Розділ 18. Фінальна нота
Почувши ці слова, Кравець остаточно втратив контроль над собою. З диким криком відчаю він різко натиснув на спусковий гачок. Гучний, оглушливий постріл розірвав простір кімнати. Тимур, зреагувавши на частку секунди раніше, миттєво, усім своїм тілом кинувся вперед і з силою штовхнув Машу вбік, на м'який ковер біля дивана. Куля генерала з глухим звуком пройшла навиліт через його ліве плече. Яскраво-червона, густа кров миттєво, на очах, просочилася крізь тонку тканину його дорогої сорочки.
— Ні! Тимуре! — несамовито крикнула Маша, падаючи на підлогу й перевертаючись.
У ту ж секунду Віталій, Дід та ще троє штурмовиків з тріском увірвалися в кімнату через вікна та двері, за лічені секунди жорстко знешкодивши двох охоронців генерала й вибивши зброю з рук самого Кравця. Один із переляканих чиновників з Адміністрації миттєво впав на коліна, високо піднімаючи руки вгору:
— Я... я взагалі не причетний до цього криміналу! Я нічого не знав про Більцмана! Це все особисті замовлення і схеми генерала! Я все підпишу, тільки не стріляйте!
Маша, зовсім не звертаючи уваги на загальний хаос, на колінах швидко підповзла до Тимура, який важко осідав на підлогу біля каміна. Вона здерла з себе куртку й з усієї сили притиснула її до його закривавленого плеча, намагаючись зупинити потік крові.
— Ти... ти повний ідіот, Бондарчук... навіщо ти знову це зробив?! Навіщо ти підставився під кулю?! — її голос тремтів, а на очі вперше навернулися справжні, гарячі сльози.
Тимур лише слабко, але неймовірно тепло посміхнувся їй крізь пекучий біль, бліднучи на очах.
— Бо ти... Маша... для мене тепер набагато важливіша за будь-яку мою бізнес-схему чи музичну мелодію... Я просто не міг інакше.
Кравець, користуючись моментом, спробував судорожно вислизнути через відчинене панорамне вікно в сад, але поранений Дід здоровою рукою блискавично перехопив його за комір генеральського кітеля й з силою штовхнув назад на підлогу.
— Куди це ти зібрався, стара гадюко?! На заслужений відпочинок?! — люто прогарчав старий боєць, наступаючи йому черевиком на руку.
Маша раптово повільно підвелася з підлоги. Її обличчя було повністю блідим, а погляд став абсолютно порожнім і страшним. Вона нагнулася, підібрала з килима важкий чорний піспись Кравця і впевненим, дворучним хватом навела його прямо в чоло генералу, який лежав біля її ніг. Її тонкі руки помітно тремтіли від надлишку адреналіну.
— Ви... ви цинічно вбили мого батька Олександра Більцмана. Просто заради грошей, акцій холдингу та своєї смердючої влади в кабінетах, — її голос знову став сталевим.
Кравець злісно сплюнув кров на килим і хрипко засміявся їй в обличчя:
— Твій батько сам дурень, ліз своїм носом куди не треба, у великі державні гроші! Як і ти зараз лізеш, дівчинко! Стріляй, ну! Стріляй, якщо духу вистачить!
Тимур, важко тримаючись за поранене плече й стікаючи кров'ю, дуже тихо, але неймовірно чітко промовив з підлоги:
— Маша... я прошу тебе, не роби цього... Опусти зброю. Якщо ти зараз натиснеш на цей спуск у стані емоцій — ти переступиш ту саму межу й станеш точно такою ж безжальною тварюкою, як і всі ми в цьому залі. Не руйнуй свою душу через це сміття.
Маша дуже довго, майже вічність, дивилася крізь приціл на посивілого генерала, її палець застиг на металевому гачку. У кімнаті панувала тиша, в якій було чути лише цокання камінного годинника. Нарешті вона глибоко вдихнула і повільно, з полегшенням опустила зброю вниз, кидаючи її Віталію.
— Ні. Він не вартий мого гріха. Ця істота буде гнити в тюрмі й офіційно відповідати за кожну копійку та кожне життя за всіма законами України. Але не сьогодні й не моїми руками.
Віталій миттєво, без зайвих слів жорстко закрутив руки Кравцю за спину, затягуючи пластикові наручники. Катя на задньому плані вже активно передавала всі зафіксовані на відео свідчення чиновників прямо на сервери центрального апарату СБУ через закритий канал.
Дві години по тому, у салоні броньованого Мерседеса, який швидко повертався назад до Києва, Тимур напівлежав на задньому сидінні, відкинувши голову на підголівник. Маша, зосереджено закусивши губу, професійними, обережними рухами міняла йому тимчасову пов’язку на рані, обробляючи плече антисептиком.
— Ти... ти ж справді могла тоді вистрілити йому в чоло, Маша, — тихо й хрипко промовив він, розглядаючи її обличчя. — Я бачив цей вогонь у твоїх очах. Чому зупинилася?
— Могла, — спокійно відповіла вона, затягуючи вузол бинта трохи сильніше, від чого він мимоволі скривився. — Але тоді б я назавжди втратила справжню себе. А я хочу на все життя залишитися тією єдиною дівчиною, яка має повне право впевнено сперечатися та керувати самим великим і небезпечним Піаністом.
Тимур уперше за довгі роки щиро, голосно засміявся, але тут же знову скривився від різкого болю в плечі.
— Ти... ти вже дуже давно повністю перемогла і підкорила мене, Маша Більцман. З першого дня, як прийшла в мій кабінет на аудит.
Маша раптово нахилилася до нього майже впритул і вперше за весь час їхнього знайомства сама ніжно поцілувала його в губи — спочатку коротко, а потім сильніше, з усією тією пристрастю й напругою, що накопичувалася між ними протягом цих божевільних днів.
— І це тільки наш фінансовий початок, — ледь чутним шепотом прошепотіла вона прямо в його губи, коли вони відсторонилися. — Тепер, пане Бондарчук, ми граємо цю життєву партію виключно в чотири руки, спільним дуетом.
Вже на світанку, повернувшись до свого будинку, Тимур, незважаючи на суворі протести Віталія та біль у перев’язаному лівому плечі, усе ж повільно підійшов до свого старого чорного піаніно Bechstein і сів за клавіші. Його права рука почала плавно, впевнено виводити неймовірно красиву, світлу й глибоку мелодію. Маша стояла поруч, її долоня лежала на його правому плечі, а пальці лівої руки впевнено й чітко вистукували легкий, синхронний ритм прямо по лакованій чорній кришці інструмента.
Віталій, мовчки спостерігаючи за цією картиною з напівтемного коридору разом із Катьою, тихо, з легкою посмішкою промовив:
— Ну що ж... Здається, наш залізний Піаніст нарешті знайшов у цьому житті того єдиного надійного партнера та головного бухгалтера, якого він за жодних обставин не зможе і не захоче ліквідувати.
І їхня спільна, велична мелодія перемоги звучала в ранкових променях сонця гучніше, чистіше й упевненіше, ніж будь-коли раніше.