Розділ 27. Відверта розмова

 

Маша так і не пішла. Ноги просто відмовилися нести її до тих великих залізних воріт, за якими починався холодний, чужий світ, де на неї полювали люди Кравця. Замість цього вона повернулася на другий поверх, зачинилася у своїй кімнаті й просиділа там майже три години. Вона не вмикала світло. Просто сиділа на краю ліжка, обхопивши себе руками, і дивилася, як нічні тіні повільно повзають по стелі. Тимур не піднімався. Він не стукав у її двері, не намагався дзвонити чи виправдовуватися. Він просто чекав унизу, даючи їй час прийняти рішення, яке могло змінити все.

Близько другої години ночі, коли тиша в будинку стала зовсім нестерпною, Маша нарешті спустилася. Вона ступала тихо, але Тимур почув її ще на першій сходинці. Він сидів у великій вітальні, зануреній у глибоку напівтемряву. На журнальному столику перед ним стояла майже напівпорожня пляшка дорогого односолодового віскі й важкий скляний келих. Його праве плече було перев'язане новою, чистою пов'язкою — білосніжна марля різко контрастувала з його темною шкірою. Видно, Віталій таки проявив характер і наполіг на тому, щоб обробити рану, поки бос сидів у своєму заціпенінні.

— Ти все ще тут, — тихо, майже безвиразно сказав Тимур, не піднімаючи голови й продовжуючи дивитися, як бурштинова рідина перекочується по стінках келиха.

— Не рада цьому, повір, — Маша підійшла до столу повільними, втомленими кроками. Вона не стала чекати запрошення: сама взяла з полиці другий келих, хлюпнула собі на пальці віскі й сіла в глибоке крісло навпроти нього.

Між ними було всього три метри вільного простору, але зараз ця відстань відчувалася як бездонна, смертельно небезпечна прірва, через яку жоден з них не наважувався перекинути місток.

— Я бачила, що ти робив там, у підвалі, — почала вона. Її голос прозвучав дивно рівно, майже сухо, без істерики, що лякало ще більше. — Я бачила, як ти виривав ніготь живій людині. Найстрашніше не те, що ти це зробив. Найстрашніше — що на твоєму обличчі не було нічого. Ні люті, ні задоволення, ні огиди. Ти робив це просто як звичайну роботу. Як бухгалтер, який рахує цифри.

Тимур зробив повільний, глибокий ковток віскі, дозволяючи алкоголю обпекти горло.

— Так, — коротко кинув він. — Це і є робота.

— І ти хочеш, щоб я з цим жила? Щоб я вдавала, ніби все нормально, коли ти піднімаєшся з підвалу з закривавленими руками й сідаєш зі мною за один стіл?

Він нарешті підняв на неї свої важкі, налиті втомою й тваринною напругою очі. У цьому погляді не було вибачень.

— Машо, я не збираюся тобі брехати, малювати красиві картинки чи грати в лицаря, — його голос став низьким, як гуркіт далекого грому. — Я не хороший чоловік. Я вбивав людей. Багато людей. Деяких із них я душив і стріляв власноруч, дивлячись, як згасають їхні зіниці. На декого — просто віддавав накази, підписуючи папери. І якщо знадобиться, щоб захистити те, що мені належить, я буду вбивати далі. Без вагань. Це не хобі, Машо. Це не те, від чого я отримую кайф. Це єдине, що дозволяє мені залишатися живим і триматися на вершині цього брудного світу.

Маша відчула, як її пальці з такою силою стиснули кришталевий келих, що він ледь не тріснув.

— А я? — запитала вона, і в її голосі прорізалася гостра, болісна нота. — Для тебе я теж просто черговий інструмент? Гарна функція, яку треба захистити, бо вона має шифри від батьківських рахунків холдингу?

Тимур повільно поставив свій келих на столик, подався всім корпусом уперед і різко встав. Він підійшов до її крісла й повільно присів навпочіпки прямо перед нею, змушуючи її дивитися на себе. Зараз їхні обличчя були майже на одному рівні, і вона могла розгледіти кожну дрібну подряпину на його шкірі.

— Спочатку ти була просто інструментом, — чесно, безжально визнав він. — Потім ти стала величезною, геморною проблемою, яка ламала всі мої плани. А зараз... зараз я ловлю себе на думці, що якщо з твоєї голови впаде бодай одна волосина, якщо вони встигнуть зробити те, що планували на паркінгу... я просто спалю це місто дотла разом із Кравцем і всіма його виводками. І ось ця думка лякає мене набагато сильніше, ніж Кравець з усіма своїми найманцями й брудними копами. Я втрачаю контроль, Машо. Через тебе.

Маша мовчала дуже довго. Тиша навколо них стала такою густою, що було чутно, як тріщить лід у її келиху. Вона дивилася в його порожні, темні зіниці й шукала там хоч якусь ознаку обману, але бачила лише випалену пустелю.

— Я не свята теж, — тихо, майже пошепки промовила вона, дивлячись у свій келих. — Я не дурна дівчинка. Я чудово бачила й знала, які схеми прокручував мій батько в холдингу ще до того, як з'явився ти. Я закривала очі на брудні гроші, на підкуплених чиновників, на відкати. Мені було все одно. А після його смерті мені стало зовсім пох. Я просто хотіла вижити, вирватися з цього дерьма й знайти того, хто натиснув на гачок.

Вона зробила великий ковток віскі, відчуваючи, як вогняна хвиля розливається по тілу.

— А тепер я опинилася в одному ліжку з чоловіком, який міг бути серед тих, хто замовляв мого батька. І найстрашніше... найстрашніше те, що я не можу змусити себе тебе ненавидіти. Мене нудить від самої себе через це.

Тимур повільно простягнув свою велику, розбиту долоню й обережно торкнувся її коліна.

— Я не вбивав твого батька, Машо, — сказав він, і його голос прозвучав дивно глухо. — Але я був частиною тієї системи, яка зробила його смерть неминучою. Це правда, і я не збираюся від неї відхрещуватися. Якщо ти вважаєш, що я маю за це заплатити... якщо твій опір такий сильний... мій пісֹтолет лежить у верхній шухляді кабінету. Можеш піти, взяти його й пустити мені кулю в лоб прямо зараз. Я навіть не поворухнуся.

Маша довго й пильно дивилася йому в очі. Уся її злість, усе те напруження останніх днів раптом кудись зникли, залишаючи лише важку, свинцеву втому. Вона повільно підняла свою вільну руку й кінчиками пальців ніжно, ледь відчутно торкнулася його нижньої губи, яка досі була припухлою й розбитою після її ляпасу.

— Я не хочу тебе вбивати, Піаністе, — тихо сказала вона. — Я хочу, щоб ти просто перестав бути таким... абсолютно порожнім і мертвим усередині. Щоб ти залишався людиною хоча б зі мною.

Тимур перехопив її руку своїми пальцями, міцно стиснув її долоню й притиснув до своїх губ, роблячи швидкий, майже грубий поцілунок у саму середину її долоні.

— Не обіцяю, що зможу стати іншим чоловіком, — прохрипів він, не випускаючи її руки. — Моє минуле не відпустить мене так просто. Але для тебе... я спробую тримати свого звіра на ланцюгу.

Вона повільно, але впевнено витягнула свою руку з його полону й поставила порожній келих на стіл.

— Цього мало, Тимур. Мені замало твого «спробую». Мені потрібні гарантії, що я не прокинуся одного дня поруч із трупом — своїм або твоїм.