Розділ 25. Жорстокість

 

Наступні дві доби перетворили великий заміський будинок Тимура на глухий, задраєний зсередини бункер. Атмосфера тут стала настільки важкою й гнітючою, що здавалося, ніби саме повітря можна було різати ножем. Тимур майже не спав. Маша іноді бачила його мигцем на першому поверсі: блідий, із глибокими тінями під очима й небезпечним, гарячковим блиском у зіницях. Його поранене плече помітно опухло, тканина сорочки в тому місці натягувалася, але він уперто, з якоюсь звірячою злістю відмовлявся від викликаних Віталієм лікарів і сильних знеболювальних. — Від вашої хімії голова стає ватною, — коротко відрізав він, коли Катя спробувала підсунути йому ампулу. — А мені зараз потрібні чисті мізки.

Віталій працював без перепочинку. До кінця другої доби він притарабанив у будинок ще одного чоловіка зі зграї Кравця, якого вистежили за наводкою першого полоненого. Його одразу ж спустили в підвал — туди, де вже не було місця для жалю чи закону. Маша знала, що там відбувається. Вона чула віддалені, глухі звуки крізь товсті перекриття підлоги, бачила, як Віталій носив униз чисті рушники й відра з водою. Вона до останнього зціплювала зуби, закривала вуха подушкою і намагалася не втручатися, переконуючи себе, що це не її війна. До вчорашнього вечора.

Коли вона все ж не витримала й спустилася сходами до підвалу, важкі залізні двері в дальню кімнату виявилися прочиненими. Звідти, з напівтемряви, тягнуло сирістю, іржавим запахом крові та різким, стійким запахом чоловічого поту. Лунали важкі, глухі удари — так б'ють по туші на скотобойні — і свистяче, переривчасте хрипіння людини, що перебуває на межі непритомності.

Вона переступила поріг майже беззвучно, але те, що вона побачила, змусило її серце завмерти.

Тимур стояв посеред кімнати без сорочки. Його широка спина й груди лисніли від поту, переплетена брудними бинтами рана на плечі знову підтікала червоним. Але найстрашнішими були його руки — великі кулаки були повністю розбиті, шкіра на кісточках лопнула, змішуючись із чужою кров'ю. Перед ним на важкому металевому стільці, примотаний скотчем, сидів чоловік років сорока. Маша одразу не впізнала його — це був ще один із поплічників Кравця, який готував технічну частину нападу. Зараз його обличчя перетворилося на суцільний, синьо-багровий м'ясний фарш, з якого ледь проглядало одне опухле око.

Віталій стояв трохи осторонь, спервшись на бетонну колону, і мовчки, абсолютно байдуже спостерігав за процесом.

— Говори, — тихо, майже пошепки сказав Тимур.

У його голосі не було крику, не було шаленої люті — лише страшний, рутинний спокій людини, яка виконує повсякденну, нудну роботу. Він зробив крок ближче до стільця. — Хто ще з людей Кравця брав участь у наведенні? Хто здав маршрут?

Чоловік на стільці з зусиллям повернув голову, сплюнув на підлогу густий згусток темної крові й видавив крізь вибиті зуби: — Йди... нахуй, Піаністе... Нічого я тобі...

Тимур навіть не змінився в обличчі. Він не замахнувся для чергового удару. Замість цього він повільно повернувся до столу, взяв важкі металеві пасатижі. Без жодного емоційного спалаху чи вагань він підійшов до полоненого, лівою рукою грубо вчепився в його брудне волосся, закинувши голову назад, а правою затиснув інструментом ніготь на вказівному пальці чоловіка. Один різкий, короткий рух на себе.

Крику було настільки багато, він був таким диким, ультразвуковим і тваринним, що Маша мимоволі зробила крок назад, сильніше втиснувшись спиною в холодну стіну коридору. Її шлунок стиснувся в спазмі.

— Тимур... — ледь чутно, зриваючись на сип, промовила вона.

Він навіть не обернувся на її голос, продовжуючи тримати полоненого за волосся, поки той заходився в риданнях і судомах. — Вийди звідси, Машо. Тобі тут нема чого робити, — кинув він через плече.

— Я сказала — зупинись, Тимур! — цього разу вона крикнула голосніше, долаючи заціпеніння.

Він нарешті повільно повернув до неї голову. Його обличчя було наче висічене з граніту, а очі... очі були абсолютно порожніми, холодними й скляними. У цей момент перед нею справді стояв той самий легендарний Піаніст — людина без нервів і жалю, яка, здавалося, могла спокійно виривати нігті або пускати кулю в потилицю під вишукані ноти Шопена.

Чоловік на стільці, не витримуючи болю, заговорив сам. Його слова вилітали швидко, захлинаючись кров'ю та слиною: — Троє... ще троє було! Я скажу, скажу, сука! Один — старший охорони на складі в Броварах, він машини міняв... Другий — особистий водій Кравця, Сергій... третій... третій у вашому ж офісі, в бухгалтерії сидить! Вона інфу зливала!

Тимур повільно розтиснув пасатижі, і вони з глухим дзвоном упали на стіл. — Ім'я, — коротко наказав він.

— Олена... Олена Коваль... та, що працює старшим спеціалістом з Більцман... Вона гроші зливала й графіки...

Маша відчула, як підлога під її ногами кудись попливла. Олена. Її колега, з якою вони ділили один кабінет останні два роки, разом пили каву в обідні перерви, обговорювали чоловіків. Та сама Олена, якій вона першій подзвонила тієї страшної ночі, шукаючи хоч якоїсь підтримки.

Тимур повільно повернувся до Віталія, витираючи долонею піт із чола. — Привези її сюди. Зроби все тихо, без шуму біля під'їзду.

Коли вони нарешті вийшли з підвалу, піднявшись на перший поверх, де пахло свіжою кавою й деревом, Маша наздогнала Тимура й з силою схопила його за лікоть, змушуючи зупинитися.

— Ти знущаєшся з мене? — її голос тремтів від обурення й шоку. — Олена? Це якась помилка! Він сказав перше ліпше ім'я, щоб ти припинив його катувати!

— Ти чула, що він сказав, — Тимур спокійно прибрав її руку зі свого ліктя. Його шкіра була гарячою й сухою.

— Ти не можеш просто... взяти й привезти її сюди як якусь злочинницю! Це ж не доказ, Тимур! Це слова людини під тортурами!

Він різко зупинився, розвернувся всім корпусом і подивився на неї зверху вниз. Його погляд буквально припечатав її до підлоги. — Вони хотіли вколоти тебе наркотою, вивезти в ліс, зламати твого Бондарчука, а тебе потім викинути в канаву, Машо. Через цю «твою Олену» тебе мало не вбили. Я буду робити все, що вважатиму за потрібне, зубами й нігтями виривати безпеку, щоб такого більше не повторилося. Мені плювати на твої корпоративні докази.

Маша відступила на крок, дивлячись на нього так, ніби бачила вперше. У неї вперше по-справжньому, крупним дрожем затремтіли руки, які вона марно намагалася сховати в кишені кардигана. — Ти мене лякаєш, Тимур. Зараз — по-справжньому. Ти стаєш страшним.

— Добре, — холодно й безжально відповів він, розвертаючись до кабінету. — Краще хай я буду тебе лякати своїм виглядом, ніж ховати в закритій труні.