Розділ 22. Вибух
Все відбувалося на межі фолу, на тій швидкості, коли раціональне мислення вимикається, поступаючись місцем чистим інстинктам виживання та володіння. Це не було коханням у звичному розумінні — це була судорожна спроба двох приречених людей відчути, що вони ще живі.
Тимур діяв швидко, майже грубо. Він розстебнув свій ремінь, навіть не роздягаючись повністю, не витрачаючи часу на зайві рухи. Маша встигла лише витягнути руки назад і міцно вхопитися пальцями за різьблений край важкого столу, щоб не впасти. Він увійшов у неї одним сильним, глибоким рухом, змусивши її вигнутися в спині.
Вона глухо, хрипко застогнала, і цей звук потонув у його плечі, в яке вона миттєво вп'ялася пальцями, залишаючи червоні сліди на шкірі.
— Чорт... — вирвалося в неї разом із гарячим видихом.
Він не намагався бути ніжним. У його рухах не було делікатності, лише первісна, дика сила. Тримаючи її за стегна так міцно, що завтра там обов'язково залишаться темні синці, він трахав її сильно й глибоко. З кожним поштовхом він ніби виплескував усе те звіряче напруження, яке накопичувалося між ними з першої хвилини зустрічі, весь той гнів, лють і страх, які вони ховали за холодними масками.
Масивний дубовий стіл скрипів під їхньою вагою. Посуд продовжував дрібно дзвеніти. Її довге волосся розсипалося по дереву, плутаючись і чіпляючись за розлите вино. Маша до крові кусала власну нижню губу, щоб не закричати на весь будинок — не тому, що боялася Віталія чи Каті, а тому, що цей крик означав би повну капітуляцію. А здаватися вона не вміла.
Але вона й не чинила опору. Вона приймала кожен його удар, дихаючи уривчасто, рвано, іноді тихо матюкаючись прямо йому в шию, коли він входив особливо глибоко й різко. Її тіло, зраджуючи всі вибудувані розумом бар'єри, відповідало йому само — стегна розсувалися ширше, підлаштовуючись під його ритм, а нігті залишали глибокі подряпини на його спині, пробиваючи тонку тканину сорочки. Вона хотіла цього так само сильно, як і він, навіть якщо завтра зненавидить себе за це.
Усе закінчилося так само швидко, як і почалося — на піку, коли повітря в кімнаті, здавалося, готове було спалахнути від статичної напруги. Тимур глухо, горловим звуком застогнав, сильніше притиснув її до столу й після останнього, найглибшого поштовху закінчив усередині неї. Маша різко здригнулася, її тіло пройшло тривалою, солодкою судорогою, пальці на столі розтиснулися, і вона безсило відкинула голову назад.
Кілька довгих секунд вони просто залишалися в цьому положенні, не рухаючись. Тільки важке, хрипке дихання двох людей порушувало тишу кухні. Тимур схилився нижче, важко спираючись здоровою рукою на стіл поруч із її головою, і притиснувся своїм спітнілим чолом до її чола. Його очі були заплющені, а на шиї шалено пульсувала жила.
— Я не планував так... — хрипло, ледь чутно повторив він, і в його голосі вперше прозвучало щось схоже на розгубленість. Професійний кілер і стратег не знав, що робити з тим, що сталося.
— Заткнися, — перебила вона. Її голос тремтів, вона все ще намагалася віддихатися, а грудна клітка високо здіймалася. — Просто... заткнися, Тимур. Без коментарів.
Вона повільно сповзла з краю столу. Ноги на секунду зрадили її, злегка підкосившись, але вона втрималася. Швидким, майже автоматичним рухом підняла з підлоги трусики, одягнула їх і одним поштовхом долоні пригладила зім'яту спідницю. Її руки помітно тремтіли, і це злило її найбільше.
Тимур не поспішаючи привів свій одяг до ладу, застібнув ремінь і розправив сорочку. Він не відводив від неї погляду, спостерігаючи за кожним її хаотичним рухом з якоюсь новою, хижою увагою.
— Ти в порядку? — запитав він, і в цьому питанні не було банальної ввічливості — він дійсно хотів знати, чи не зламав щось у ній.
Маша зупинилася і подивилася на нього прямо. Її очі, зазвичай світлі, зараз здавалися абсолютно темними, злими, але в них досі палав залишковий вогонь збудження.
— Ні, — відрізала вона, гордо піднявши підборіддя. — Але й не жалкую. Поки що.
Вона розвернулася і швидким кроком попрямувала до сходів, намагаючись ступати твердо. На середині першого прольоту вона зупинилася. Не обертаючись, тримаючись рукою за дерев'яні перила, вона кинула через плече:
— Наступного разу хоч попередь, Піаністе. Щоб я встигла сховати посуд.
Тимур криво, але цілком щиро посміхнувся, проводжаючи поглядом її струнку фігуру, поки вона не зникла в темряві другого поверху.
Він повільно підійшов до столу, подивився на пляму від розлитого вина, яка тепер нагадувала карту якихось невідомих воєнних дій. Він знав, що це не фінал. Це був лише початок, точка неповернення. І що тепер, після всього, він її вже нікуди від себе не відпустить. Навіть якщо для цього доведеться спалити весь цей бісів світ.