Розділ 20. Усвідомлення

 

Ніч розлилася будинком густою, холодною тишею. Маша міряла кроками виділену їй кімнату на другому поверсі. Годинник на тумбочці показував за чверть третю, але сон не йшов. Щоразу, коли вона заплющувала очі, перед очима поставав один і той самий кадр: спалах біля лобового скла, глухий звук удару і важке тіло Тимура, яке буквально втиснуло її в автомобільне сидіння, закриваючи від куль.

Вона підійшла до вікна. Надворі, приховані тінню старого саду, стояли люди Віталія. Вони не спали. Вони чекали.

Маша торкнулася пальцями шиї, відчуваючи, як швидко б’ється пульс. Уся її чітка, продумана помста Кравцю, яка вибудовувалася місяцями, зараз тріщала по швах. І виною тому був не Кравець, а чоловік, який зараз знаходився поверхом нижче. Людина, яку в місті називали Піаністом. Людина, яка мала стати просто сходинкою в її плані, а натомість віддала їй ключ від усього свого життя.

Вона не витримала цієї тиші. Взула м’які капці, накинула на плечі темну кофту і беззвучно прочинила двері.

У коридорах горіло лише слабке чергове освітлення. Маша спускалася сходами, намагаючись не шуміти, але коли її нога торкнулася останньої сходинки, з глибини вітальні пролунав спокійний, трохи хрипкий голос: — Не спиться?

Тимур сидів біля великого чорного рояля в кутку величезної зали. Джерела світла не було — лише блідий місячний промінь падав крізь панорамне вікно, розрізаючи кімнату навпіл. Він не грав. Просто сидів, відкинувшись на спинку стільця. Його ліва рука лежала на коліні, а права — здорова — нерухомо спочивала на відкритих клавішах. Під вільною футболкою вгадувалися контури щільної пов'язки на плечі.

— А тобі? — запитала Маша, підходячи ближче.

— Поранені плечі погано сприяють здоровому сну, — криво посміхнувся він, не повертаючи голови. — Коли лягаєш, кров приливає, і здається, що туди засунули розпечене залізо.

Вона сіла в глибоке шкіряне крісло навпроти рояля. Між ними було якихось три метри, але повітря в кімнаті раптом стало густим, майже відчутним на дотик.

— Навіщо ти сидиш тут у темряві? — тихо запитала вона, дивлячись на його профіль. У місячному світлі він виглядав старшим, гострішим. Зникла та впевнена маска емоційної глухоти, яку він носив удень перед своїми бійцями.

— Інструмент заспокоює. Навіть коли я не видаю жодного звуку. Достатньо просто знати, що під пальцями є структура. Вісімдесят вісім клавіш, Машо. Жодної зайвої. Все підкоряється математиці й логіці. На відміну від людей.

Маша підібгала під себе ноги. Напруга, яка тримала її останні дні, почала повільно трансформуватися в щось інше. В небезпечну цікавість.

— Я весь час думаю про те, що сталося на дорозі, — вимовила вона вголос те, що крутилося в голові. — І про цей ключ, який ти мені дав вранці. Ти ж звик, що люди для тебе — лише інструменти. Як ці клавіші. Тоді чому? Чому ти підставився під кулі?

Тимур нарешті поворухнувся. Він повільно повернув голову і подивився їй прямо в очі. Його погляд був важким, позбавленим будь-якої гри.

— Звик, — погодився він, і його голос опустився на октаву нижче. — За останні десять років я навчився прораховувати кожен крок. Я знаю, скільки коштує лояльність Віталія. Знаю, яку вигоду шукає Катя. Знаю, на якому етапі Кравець почне робити помилки від страху. Усі вони передбачувані. А ти не вписуєшся.

— В чому саме?

— Ти прийшла сюди, щоб використати мене. Ти збрехала про флешку, ти збиралася підставити мене під удар, якщо знадобиться. Я мав би позбутися тебе ще в перший вечір. Але ти не боїшся. Не підлабузнюєшся, як інші. Постійно перебиваєш, лізеш під кулі, вказуєш, що мені робити. Дратуєш, якщо чесно. До нестями.

— І? — Маша затамувала подих.

— І при цьому, — Тимур підвівся зі стільця, повільно, стримуючи стогін від болю в плечі, і зробив крок до її крісла, — я ловлю себе на думці, що не хочу, щоб ти йшла. І справа вже давно не в флешці Кравця. І не в схемах холдингу. А в тобі. Коли в машині почали стріляти, я не думав про інформацію. Я просто зрозумів, що якщо з тобою щось станеться... цей будинок знову стане порожнім склепом.

Маша відвела погляд, відчуваючи, як у грудях гаряче, болісно стиснулося серце. Це було занадто щиро для людини його штибу. У її світі чоловіки не відкривалися так просто. Вони виставляли умови, диктували правила, купували або підпорядковували.

— Тимур, це небезпечно, — тихо, майже пошепки сказала вона, дивлячись на власні пальці, що стискали край кофти. — Для нас обох. Почуття роблять людей вразливими. Ти сам мені це говорив. Кравець шукає твою слабку точку. Якщо він зрозуміє...

— Він не зрозуміє, — жорстко перебив Тимур. Він підійшов ближче і зупинився поруч із її кріслом, дивлячись на неї згори вниз. — Бо я знищу його раніше, ніж він встигне подумати в цьому напрямку.

Вони замовкли. Хвилина минала за хвилиною, але тиша більше не була тиснучою. Жодних поцілунків, жодних кінематографічних обіймів чи дешевих романтичних жестів, які так полюбляють у дешевих романах. Просто двоє втомлених, надламаних і небезпечних людей, які раптом усвідомили: між ними з’явилося щось третє. Тепла, але смертоносна нитка, яку вже неможливо було розірвати чи проконтролювати наказами.

— Лягай спати, — нарешті порушив тишу Тимур, відступаючи на крок назад у тінь. Його голос знову став холодним, професійним. — Завтра приїде людина від Кравця. Буде важкий день. Нам обом потрібна холодна голова.

Маша повільно піднялася з крісла. Вона вже майже дійшла до виходу з вітальні, але біля самих дверей зупинилася. Розвернулася, дивлячись на його темну постать біля інструменту.

— Якщо ти мене зрадиш… якщо все це виявиться просто грою, щоб дістати решту архівів мого батька… я вб’ю тебе сама. Без жалю.

Тимур коротко смикнув кутиком губ у темряві. — Справедливо. Я б не чекав від тебе іншого.

Вона кивнула сама собі й пішла нагору, цього разу навіть не намагаючись ступати тихо.

Тимур залишився один. Він знову сів до рояля, підніс праву руку до клавіатури й повільно провів пальцем по чорній клавіші фа-дієза. Подушечка пальця відчула прохолоду пластику. Він так і не натиснув її, не порушив нічної тиші звуком.

Вперше за багато років він відчув страх. Не перед Кравцем, не перед кулями чи втратою бізнесу.

Він зрозумів, що ця дівчина може стати для нього не просто черговою проблемою.

А чимось набагато гіршим. Руйнівним. Тим, заради чого він буде готовий спалити все, що будував роками.