Розділ 11. Після пострілів

 

Автоматна стрілянина стихла так само раптово, як і розпочалася, залишивши по собі лише болісний дзвін у вухах та сизий, ядучий шлейф порохового диму, що повільно розчинявся в променях автомобільних фар. Нічну промзону заповнили важкі, уривчасті звуки кроків та металевий брязкіт зброї. Віталій першим вискочив з-за корпусу розбитої фури, тримаючи на прицілі темні кути ангара, тоді як Дід, кривлячись від болю, уже тугіше затягував брудне лахміття навколо свого закривавленого передпліччя.

— Двоє пішли через залізничну колію, шеф! — важко дихаючи, крикнув Віталій, обертаючись до них. — Працювали професійно, відхід прикривали димом. Але одного ми точно зачепили, на асфальті залишився свіжий слід. Хлопці вже перевіряють периметр.

Тимур нарешті послабив хватку і повільно відпустив Машу, яку досі залізним замком притискав до свого тіла, захищаючи від осколків. Його дороге кашемірове пальто було повністю вимазане в придорожній пил та дрібну крошку, а на лівій щоці проступила тонка, яскраво-червона подряпина від уламка залізного ящика.

— Ти ціла? Тобі не зачепило? — дуже тихо запитав він, заглядаючи в її розширені від адреналіну зіниці й ігноруючи власну рану.

Маша з силою відштовхнула його руки, різко підводячись на ноги й нервово обтрушуючи джинси. Внутрішня образа на власну безпорадність змішалася в ній із запізнілим переляком.

— Не треба робити з мене жертву й рятувати, ніби я якась безпорадна принцеса з твоїх романів, Бондарчук! — її голос здригнувся, але вона миттєво повернула йому колишній сталевий тон. — Я чудово контролювала ситуацію і могла б сама…

— Могла б уже лежати прямо тут із діркою в голові й не розповідати мені казки про контроль! — раптом різко й жорстко перебив її Тимур, підводячись слідом. В його очах і голосі вперше за весь час знайомства проскочила справжня, неконтрольована злість людини, яка щойно ледь не втратила щось надзвичайно цінне. — Ти що, досі думаєш, що все це — просто фінансові ігри та забави з податковою, Більцман? Це реальна війна на винищення!

Маша вже відкрила рот, щоб видати чергову різку відповідь, але в цей момент до них майже підбігла Катя — та сама молода IT-аналітик, яка весь цей час ховалася в салоні заблокованого броньовика. Її обличчя було блідим, як крейда, а пальці судорожно стискали планшет.

— Пане Бондарчук… я встигла перехопити потоковий сигнал із трьох резервних камер до того, як снайпер розбив центральний комутатор, — її голос помітно тремтів. — Я прогнала обличчя через нашу закриту базу розпізнавання. Це не просто найманці з вулиці. Серед тих, хто заходив до архіву з автоматами, був чоловік Світлани Кравченко — той самий колишній спецназівець, якого наші структури шукали за розкрадання на митниці.

Маша відчутно нахмурилася, її фінансовий мозок миттєво зв'язав нові факти в єдину схему.

— Світлана працює не сама за власною ініціативою. Її використовують як провідника. І ті, хто стоїть за її чоловіком, явно знають про існування батькових архівів і про те, що ця флешка зараз у мене.

Тимур подивився на неї важким, безапеляційним поглядом, у якому більше не було місця для дискусій.

— Саме тому, Маша, ти прямо зараз сідаєш у мою машину і ми їдемо звідси. І ні, ти їдеш не до своєї незахищеної квартири.

— Я нікуди не збираюся їхати з… — звично почала Маша, роблячи крок назад.

— Заткнися хоч раз у житті й просто послухай, що тобі кажуть! — тихо, але так твердо й вагомо перебив він її, що вона мимоволі замовкла. — Це не дружнє прохання і не тема для фінансового аудиту. Це питання твоєї безпеки на наступні кілька годин. Віталику, зачистіть тут усе до приїзду офіційної поліції, вивезіть записи. Діда негайно відправ у нашу приватну клініку під охорону. Катю — назад в офіс під замок, нехай риє землю й шукає всі цифрові сліди цієї парочки.

Вже за хвилину вони сиділи на задньому сидінні важкого, броньованого Мерседеса, який на шаленій швидкості летів у бік столиці. У салоні панувала густа, майже фізично відчутна тиша, що переривалася лише тихим шелестом шин по асфальту. Маша відвернулася до вікна, розглядаючи розмиті вогні нічного Києва й міцно стискаючи пальцями холодний корпус флешки у своїй кишені. «Якщо я віддам йому цей носій зараз — я добровільно втрачу свою єдину зброю і захист, — гарячково міркувала вона. — Але якщо залишу собі й продовжу грати в гордість — нас обох просто розстріляють у наступній засаді».

Тимур мовчки дивився на її чіткий, напружений профіль у напівтемряві салону. Його пальці на коліні знову вистукували беззвучний ритм. «Вона неймовірно злить мене своєю впертістю, — думав Піаніст, відчуваючи, як усередині прокидається щось забуте. — І водночас я вперше за дуже багато років усвідомлюю, що готовий перевернути все це місто догори дриґом, аби тільки з її голови не впала жодна волосина».