Розділ 21. Вечеря
Вечеря наступного дня була позбавлена будь-якого пафосу. Тут не було білих скатертин, кришталю чи вигадливих страв, які зазвичай подають у ресторанах для демонстрації статусу. На великому дерев'яному столі в кухні, суміщеній з їдальнею, стояло лише тепле, щойно приготоване м'ясо з димком, трохи грубо нарізаних овочів та пляшка старого червоного вина. Тимур відкрив її мовчки, сильним рухом висмикнувши корок і навіть не подивившись на етикетку. Він готував сам — швидко, впевнено, орудуючи важким шеф-ножем так само невимушено, як і зброєю.
За столом вони сиділи тільки вдвох. Віталій і Катя, які зазвичай створювали хоч якийсь побутовий шум у будинку, зникли ще годину тому. Вони пішли до гостьового флігеля під приводом перевірки камер спостереження на дальніх підступах, але Маша чудово розуміла: вони просто відчували важку, густу атмосферу, що царювала між господарем будинку та його гостею, і вирішили не ставати між ними.
Маша ковтала їжу механічно, майже не відчуваючи смаку спецій та прожареного м'яса. Вона тримала спину рівно, але всередині вся була наче натягнута струна. Весь вечір вона відчувала на собі його погляд. Важкий, темний, не відверто зухвалий, але постійний, як приціл снайпера. Він стежив за кожним її рухом: як вона тримає ніж, як підносить келих до губ, як здригаються її вії від спалахів дальної блискавки за вікном.
— Ти весь час дивишся, — нарешті не витримала вона, коли її тарілка майже спорожніла. Вона поклала прибори на стіл, і цей звук здався занадто гучним.
— А ти весь час робиш вигляд, що не помічаєш, — спокійно відповів Тимур. Він не поспішав. Акуратно відрізав невеликий шматок м'яса, відправив його до рота й зробив ковток вина. Його спокій починав виводити її з рівноваги.
Маша відсунула тарілку трохи вбік і сперлася ліктями на стіл, подаючись уперед.
— Тимур, давай без цих ігор. Мене нудить від твоїх недомовок. Що тобі треба? Ми обговорили план, ми знаємо, куди рухатися далі. Навіщо цей тиск? Що ти намагаєшся видивитися?
Він не відповів одразу. Повільно поставив келих на стіл, спостерігаючи, як темно-червона рідина гойдається біля скляних стінок. Його обличчя залишалося непроникною маскою, але в глибині зіниць спалахнув якийсь новий, небезпечний вогник. Потім він підвівся. Повільно, без поспіху, обійшов масивний дубовий стіл. Маша не рухалася, лише її погляд слідував за кожним його кроком.
Він зупинився поруч із її стільцем. Дуже близько. Настільки, що вона відчула жар від його тіла і ледь вловимий запах вина та залізистого антисептика від пов'язки на плечі.
— Я не знаю, — чесно сказав він, і цей підкреслено тихий тон змусив її шкіру покритися сиротами. — Я не планував, щоб так сталося. Я взагалі не збирався залишати тебе тут більше, ніж на добу.
Маша підняла на нього очі. Її серце зробило важкий, болючий удар десь у самому горлі.
— І що тепер? — запитала вона, і в її голосі вперше прозвучала не виклична зухвалість, а якась оголена, безпорадна цікавість.
Замість відповіді Тимур нахилився. Його долоня, велика й мозолиста, лягла їй на потилицю, пальці заплуталися у волоссі, фіксуючи голову. Він поцілував її. Це не було ніжним проханням чи романтичним початком — поцілунок був упевненим, владним і важким, як і весь він.
Маша на секунду повністю напружилася. Її першою реакцією, виробленою роками самозахисту, було вдарити або втекти. Вона впёрлася долонею йому в груди, прямо в цупку тканину сорочки, намагаючись відштовхнути, зафіксувати дистанцію. Але пальці не стиснулися в кулак. Вона відчула, як під її долонею шалено, як божевільний двигун, б'ється його серце. І це зламало її опір. Вона не відштовхнула його.
Поцілунок став глибшим, гарячішим, втрачаючи будь-які рамки пристойності. Весь той накопичений стрес, страх смерті під кулями, тижні переховування — все це вибухнуло в один момент. Тимур підхопив її під стегна, легко, ніби вона нічого не важила, і посадив на край дубового столу. Важкий посуд задзвенів, один із келихів перекинувся, і червоне вино тонкою цівкою потекло по дереву, падаючи краплями на підлогу, але ні він, ні вона цього не помітили.
— Тимур... — спробувала вимовити вона, коли він на секунду відірвався від її губ, щоб ковтнути повітря, але він знову закрив їй рот новим, ще більш вимогливим поцілунком.
Його руки, гарячі й нетерплячі, вже були під її футболкою, обпалюючи шкіру попереку, піднімаючись вище до лопаток, притискаючи її до себе так сильно, що Маша відчула кожну кнопку на його сорочці. У неї перехопило подих, у голові шуміло. Вона більше не опиралася. Тільки тихо, крізь зуби вилаялася, коли його пальці зачепили й одним швидким, точним рухом стягнули з неї шовкові трусики, кинувши їх кудись на підлогу в темряву під столом.