Розділ 28. Піаніно

 

Після цих слів вони мовчали майже пів години. Це не була мирна тиша — це було те саме густе, наелектризоване мовчання, яке буває в епіцентрі циклону. Вони просто сиділи в напівтемряві вітальні, кожен наодинці зі своїми думками, і повільно цдили алкоголь. Важка напруга між ними згустилася, стаючи майже фізично відчутною, як сизий тютюновий дим, що застиг у повітрі.

Тимур нарешті не витримав цього психологічного тиску. Він різко підвівся з підлоги, розправив плечі й повільними, важкими кроками підійшов до старого німецького піаніно, що стояло в дальньому кутку кімнати. Його великі руки впевненим рухом підняли важку лаковану кришку інструменту. Пальці з розбитими, багровими кісточками на кілька секунд зависли над чорно-білими клавішами, ніби він вагався, чи варто взагалі починати.

— Я вже дуже давно ні для кого не грав, — сказав він тихо, не повертаючи голови. Його голос прозвучав якось інтимно й самотньо в цьому величезному будинку. — Зазвичай я роблю це наодинці, коли треба заглушити голоси в голові.

Маша повільно звелася з крісла. Її кардиган зсунувся з плеча, але вона не звернула на це уваги. Вона підійшла ближче, зупинившись біля самого краю інструменту, так, що могла бачити його профіль у тьмяному світлі ліхтаря.

— То зіграй, — її голос був м'яким, але вимогливим. — Зіграй для мене, Тимур. Я хочу почути, що ти ховаєш за своїм цинізмом.

Він сів на круглий стілець, заплющив на мить очі, роблячи глибокий вдих, а потім його пальці опустилися на клавіші. Спочатку це були просто короткі, хаотичні дотики — він ніби перевіряв налаштування інструменту, згадував текстуру слонової кістки. А потім простір кімнати вибухнув звуками.

Це не був Шопен, не було жодної класичної, правильної п'єси з підручників. Це була важка, темна, майже фізично болісна мелодія, яка народилася десь у самих глибинах його спотвореної душі. Щось середнє між жорстким неокласицизмом і сучасною, рваною драмою. Мелодія була глибокою, злісною, але водночас неймовірно, пронизливо красивою й чистою.

Його пальці рухалися по клавіатурі з шаленою швидкістю й дивовижною точністю. Час від часу Тимур різко зціплював зуби й морщився від болю — кожна сильна атака на клавіші віддавалася гострим, пекучим імпульсом у його щойно перев'язаному плечі, але він навіть не думав зупинятися, продовжуючи вбивати цей біль у музику.

Маша стояла поруч, затамувавши подих. Вона не могла відірвати погляду від його рук. Ці руки дві години тому виривали нігті в підвалі, ці руки тримали зброю й відбирали життя, а зараз вони ж створювали щось настільки чисте й прекрасне, що в неї перехоплювало подих, а до горла підступав важкий клубок. Цей дикий контраст просто підривав її мозок.

Коли остання, важка й низька нота нарешті згасла, розчинившись у кутках вітальні, у кімнаті знову запала абсолютна тиша. Тимур продовжував сидіти, схиливши голову над клавішами, його плечі важко здималися від перевтоми.

— Це було... про мене? — тихо, майже з острахом запитала вона, порушуючи тишу.

Тимур не відповів словами. Він просто різко встав зі стільця, розвернувся всім корпусом і в один крок опинився поруч із нею. Його великі руки грубо, владно вчепилися в її талію, притягуючи її тендітне тіло до себе. Цього разу в його русі було трохи менше поспіху, ніж минулої ночі, але жорсткість нікуди не зникла — це була та сама первісна потреба володіти.

Він поцілував її. Глибоко, вимогливо, майже злісно, випліскуючи в цей поцілунок залишки тієї темної енергії, яка щойно звучала з піаніно. Маша не стала думати. Вона просто відімкнула свій розум, піддавшись цьому шаленому потоку, і відповіла на поцілунок з такою ж пристрастю й відчаєм. Її руки самі, майже гарячково, полізли під його темну сорочку, блукаючи по гарячій шкірі спини. Коли її пальці випадково зачепили край свіжої пов'язки на правому плечі, Тимур глухо, болісно застогнав прямо їй у рот, але не відпустив її, а лише міцніше стиснув обійми.

— Обережно... сука, плече... — прохрипів він, на секунду відірвавшись від її губ.

— Заткнися, — перебила вона, важко дихаючи, і з силою вкусила його за нижню розбиту губу, залишаючи на ній новий присмак крові. — Просто заткнися, Піаністе.

Вони не стали підніматися на другий поверх і навіть не спробували дійти до спальні. Усі бар'єри й залишки здорового глузду були остаточно зметені адреналіном та алкоголем. Вони просто впали вниз, на великий, м'який перський килим прямо біля ніжок піаніно. Тимур одним широким, нетерплячим рухом розірвав гудзики на її блузці, і вони з тихим стуком розлетілися по паркету. Маша судорожно, ламаючи нігті, розстебнула його важкий шкіряний ремінь. Цього разу все відбувалося набагато швидше, зліше й гарячіше, ніж у їхній перший раз на столі.

Він увійшов у неї різко, потужним, одним сильним рухом, змусивши Машу судорожно вигнутися в спині й до упору вчепитися нігтями в його широкі плечі. Вони трахалися майже в повній мовчанці — без зайвих слів, романтичних зітхань чи ніжності. У напівтемряві вітальні було чути лише їхнє важке, рване дихання, глухі удари тіл і тихі, хрипкі стогони Маші, які вона марно намагалася стримати.

Тимур тримав її за стегна з такою звірячою силою, що вона фізично відчувала, як під його пальцями залишаються нові гарячі сліди. Вона кусала його за шию, за здорове плече, впивалася зубами в його шкіру, щоб стримати крик і не втратити залишки контролю над цим божевіллям. Це було схоже на бій, у якому не було переможців, а лише двоє поранених, що намагалися врятуватися один в одному.

Все закінчилося майже одночасно, на межі повного виснаження. Тимур глухо, горловим звуком застогнав і з усього розмаху впав на неї зверху, повністю притиснувши її своїм важким тілом до килима й ховаючи своє спітніле обличчя в її розпатланому волоссі.

Вони довго, дуже довго лежали так, не рухаючись і просто повертаючи собі здатність дихати. Потім Тимур повільно перекотився на бік, ліг на спину й своєю лівою, здоровою рукою міцно притягнув Машу до себе, вкладаючи її голову собі на груди.

— Залишайся, — дуже тихо, майже хрипко сказав він у темряву кімнати. Його пальці повільно заплуталися в її волоссі. — Не йди нікуди. Принаймні, поки все це не закінчиться.

Маша лежала нерухомо, притиснувшись щокою до його гарячих грудей, і слухала, як під її вухом шалено, але поступово вирівнюючись, б'ється його важке серце.

— Поки що — так, — відповіла вона після тривалої паузи, і її голос прозвучав тихо, але з тією самою залізною впевненістю. — Я залишаюся, Тимур. Але запам'ятай мою умову: якщо ти ще хоч раз перетворишся на того звіра з підвалу... якщо я знову побачу той порожній погляд... я піду. І цього разу ти мене вже нічим не втримаєш. Навіть своєю музикою. Назавжди.

Тимур нічого не відповів. Він лише повільно, заспокійливо провів своїми великими пальцями по її оголеній спині, фіксуючи її біля себе.

— Зрозумів, — тихо кинув він, заплющуючи очі.