як уже простягає руку за дипломом.

— Доброго дня, Костянтине Августиновичу, можна до вас? — прочиняючи двері до невеликого кабінету, запитав охайно зачесаний молодий чоловік із папкою в руках.

— Так, звісно, хто там у нас? — діловито відповів Костя, сидячи за столом і закриваючи касову книгу.

— Вас турбує фірма «Рошен», там у нас висить борг за 18 число, можете подивитися, — торговий агент фірми «Рошен» присів на вказаний Костею стілець. Костя відкрив великий блокнот, на лицьовій стороні якого напис «Постачальники».

— Ага, так, справді є, — після хвилинного роздивляння блокнота погодився Костя. Підходить до сейфа, дістає потрібну суму і простягає її агентові. Агент виписує квитанцію й віддає Костянтинові.

— Дякую, на все добре, до побачення, — попрощався біля дверей агент.

«І вам не здохнути», подумав Костя, а потім відповів: — До побачення.

Наш герой уже понад місяць працює адміністратором невеликого магазину. Він якось приходив сюди за направленням із біржі праці. Того разу його не взяли, але він залишив свої контактні дані. Через деякий час йому зателефонували і запропонували роботу продавця. Костя не мав чого втрачати і погодився. Через два тижні магазин купив один молодий чоловік. У цієї людини були гроші…, але на цьому її чесноти закінчувалися. Він як слід не розумівся ні на звітах, ні взагалі на веденні подібного господарства. Костя став керувати всіма справами замість нього. Та турецька фірма, на якій він працював бухгалтером, займалася виробництвом, але йому вистачило всього два тижні, щоб переключитися з виробництва на торгівлю.

Фінансове становище Костянтина вирівнялося. Він міг собі дозволити навіть з'їхати від батьків на квартиру. Але все менше було часу на філософію. Костя майже дописав свою другу книгу ще до того, як вийшов на роботу. Ця книга являє собою ніби посібник із самостійного вивчення філософії. Зараз же писати і філософствувати стало проблематично. Робота може й не заважати пізнанню вищих матерій, коли входить у звичку і стає автономно-рефлекторною, але на початкових етапах становлення рефлексів — це неможливо. Костянтинові доводиться ловити на льоту неповноцінні уламки думок, чіпляючись за них поверхово і назавжди втрачаючи, зволікаючи секунду.

Костя подивився на свій наручний годинник, який нещодавно придбав: — Рівно друга година, час пообідати, — констатував він. Костя придбав кілька звичок. Як, наприклад, обов'язково треба випити каву вдома, прийти на роботу і випити ще одну каву. Обід о другій годині, після — одна сигарета. Рівно о п'ятій треба збиратися додому. І ще деякі. У кожної людини, особливо в тих, чия професія потребує керівницького контролю, можна спостерігати ці дрібні звички-якорі. Робота адміністратором, хоч і невеликого магазину, але все-таки вимагала такого контролю. Костя чіплявся за ці звички і боявся їх порушувати, адже підсвідомо це означатиме вихід ситуації з-під контролю. Він не раз помічав, як вибиває з колії на добру половину дня, а то й на цілий день, порушення закорінілих дрібних звичок.

Звички були ніби частиною роботи, вони сприймалися Костею як обов'язок. Часом у нього народжувалася потреба зробити щось незвичайне, дивне, може, дурне. На кшталт вилізти на дах якоїсь будівлі готичного стилю, пройтися по цвинтарю, цитуючи Фауста чи Шекспіра. Розбити вітрину власного магазину і з криком «Свобода!» втекти кудись подалі, але, звісно, він цього не робив.

Стосунки з Елізабет залишилися на рівні знайомих. У неї з'явився хлопець, працював начальником охорони в якійсь великій фірмі. Це не дуже цікавило Костю. «Хай іде він на всі чотири сторони, будь він хоч сам президент», думав Костя. Іноді вони могли зустрітися, про щось поговорити, але це не були особливо приємні моменти. Скоріше навіть навпаки, це ніби різало ще не загоєні рани. Хоч Костя й розумів, що краще вже цей біль, ніж узагалі нічого.

Костянтин прийшов з роботи трохи пізніше за звичайне. Повісив свою весняну чорну курточку на вішалку. Сів біля вікна. На вулиці вже сутеніло. Сьогоднішній вечір наповнився густим туманом. Фарби темного кольору затягнули свідомість Костянтина у вихор песимістичних міркувань, і він записав:

«День добіг кінця, в ньому не було нічого особливого. Я не став щасливим, зі мною не стався нещасний випадок, мене не збила машина, не вкусив собака, я не був злим, не був особливо добрим. Я прожив його як завжди — схиливши голову, продовжував мріяти про кращі часи».