Розділ 33.Лондон. Новий рівень

 

Літак авіакомпанії British Airways м'яко торкнувся смуги аеропорту Хітроу вогняного липневого ранку. Лондон зустрів їх класичним низьким туманом, дрібною сіткою дощу та прохолодним вітром, який пахнув мокрою зеленню й залізом. Катя вийшла з терміналу, обережно везучи за собою великий протиударний футляр із віолончеллю на спеціальних коліщатках. Ілля йшов на пів кроку попереду, його уважний погляд миттєво оцінював простір навколо. Поруч трималися четверо чоловіків у строгих костюмах — двоє з їхньої київської охорони та двоє місцевих фахівців із безпеки, найнятих через канали Романа Плахотного.

Їхній готель був розташований у самому серці Кенсінгтона, буквально за кілька хвилин пішки від Королівського Альберт-Холу. Просторий світлий номер на п'ятому поверсі виходив величними арочними вікнами на Гайд-парк, де крізь туман проступали вікові крони дерев. Віолончель одразу ж зайняла своє почесне місце біля вікна, немов мовчазний вартовий їхньої нової реальності.

Катя підійшла до скла, дивлячись на даблдекери, що повільно рухалися внизу, та поспішаючих лондонців під різнокольоровими парасолями.

— Тут так спокійно й тихо... — тихо промовила вона, прикладаючи долоню до прохолодного скла.

Ілля підійшов ззаду, обережно обійняв її за талію й поклав підборіддя на її плече, вдихаючи знайомий аромат волосся.

— Це тиша перед бурею, маленька. Лондон вміє прикидатися сонним, але під цим туманом вирує зовсім інше життя. Не втрачай пильності.

Вона слухняно кивнула, відкидаючись на його міцні груди.

Британська та світова преса вже чекала на Катерину Вороніну. Її графік був розписаний по хвилинах. Інтерв'ю для телерадіокомпанії BBC, детальні бесіди з журналістами The Times та The Guardian проходили в камерній залі готелю.

Катя трималася бездоганно. Вона говорила спокійно, впевнено, чудовою англійською. Більшу частину часу вона присвячувала музиці й тому, як мистецтво здатне зцілювати рани. Проте журналісти наполегливо повертали її до теми боротьби з мафією в Україні. На ці запитання вона відповідала обережно, зважуючи кожне слово, щоб не нашкодити слідству, але водночас безжально викриваючи суть злочинного синдикату Гладкого. Коли її запитували про Іллю, на її обличчі з'являлася тепла, захисна посмішка:

— Ілля Акімов — це людина, яка пройшла крізь темряву, повністю змінилася і зараз є моєю найбільшою силою та захистом.

Сам Ілля жодного разу не з'явився перед камерами й не дав жодного коментаря. Він завжди залишався за межами кадру, тримаючись у тіні. Він був її надійним тилом, суворим охоронцем, який мовчки контролював кожну людину в кімнаті під час зйомок.

Репетиції в Королівському Альберт-Холі розпочалися наступного дня. Коли Катя вперше вийшла на сцену цієї легендарної круглої зали під величезним куполом, у неї перехопило подих. Червоний оксамит крісел, золоті деталі лож і величний орган на задньому плані створювали атмосферу святилища музики. Акустика була просто ідеальною — навіть найтихіший писк струни відгукувався глибоким відлунням у найвіддаленіших куточках зали.

Вона почала грати, і Альберт-Хол відповідав їй слухняно, наче живий організм. Головний диригент оркестру — суворий, педантичний британець із бездоганною репутацією — після першої ж спільної репетиції опустив паличку й зняв окуляри. Він підійшов до Каті й тихо, з глибокою повагою мовив:

— Місс Вороніна, ви не просто виконуєте партитуру. Коли звучить ваша віолончель, ви розповідаєте світові історію своєї душі. Це неймовірно.

Вона втомлено, але щасливо посміхнулася:

— Дякую, маестро. Мені справді є що розповісти.

Популярність Каті вийшла на абсолютно новий рівень. Вона отримувала запрошення на закриті прийоми від британської аристократії та культурних фондів, зустрічалася з відомими світовими музикантами й правозахисниками. Біля входу до готелю щодня чергували десятки шанувальників із плакатами та її фотокартками. Вона спускалася до них, підписувала автографи й дарувала щирі посмішки тим, хто щиро хвилювався за її долю.

Проте вечорами, коли гамір лондонських вулиць стихав, у номер уривалися тривожні вісті з дому.

Дзвінок від Олени Кірсанової пролунав ближче до полуночі.

— Катю, у нас велика перемога на юридичному фронті! — схвильовано заговорила журналістка. — Олега Кравченка офіційно відсторонили від посади на час проведення службового розслідування. Міжнародний тиск, публікація на CNN та розголос у британських медіа змусили Генеральну прокуратуру відреагувати. Справу Гладкого повернули під контроль Романа Плахотного.

Катя з полегшенням видихнула, опускаючись на диван.

— Це неймовірна новина, Олено. Дякую тобі. А що з самим Гладким?

Голос Олени став помітно тихішим і серйознішим:

— Він усе ще в СІЗО, але його адвокати шаленіють. Гладкий передав через них чергову записку, адресовану особисто тобі. Оперативники Романа перехопили її. Там написано лише три слова: «Лондон не врятує».

Катя повільно опустила телефон і подивилася на Іллю, який стояв біля вікна й пильно вивчав плани евакуації з Альберт-Холу.

— Я знаю про записку, — тихо сказав він, не повертаючись. — Роман уже надіслав мені копію. Гладкий розуміє, що Кравченко більше не зможе його прикрити, і починає діяти відчайдушно.

Він підійшов до неї, сів поруч і взяв її прохолодні долоні у свої теплі руки.

— Катю, ти все ще можеш скасувати цей концерт. Британська поліція поставиться до цього з повним розумінням. Ми можемо полетіти в безпечне місце прямо зараз.

Вона твердо похитала головою, її погляд світився незламною рішучістю:

— Ні, Ілля. Я не тікатиму. Цей виступ — мій тріумф, моя відповідь їм усім. Якщо я сховаюся зараз, вони заберуть мою музику. А без неї мене немає.

Він пильно подивився в її очі, шукаючи там бодай тінь сумніву, і, не знайшовши її, міцно обійняв дівчину.

— Тоді це буде наш тріумф. Я зроблю все, щоб ти була в безпеці.

Тієї ніч у темряві лондонського номера вони кохалися повільно, ніжно й чуттєво, ніби намагалися зупинити невблаганний час. Кожен дотик був сповнений німого визнання в коханні та вірності.

— Ти будеш зі мною до кінця? — гаряче шепотіла вона, притискаючись до його плеча.

— Завжди, маленька. До останнього подиху, — відповідав він, міцно стискаючи її в обіймах.

Пізніше Катя тихо встала, взяла віолончель і сіла в промені місячного світла біля вікна. Вона почала грати — тихо, ледь торкаючись струн, щоб не розбудити готель. У цій тихій імпровізації перепліталися велична краса туманного Лондона, солодкий смак світової слави й та сама холодна, невизначена загроза, що продовжувала дихати їм у спину.

Ілля лежав у ліжку, прикинувшись сплячим, і слухав її гру. Його розум у цей час гарячково працював, прораховуючи кожен можливий крок ворога. Разом із місцевою поліцією, Скотленд-Ярдом та Романом вони готували безпрецедентні заходи безпеки на самому концерті. Входи будуть перекриті металодетекторами, під виглядом глядачів у залі сидітимуть озброєні оперативники, а за кулісами чергуватиме особиста охорона Іллі.

Концерт мав відбутися за три дні. Загроза ставала дедалі ближчою й реальнішою, але Катя більше не була тією заляканою дівчинкою з київської квартири. Вона стала сильнішою, відомішою та набагато готовішою до цього протистояння.

Лондон дивився на неї з вікон своїх величних будівель, увесь світ чекав на її виступ. І вона вийде на цю сцену. Вона гратиме так, як ніколи раніше. І вона обов'язково переможе — силою своєї музики, своєї правди та їхнього великого кохання.

Катя згадала фразу, яку колись прочитала в автобіографії одного великого митця: «Працюй до тих пір, поки не настане день, коли не потрібно буде представлятися людям».

Цей день для неї вже настав. Тепер її ім'я працювало на неї, стаючи її головним щитом. Залишилося зробити лише один, вирішальний крок.