Розділ 34. Репетиції в Альберт-Холі

 

Лондонський туман нарешті розвіявся, лишивши по собі кришталево чисте високе небо й холодне липневе сонце, яке яскраво відбивалося у вітринах Кенсінгтона. Королівський Альберт-Хол поставав перед ними в усій своїй віковій величі — колосальна кругла споруда з червоної цегли й теракоти, прикрашена фризом у вікторіанському стилі. Всередині панувала особлива, майже храмова атмосфера: червоно-золотий декор лож, нескінченні ряди оксамитових крісел та унікальна акустика, про яку мріють усі виконавці світу.

Катя репетирувала щодня по чотири години поспіль. Вдень велетенська зала залишалася абсолютно порожньою — у напівтемряві партеру сиділи лише кілька технічних асистентів. На освітленій софітами сцені були тільки оркестр, диригент і вона зі своєю віолончеллю. Інструмент звуходив бездоганно: кожна нота, народжена легким дотиком смичка, поверталася м'якою луною з-під купола, створюючи враження, ніби сама будівля дихала в унісон із Катиними грудьми.

Програма виступу була воістину королівською за своєю складністю та емоційною амплітудою. Спочатку — концерт Елгара: ліричний, щемливо-англійський, сповнений глибокого осіннього болю й ностальгії. Потім — Бріттен: сучасний, різкий, інтелектуальний, де кожен акорд звучав як виклик. І на фінал — соната Прокоф’єва: бурхлива, експресивна, яка своїм бунтівним духом поєднувала російську класичну школу з українським волелюбним мелосом.

Катя грала з такою самовіддачею, що на її чолі виступали дрібні краплі поту, а пальці лівої руки горіли на струнах. Зала відповідала їй взаємністю, підхоплюючи й підсилюючи кожен обертон.

Головний диригент оркестру, сер Джеймс — витончений британець із бездоганними манерами й сивим волоссям — після завершення третьої репетиції опустив паличку й особисто підійшов до її пюпітра.

— Катерино, це щось неймовірне, — тихо промовив він, дивлячись на неї з глибоким захватом. — Ви не просто бездоганно виконуєте складну партитуру. Ви живете цим твором, вириваючи душу назовні. Лондон давно не чув такого відвертого, оголеного виконання.

Вона втомлено, але тепло посміхнулася, обережно опускаючи смичок на коліна.

— Дякую, сер Джеймс. Лондон почує мою історію. Всю, до останньої ноти.

Ілля щоразу сидів у залі. Він ніколи не сідав на одне й те саме місце: то з'являвся в урядовій ложі праворуч, то спускався в тінь останніх рядів партеру, то спостерігав із висоти гальорки. Його гострий погляд безперервно сканував простір. Він не заважав репетиційному процесу, не давав порад, але його присутність створювала навколо Каті невидимий, але відчутний купол безпеки.

Він тримав постійний зв'язок із місцевою поліцією. Завдяки зусиллям Романа Плахотного Скотленд-Ярд поставився до погроз Гладкого з максимальною серйозністю. В залі під час виступу мали чергувати додаткові офіцери в цивільному, а на даху Альберт-Холу вже облаштовували позиції снайпери. Ілля навмисно не розповідав їй усіх цих тривожних технічних деталей, намагаючись зберегти її внутрішній спокій перед виходом на сцену. Але Катя все одно відчувала цю наелектризовану напругу.

Вечори належали тільки їм двом. Це був час тихої, але палкої романтики, коли вони залишали всі тривоги в стінах готелю й виходили гуляти нічним Лондоном. Вони повільно йшли набережною, спостерігаючи, як велично підіймаються вежі Тауерського мосту в сяйві нічної ілюмінації, а темні води Темзи відбивають золото й неон мегаполіса.

Ілля міцно тримав її за руку, гріючи її прохолодні пальці у своїй широкій долоні. Катя йшла поруч, притискаючись плечем до його грудей під кашеміровим пальтом. Коли вони зупинилися посеред мосту, де прохолодний річковий вітер куйовдив її волосся, він обережно обняв її ззаду, закриваючи собою від усього світу.

— Ти щаслива тут, маленька? — тихо запитав він, цілуючи її в скроню.

Вона заплющила очі й повільно кивнула.

— Тут, з тобою — я по-справжньому щаслива. І нічого не боюся.

Він повільно розвернув її до себе й поцілував — довго, палко, зголодніло. Його руки ковзнули під її пальто, притискаючи тонку талію до свого гарячого тіла. Бажання спалахнуло миттєво, закрутивши голови обом серед галасливого нічного міста.

Вона злегка відсторонилася, важко дихаючи, і змовницьки шепнула йому в самі губи:

— Ходімо до номера. Швидше.

Вони майже бігли назад до готелю, тримаючись за руки й сміючись, як підлітки, які щойно втекли з-під нагляду дорослих.

У напівтемряві їхнього розкішного номера з видом на Гайд-парк панував справжній шал пристрасті. Ілля роздягав її повільно, затамувавши подих, ніби відкривав найцінніший у світі скарб. Його губи покривали поцілунками кожну п'ядь її шовковистої шкіри, змушуючи дівчину тремтіти від насолоди. Вона відповідала йому тим самим, впиваючись пальцями в його міцні плечі, залишаючи гарячі сліди на його шкірі. Вони кохалися всюди, де їх наздоганяла пристрасть: на пухнастому килимі біля каміна, на широкому ліжку під шовковим простирадлом і навіть біля великого вікна, за яким мерехтів вогнями нічний Кенсінгтон. Катя зривисто кричала його ім'я, а він шепотів їй у відповідь слова любові, які раніше здавалися йому неможливими.

Пізніше вони лежали втомлені й щасливі. Вона влаштувалася на його широких грудях, слухаючи рівний, заспокійливий стук серця.

— Завтра остання репетиція перед генеральним прогоном, — тихо промовила вона, малюючи пальцем узори на його плечі.

Він ніжно погладив її по волоссю.

— А післязавтра — твій головний концерт. Твій день тріумфу, кохана.

Вона згідно кивнула, засинаючи в його надійних обіймах.

Проте посеред ночі хитка ілюзія безпеки знову розбилася вщент.

Близько третьої години ночі Ілля, чий інстинкт хижака ніколи не спав повністю, почув ледь помітний шурхіт біля вхідних дверей номера. Він миттєво скочив з ліжка, безшумно перехопивши пістолет із тумбочки, і підійшов до дверей. У коридорі вже нікого не було, але під дверима лежав білий поштовий конверт без жодних марок.

Катя прокинулася від шелесту паперу й сіла на ліжку, натягнувши на груди простирадло.

Ілля розірвав конверт і вмить зблід, а його щелепи міцно стиснулися. Всередині лежала роздрукована фотокартка: Катя на сьогоднішній репетиції на сцені Альберт-Холу, знята крізь довгофокусний об'єктив з висоти верхніх лож. Навколо її шиї маркером був грубо намальований жирний червоний хрест. На звороті фотокартки виднівся короткий напис англійською мовою: «Your last performance. Enjoy London while you can» (Твій останній виступ. Насолоджуйся Лондоном, поки можеш).

Він негайно підняв по тривозі всю охорону, викликав представників Скотленд-Ярду та зв'язався з Романом у Києві. Спільна перевірка камер спостереження готелю показала лише одну підозрілу постать — високого чоловіка в глибокому чорному капюшоні, який швидко залишив конверт і розчинився в нічних провулках біля метро. Встановити його особу гарячими слідами не вдалося.

Катя деякий час мовчки дивилася на закривавлену маркером фотографію. А потім повільно підвелася, підійшла до своєї віолончелі й сіла на стілець.

Вона підняла смичок і почала грати. Це була дуже тиха, майже інтимна мелодія — у ній перепліталися прохолодний лондонський вітер, тепло нічних поцілунків на мосту й та сама липка, невблаганна загроза, яка знову підібралася занадто близько.

Ілля підійшов ззаду, обережно опустився перед нею на коліна й поклав руки на її стегна, дивлячись знизу вгору.

— Ми не відступимо, Катю. Я посилю охорону втричі. Вони не підійдуть до тебе ні на крок, — його голос вібрував від стримуваної люті.

Вона перестала грати, поклала долоню на його щоку й твердо похитала головою.

— Ні. Ми не відступимо. Я не дозволю їм залякати мене в моєму ж домі — на сцені.

Вона знову підняла смичок і заграла голосніше, впевненіше. Тепер з-під струн летіла велична тема боротьби й сили, у якій не було місця страху. Це була музика про кохання, яке пройшло крізь вогонь, і про сцену, яка з нетерпінням чекала на свою королеву.

Лондон належав їм. Цей концерт мав стати її особистим полем бою. Небезпека була реальною як ніколи, але вони були разом — а отже, набагато сильнішими за будь-яких привидів минулого.

Катя згадала гірку, але точну мудрість великого Чарлі Чапліна: «Мистецтво перш, ніж дати людині крила, щоб високо літати, зазвичай ламає їй ноги».

Її ноги вже були зламані минулими випробуваннями та болем викрадення. Тепер настав час розправити крила й злетіти так високо, куди жодна куля ворога не зможе долетіти.