Розділ 12. Безпека з присмаком небезпеки

 

Заміський будинок Тимура в передмісті Києва в нічному світлі більше нагадував сучасну середньовічну фортецю, ніж житловий особняк. Високий бетонний паркан, датчики руху, приховані камери по периметру й кілька мовчазних, добре озброєних охоронців, які розчинялися в тінях саду. У величезній вітальні з панорамними вікнами панувало лише приглушене, тепле світло від підлогових торшерів. І в самому кутку, наче господар цього простору, височіло те саме старе чорне піаніно «Bechstein».

Маша стояла посеред кімнати, міцно затиснувши руки на грудях і не поспішаючи знімати куртку. Вона уважно оглянула холодний, дорогий інтер'єр.

— Красиво й безпечно живете, Піаністе, — з гіркою іронією промовила вона, порушуючи тишу. — Справжнє гніздо для людини, яка боїться власної тіні. А тепер, коли ми в безпеці, виконуйте свою обіцянку. Кажіть прямо: що ви знаєте про смерть мого батька Олександра Більцмана?

Тимур спокійно зняв своє запилене пальто, кинув його на крісло й підійшов до невеликого барного столу. Він впевненим рухом налив у два кришталеві келихи трохи темного коньяку й повернувся до неї, протягуючи один. Маша навіть не ворухнулася, ігноруючи жест. Він спокійно поставив її келих на край столу.

— Твій батько, Маша, був надзвичайно розумною і принциповою людиною, — почав він говорити рівним, низьким голосом, роблячи маленький ковток. — І він працював не лише на попереднього корумпованого власника нашого холдингу. Він був системним аудитором, який паралельно збирав масштабний компромат на кожну фінансову фігуру в цій країні. Включно зі мною та моїми першими структурами. Але я ще раз повторюю тобі: я не вбивав його і не віддавав такого наказу. Це зробив…

— Хто? Конкретне ім'я, Бондарчук! — різко, зі сльозами напруги на очах перебила його Маша, роблячи крок уперед.

У цей момент масивні вхідні двері вітальні безшумно відчинилися, і всередину швидким кроком зайшов Віталій. Його тактична куртка була в пилу, а обличчя виглядало максимально зосередженим.

— Шеф, термінова інформація від наших людей із лівобережжя, — швидко заговорив начальник охорони, переводячи погляд з Тимура на Машу. — Світлану Кравченко знайшли на закритій квартирі в Дарниці. Вона в повній істериці, плаче, каже, що її змусили злити паролі під загрозою смерті її родини. І головне, що вона встигла вигукнути до того, як її заблокували: на флешці Більцмана-старшого є прямий, зашифрований цифровий доказ із конкретним підписом того, хто саме п'ять років тому профінансував та організував ту аварію.

Маша миттєво розвернулася до Тимура, її обличчя спалахнуло від гніву й розчарування.

— Ви знали... Ви все це чудово знали весь цей час, пане Бондарчук! Ви знали про існування цього документа й просто мовчки спостерігали за моїми спробами знайти правду!

— Я не був до кінця впевнений, на кого саме ти працюєш, коли прийшла в мою компанію, Маша! — так само твердо відповів він, підходячи до неї майже впритул. — Я мав підозри, що тебе підіслали ті самі люди з уряду, щоб через тебе вийти на цей архів і знищити його. А тепер, після сьогоднішньої стрілянини в Броварах, я абсолютно впевнений — ти така ж мішень для них, як і я.

Він повільно відійшов убік, підійшов до піаніно й сів на кругле сидіння. Його довгі пальці майже автоматично торкнулися клавіш, і кімнату миттєво заповнили перші звуки Шопена — повільна, глибока й неймовірно сумна мелодія, яка здавалася відображенням усього того бруду, що відбувався навколо них.

Маша підійшла до інструмента, її долоня з силою лягла на лаковану кришку поруч із його руками.

— Перестаньте негайно грати, Бондарчук! Це не ваш приватний концертний зал і я не ваша глядачка! Нам треба вирішувати, що робити далі.

Тимур раптово зупинив рух рук, клавіші замовкли на найвищій ноті.

— Ти права, Маша. Це не концерт. Це справжня війна на виживання, і ти опинилася в самому її епіцентрі через спадок свого батька.

Він повільно дістав із кишені свій особистий телефон, розблокував екран і розвернув його до неї, показуючи свіже повідомлення з невідомого зашифрованого номера.

— Дивись. Мені щойно надіслали текст із дуже високих урядових кабінетів, — його голос став холодним як лід. — Вони чітко дають зрозуміти: їм потрібна ця флешка до світанку. Вони готові заплатити за неї будь-яку суму в офшорах... або просто стерти з лиця землі цей будинок разом із кожним, хто стоїть у них на заваді.

Маша мовчала рівно одну довгу секунду, дивлячись на екран, а потім на суворе обличчя Піаніста. Вона зрозуміла: час одиночних ігор закінчився. Повільним, але впевненим рухом вона опустила руку в кишеню, дістала ту саму чорну флешку й з легким стуком поклала її прямо на білі клавіші піаніно перед його пальцями.

— Беріть, пане Бондарчук. Тут усе. Але якщо ви зараз зрадите мене, заберете файли й просто укладете з ними мирову угоду за моєю спиною…

Тимур стрімко підвівся зі свого місця, змушуючи її трохи підняти голову. Тепер вони стояли настільки близько, що вона відчувала жар його тіла та прискорене дихання.

— Я ніколи не зраджу тебе, Маша, — дуже тихо, але з залізною, абсолютною щирістю промовив він, заглядаючи в саму глибину її очей. — Бо ти — єдина людина в цьому проклятому місті, яка не боїться дивитися мені в обличчя. І ти — єдина жінка, яку я тепер за жодних обставин не зOption втратити.

Маша автоматично відкрила рот, щоб видати якусь чергову гостру, саркастичну репліку, але слова просто застрягли в її горлі. Вона лише мовчки дивилася в його сіро-зелені очі, відчуваючи, як десь глибоко всередині її звичний, прорахований світ бухгалтерських цифр та логіки остаточно руйнується, поступаючись місцем чомусь новому й небезпечному.

— Тоді грайте далі свою партію, Піаністе, — ледь чутним шепотом відповіла вона, не відводячи погляду. — Тільки пам'ятайте: відтепер ця мелодія у нас буде спільною. До самого кінця.

Віталій, який весь цей час тактовно стояв біля дверей вітальні, раптом тихо, але дуже наполегливо кашлянув, привертаючи до себе увагу:

— Шеф, я дуже перепрошую, що перебиваю ваш дует... але, здається, у нас незаплановані гості. На камерах зовнішнього периметра зафіксовано два важкі чорні позашляховики без номерів. Вони щойно зупинилися прямо біля наших головних воріт. І це точно не наші люди з ротації.

Тимур повільно повернув голову в бік вікна, і на його обличчі з'явилася жорстка, холодна й абсолютно рішуча посмішка справжнього лідера, який готовий прийняти бій.

— Ну що ж... — тихо промовив він, забираючи флешку з клавіш і ховаючи її в кишеню. — Ось воно і розпочалося. Маша, за мій інструмент. Зараз буде спекотно.