Розділ 26. Сварка

 

Олену привезли ближче до четвертої години ранку, коли ніч стає особливо темною й холодною перед світанком. Вона була в домашньому спортивному костюмі, розпатлана, без макіяжу, повністю розчавлена страхом. Вона без зупину плакала, заходилася в істериці, заперечувала все, а потім, падаючи на коліна, клялася, що її змусили, що Кравцеві люди погрожували її маленькому сину.

Тимур слухав усе це, сидячи у своєму великому шкіряному кріслі за масивним столом кабінету. Його обличчя було непроникним, як у сфінкса. Маша стояла трохи осторонь, біля високого вікна, стиснувши пальці так, що побіліли нігті, і мовчки дивилася на схід сонця, який ледь займався на обрії.

Коли Олена в черговий раз перейшла на ультразвуковий плач, розмазуючи сльози по обличчю й хапаючи повітря ротом, Тимур просто повільно підняв праву руку. Цього короткого жесту виявилося достатньо, щоб у кімнаті миттєво запала тиша.

— Досить, — сказав він низьким, втомленим голосом. — Віталію, забирай її. Відведи вниз, нехай подумає над деталями. Мені потрібні точні адреси складів.

— Ні! — Маша різко розвернулася від вікна, її голос прозвучав як постріл. Вона зробила кілька швидких кроків до столу, стаючи між Віталієм та наляканою жінкою. — Ти не будеш її катувати! Я не дозволю зробити з неї те саме, що ти зробив із тим нещасним у підвалі!

— Вона злила твій маршрут, Машо, — так само спокійно, майже ліниво повторив Тимур, навіть не ворухнувшись у кріслі. — Через її довгий язик і бажання заробити або врятувати свою шкуру тебе мало не засунули у фургон.

— Вона налякана, слабка жінка, яка зробила дурість через погрози, а не професійний найманець! — кричала Маша, відчуваючи, як сльози безсилля підступають до очей, але вона вперто тримала удар. — Ти можеш просто звільнити її, передати інформацію через свої канали, залякати так, щоб вона виїхала з країни, але не катування! Не тут!

Віталій, який тримав Олену за лікоть, ніяково відвів очі вбік, чекаючи рішення боса й намагаючись стати непомітним.

Тимур повільно, важко підвівся зі свого крісла. Спершись здоровою рукою на край столу, він подався вперед. Його голос впав на кілька тонів нижче, стаючи тихим і смертельно небезпечним:

— Ти досі думаєш, що це гра, Машо? Думаєш, ми тут у бірюльки граємо чи обговорюємо корпоративну етику твого бізнес-центру? Тут немає правил. Тут або ти ламаєш їх першим, вириваючи інформацію з м'ясом, або вони приходять вночі й ламають тебе разом із твоїми близькими. Я свій вибір зробив давно. Я вибрав перше. І завдяки цьому я досі дихаю.

— Та ти просто перетворюєшся на те саме лайно, проти якого воюєш! — викрикнула вона йому прямо в обличчя, ковтаючи сльози. — Ти вбиваєш, катуєш, ламаєш долі людей без розбору, а потім піднімаєшся сюди, сідаєш за своє сраное піаніно й вважаєш себе якимось особливим? Якимось естетом із тонкою душею? Ти монстр, Тимур!

Тимур зробив один широкий крок, миттєво опиняючись упритул до неї. Його обличчя було кам'яною маскою, на якій не здригнувся жоден мускул.

— Так, — тихо й чітко сказав він, дивлячись їй прямо в зіниці. — Я саме такий. Жорстокий, брудний і небезпечний. І ти це чудово знала з самої першої хвилини, коли почула моє ім'я. Ти бачила, хто я і що я роблю. Не треба було лізти до мене в ліжко й підставляти свої стегна, якщо ти не готова дивитися на зворотний бік цього життя.

Маша не витримала. Образа, злість і розчарування вибухнули всередині неї. Вона різко замахнулася і з усієї сили вдарила його долонею по обличчю.

Звук ляпасу пролунав у тиші кабінету як вибух. Голова Тимура злегка смикнулася вбік. У кімнаті запала така мертва, гнітюча тиша, що було чути лише судорожне дихання Олени на підлозі. Віталій навіть затамував подих, знаючи, що за таке Піаніст зазвичай убивав на місці.

Тимур повільно, дуже повільно повернув голову назад до Маші. На його лівій щоці швидко проступав червоний слід від її пальців, а з куточка губи, яку вона розбила своїм ударом, потекла тонка цівка крові. Він підніс руку, повільно витер її тильним боком долоні, подивився на червону пляму й раптом посміхнувся — криво, неприємно, хижо.

— Не смій... не смій мені говорити, з ким я лягла й що мені робити! — прошипіла Маша, її губи тремтіли, а в очах блищали сльози, які вона вперто відмовлялася випускати. — Я не твоя власність, не твій черговий інструмент і не твоя совість, якої в тебе немає. Якщо ти продовжиш цей бруд — я піду. Прямо зараз. І заберу з собою флешку батька, і ти нічого не отримаєш.

Тимур зробив крок назад, опустивши руки в кишені штанів. Його посмішка зникла, залишаючи лише холодну порожнечу.

— Підеш? Ну давай. Двері он там, ключі від машини на тумбочці в коридорі. Ніхто тебе не тримає. Але запам'ятай одну річ, Машо: якщо ти зараз вийдеш за ці ворота — я тебе більше не захищатиму. Пальцем не поворухну. Кравець і його пси розірвуть тебе на шматки за два дні, і ніяка флешка тебе не врятує. Біжи.

Маша стояла посеред кабінету, її груди важко, рвано здималися. Вона дивилася на нього через пелену сліз і відчувала, як уся її впевненість розсипається на порох.

— Ти страшний, Тимур. Ти просто чудовисько.

— Знаю, — тихо, майже з сумом відповів він, дивлячись повз неї. — Але я живий. А дуже багато моїх знайомих, які намагалися бути «добрими» й правильними в цьому бізнесі, уже давно гниють під землею.

Він коротко, ледь помітно кивнув Віталію. Той слухняно підхопив під руки Олену, яка продовжувала тихо скиглити, і швидко вивів її з кабінету, щільно зачинивши за собою важкі дубові двері.

Маша розвернулася й швидким, майже гарячковим кроком попрямувала до виходу. Її рука вже торкнулася холодної металевої клямки, коли його голос змусив її зупинитися.

— Машо.

Вона завмерла, спираючись лобом на дерев'яну панель дверей, але так і не повернулася до нього обличчям.

— Якщо ти все ж таки залишишся... — Тимур зробив паузу, і в його голосі вперше за всю ніч прозвучала жива, людська нота, змішана з хрипотою від утоми. — Я спробую. Я не обіцяю тобі стати святим чи раптово почати вірити в закон. Це неможливо. Але я спробую... спробую не бути звіром, коли ти поруч.

Вона нічого не відповіла. Лише мовчки натиснула на клямку й швидко вийшла, тихо прикривши за собою двері.

Тимур залишився стояти посеред порожнього кабінету. Сонце вже повністю зійшло, заливаючи кімнату яскравим, безжальним світлом. Його розбита губа й щока пульсували тупим болем. Він повільно підійшов до свого старого німецького піаніно, сів на круглий стілець і витягнув руки. Його розбиті, закривавлені пальці лягли на чорно-білі клавіші. Він просто водив ними по гладкій слоновій кістці, повторюючи контури, але так і не натиснув жодної, боячись порушити крихку тишу цього будинку.

Вперше за багато років цей запеклий, холодний цинік відчув, що хтось у цьому світі здатний змусити його засумніватися. Засумніватися в кожному його кроці й у тому, на кого він перетворився заради виживання.