Розділ 23. Напад

 

Вечір наступного дня опустився на місто важким, задушливим простирадлом. Маша до останнього наполягала на цій поїздці в офіс. Тимур лютував, його обличчя перетворювалося на кам'яну маску щоразу, коли вона повторювала, що не збирається сидіти під замком. — Я не буду жити у твоїй золотій клітці, як в’язень, чекаючи, поки ви розберетеся зі своїми розбірками, — кинула вона йому тоді в обличчя. — Там оригінали документів мого батька, які не можна сканувати й передавати через мережу. Я маю забрати їх сама. Він відпустил її, але це рішення коштувало йому занадто дорого.

Вона вийшла з бізнес-центру близько десятої вечора. Офісна будівля вже майже вимерла, більшість вікон світилися порожнім люмінесцентним світлом. На підземному паркінгу панувала напівтемрява й гуло вентиляційне обладнання, створюючи неприємний, тиснучий гул. Машина Маші стояла в дальньому кутку, неподалік від масивних бетонних колон. Поруч, як дві мовчазні тіні, трималися двоє охоронців, яких Тимур змусив її взяти з собою. Вони йшли за кілька кроків позаду, пильно оглядаючи кожен автомобіль і темні ніші між ними.

Маша міцно стискала в руках шкіряну папку з документами, підбори її туфель гучно ехою віддавалися від бетонної підлоги. Вона вже майже дійшла до свого авто і протягнула руку, щоб натиснути кнопку на брелоку, коли простір навколо вибухнув хаосом.

З-за масивного брудно-білого фургона, що стояв праворуч, вискочили двоє. Нападники діяли професійно: один із них різко збив з ніг ближнього охоронця неочікуваним ударом зі спини в тіні колони, а другий у масці-балаклаві кинувся прямо на Машу. Все сталося настільки швидко, що мозок не встиг зафіксувати деталі — лише чорні куртки та хижі, чіткі рухи. Без жодного попередження нападник різко вдарив її під дих.

Удар був такої сили, що з легень Маші з коренем вибило все повітря. Папка вислизнула з рук, папери білим віялом розлетілися по брудному асфальту. Вона зігнулася навпіл, ковтаючи ротом порожнечу, а в цей час перший нападник уже підлітав ззаду, намагаючись затиснути їй рот широкою долонею в шкіряній рукавичці.

Але Маша не була безпорадною жертвою. Страх, який миттєво затопив її свідомість, перетворився на чисту, концентровану лють. Замість того щоб підкоритися, вона здивовано й дико крикнула крізь затиснуті зуби і з усієї сили різко кинула лікоть назад. Удар прийшовся точно в обличчя нападнику. Під її ліктем щось хруснуло — виразно, голосно й гидко.

— Сука, тримай її! Тримай, кому кажу! — прохрипів той, що отримав удар, затискаючи руками ніс, з-під пальців якого миттєво бризнула темна кров.

Вони обидва навалилися на неї, втрачаючи залишки обережності. Машу повалили прямо на холодний, жорсткий асфальт паркінгу. Вона сильно вдарилася стегном і коліном, але болю майже не відчула — адреналінова хвиля заглушала все. Один із чоловіків притиснул її плечі до землі, коліном упершись у ребра, поки другий судорожно витягав із кишені куртки невеликий одноразовий шприц із мутною рідиною. Ціль була очевидною — шия. Вони не збиралися її вбивати тут, вони хотіли забрати її живою й покірною.

Маша билася так, ніби від цього залежала доля всього світу. Вона крутилася на асфальті, як дика, поранена кішка: дряпала нігтями щільну тканину їхніх курток, кусала руки в рукавичках, намагалася вивернутися й кричала, зриваючи голос: — Пустіть, тварі! Пустіть!

Другий охоронець, звівшись на ноги після першого удару, вилетів з-за колони, на ходу вихоплюючи з кобури пістолет. Часу на прицільний постріл не було — Маша була занадто близько до нападників, тому він двічі вистрілив у повітря. Гучні, оглушливі хлопки пострілів під низькою стелею паркінгу прозвучали як вибухи гранат.

Нападники зрозуміли, що ефект несподіванки втрачено, а охорона оговталася. Той, що тримав шприц, злісно вилаявся, з силою штовхнув Машу назад на асфальт і крикнув напарнику: «Йдемо! Назад!». Вони кинули її, розвернулися і щосили побігли до фургона. Двері автівки відчинилися на ходу, вони заскочили всередину, і машина з шаленим вереском лисої гуми рвонула з місця, вилітаючи на підйом до виїзду.

Маша залишилася лежати на спині, розкинувши руки. Вона важко, судорожно хапала ротом пильне повітря паркінгу, відчуваючи, як усе тіло починає горіти від саден. Нижня губа була розбита й швидко розпухала, у роті з'явився солонуватий присмак крові. А на шиї, прямо під щелепою, пекла тонка подряпина — слід від голки, якою її ледь не встигли пробити.

Охоронець уже стояв над нею на колінах, його руки тремтіли, коли він набирав номер на мобільному телефоні, зриваючись на фальцет: — Шеф! Напад на паркінгу... Так, об'єкт живий, але намагалися викрасти. Швидше!

Через двадцять хвилин, які здалися Маші вічністю, на паркінг з диким вереском гальм влетів чорний позашляховик Тимура. Він навіть не встиг повністю зупинитися, як двері відчинилися, і Тимур буквально вискочив із салону. За ним із пасажирського сидіння вибіг Віталій, тримаючи руку на зброї.

Тимур підбіг до Маші в кілька широких кроків. Він присів поруч із нею прямо на брудний бетон, не звертаючи уваги на свої дорогі штани. Його обличчя було абсолютно білим, кам'яним, позбавленим будь-яких людських емоцій, але в глибині його зіниць, які звузилися до розмірів кулі, кипіла така первісна, неконтрольована лють, якої Маша ще ніколи в житті не бачила.

— Ти як? Жива? Де болить? — його голос був хрипким, низьким, схожим на рик пораненого звіра. Його великі долоні обережно, але міцно лягли на її плечі, перевіряючи, чи цілі кістки.

— Жива... — процідила Маша крізь зуби. Вона спробувала сісти, спираючись на руку, і витерла тильним боком долоні кров, яка текла з розбитої губи. — Хотіли вколоти якусь хрінь... шприц... Вони хотіли мене забрати, Тимур.

Тимур подивився на її шию, помітив тонку червону лінію подряпини від голки, і його щелепи стиснулися так, що почувся хрускіт. Маша побачила, як на його скронях набрякли жили. Без жодних слів, ігноруючи її слабку спробу запротестувати й відштовхнути його, він легко підняв її на руки, притиснувши до своїх грудей. Його поранене плече явно відгукнулося гострим болем, але він навіть не поморщився.

Він швидко доніс її до машини, обережно посадив на заднє сидіння й сів поруч, грюкнувши дверима так, що здригнулося все авто.

— Додому. Швидко, — кинув він водію коротку, рубану команду.

Позашляховик рвонув у ніч. Тимур сидів, відкинувшись на шкіряне сидіння, і дивився в дзеркало заднього виду на Віталія, який залишився на паркінгу збирати документи. Потім він повернув голову до Маші, його пальці стиснулися в кулаки з такою силою, що побіліли кісточки. Він сказав це дуже тихо, майже собі під ніс, але в цьому шепоті було більше загрози, ніж у будь-якому крику: — Я їх порву. Особисто кожного. Вони здохнуть так, що навіть ховати не буде чого.