Розділ 29. Іншим

 

Наступні кілька днів минули в дивній, майже нереальній тиші, яка зазвичай передує фінальному зіткненню. Дім більше не здригався від криків, а залізні двері підвалу залишалися щільно зачиненими. Тимур практично не виходив за межі території — його поранене плече потребувало спокою, хоча він усе одно годинами сидів за столом у кабінеті, координуючи своїх людей через зашифровані канали зв'язку. Проте Маша, яка мимоволі спостерігала за ним, помічала те, чого не бачив жоден із його підлеглих. Коли вони залишалися вдвох, за зачиненими дверима, цей запеклий, небезпечний чоловік починав невпізнанно змінюватися.

Він більше не зривався на крик, коли Віталій приносив погані новини про пересування людей Кравця. Не бив кулаком по столу, змушуючи здригатися важку попільницю, і навіть із охороною говорив тихіше, але від цього його накази звучали ще вагоміше. Та найголовнішим було інше: він нарешті почав говорити з нею. Не сухими, короткими фразами про шифри, документи батька чи логістику безпеки, а про речі, які він роками ховав за сімома замками власної пам'яті.

Одного вечора вони сиділи на відкритій терасі другого поверху. На вулиці вже панував глибокий осінній холод, мокре листя під ліхтарями здавалося чорним, а з рота йшла легка пара. Маша куталася в тонку шаль, але наполегливо відмовлялася йти всередину — їй було душно в чотирьох стінах будинку, який став для неї одночасно і фортецею, і в'язницею. Тимур з'явився ззаду майже беззвучно. Без зайвих слів він зняв із себе важку, теплу куртку й обережно накинув їй на плечі. Куртка пахла ним — тютюном, дорогим парфумом із нотами шкіри й тим особливим чоловічим теплом, яке раптом змусило її серце забитись швидше.

Він сперся здоровою рукою на дерев'яні перила тераси й довго дивився в темряву саду, перш ніж порушити тишу.

— Я колись був музикантом, — раптом сказав він. Його голос прозвучав низько, майже хрипко, розчиняючись у нічному повітрі. — Справжнім. Не цим вуличним лабухом із ресторанів. У чотирнадцять років я поїхав на міжнародний конкурс у Варшаву і взяв там першу премію. Пам'ятаю, як стояв на сцені, тримав цей диплом, а мати сиділа в третьому ряду партеру й плакала від щастя. Вона вірила, що в мене велике майбутнє. А через пів року її не стало. Батькові борги, якісь брудні кредитори... її просто збила машина на пішохідному переході, і ніхто навіть не шукав винуватця. І все... Усе, що було всередині мене, просто зламалося й вигоріло дотла.

Маша повільно повернула голову, дивлячись на його суворий профіль. Світло від настінного бра вихоплювало різку лінію його щелепи, шрам біля ока й глибоку зморшку між бровами. Вона вперше бачила не Піаніста — жорстокого ліквідатора з кримінальних хронік, а просто Тимура. Чоловіка, якого життя колись так само безжально переїхало колесами, видерши з грудей усе живе й змусивши наростити товсту, непробивну броню.

— Ти міг би піти іншим шляхом, Тимур, — тихо сказала вона, щільніше загортаючись у його куртку. — Музика... вона ж залишалася в тобі. Ти міг виїхати, вчитися далі, сховатися від цього бруду.

— Міг, — він криво, гірко посміхнувся, не зводячи очей із темних крон дерев. — Але коли ти підліток, і на твоїх очах цей світ безжально ламає й топче слабких, чесних людей, які просто хочуть жити за правилами... у тобі щось клацає. Ти розумієш, що єдиний спосіб не стати жертвою — це самому перетворитися на того, хто ламає інших. Хто диктує ці кляті правила. Я вибрав силу. І жодного разу про це не пошкодував. Донедавна.

Маша мовчала, відчуваючи, як усередині все стискається від дивного, гострого болю за нього. Вона повільно підняла руку, її тонкі пальці невпевнено завмерли в повітрі, а потім обережно лягли на його щоку. Шкіра була злегка колючою від триденної щетини, гарячою й напруженою. Проте Тимур не відсмикнувся, не закрився, як робив завжди. Навпаки, він на секунду прикрив очі, ледь помітно притискаючись щокою до її долоні, ніби вбирав у себе це несподіване людське тепло.

— Ти зовсім не такий, як я думала спочатку, — прошепотіла вона, заглядаючи в його очі, які зараз здавалися не скляними, а глибокими й живими. — Коли ти не намагаєшся тримати все під контролем, коли не віддаєш ці свої страшні накази й не катуєш людей у підвалі... ти здаєшся майже нормальним. Звичайним чоловіком, з яким хочеться просто бути поруч.

Тимур знову посміхнувся — цього разу його посмішка була м'якшою, без звичного цинізму, хоча в куточках очей усе одно залягла глибока туга.

— «Майже нормальний», — повторив він, перехоплюючи її руку й обережно опускаючи її долоню. — Для такої гниди, як я, це вже величезний аванс, Машо. Дякую.