Розділ 13. Гості вночі
У ту ж саму секунду Тимур миттєво змінився. Уся його попередня романтична напруга та м'якість випарувалися, наче їх і не було. Дивна, рідкісна посмішка зникла з обличчя, а сіро-зелені очі перетворилися на два шматки крижаного антрациту. Він різко повернув голову до Віталія, його голос став сухим і коротким, як постріл:
— Скільки їх усього?
— Четверо в першому джипі, ще троє підтягуються в другому. Зброя автоматична, судячи з усього — укорочені Калашникови, тримають напоготові, — на одному диханні швидко відповів Віталій, уже перевіряючи затвор свого АПС. — Дід зорієнтувався миттєво, підняв по тривозі всю нашу першу ротацію. Хлопці займають вогневі позиції біля гостьового будиночка.
Маша, скориставшись моментом, блискавичним рухом підхопила чорну флешку з білих клавіш Bechstein і міцно стиснула її в кулаці так, що гострі грані пластику боляче врізалися в долоню.
— Я не збираюся сидіти в якомусь кутку під диваном, як налякана домашня миша, поки ви тут ділите сфери впливу! — різко й голосно кинула вона, роблячи крок у бік вікна.
Тимур грубо перебиває її, його залізна хватка миттєво опускається на її плече, притискаючи до місця:
— Ти залишишся тут, у вітальні. Під охороною. Це моє останнє слово, Більцман, воно не обговорюється!
— А я кажу вам — ні! — так само гаряче перебила вона у відповідь, з силою вириваючись із його пальців і з викликом дивлячись у його залізні очі. — Якщо ці виродки приїхали сюди виключно через спадок мого батька і мою флешку, то я маю повне право бути там і бачити, хто саме намагається її забрати!
У цей момент масивні двері вітальні знову розчинилися, і всередину буквально вбігла Катя, судорожно стискаючи свій планшет. За нею важким кроком зайшли двоє озброєних бійців охорони в повній екіпіровці з бронежилетами.
— Пане Бондарчук, терміново! — закричала Катя, її голос зривався на фальцет. — Камери зовнішнього паркана чітко зафіксували обличчя. Це ліквідаційна група попереднього власника холдингу! І старший у них — той самий тип, спецназівець, якого ми вели по зв'язках Світлани! Вони вже проходять першу лінію!
Раптом з боку головних воріт пролунали гучні, розкотисті звуки пострілів — спочатку коротка, суха автоматна черга, потім ще одна, важча. Масивне панорамне скло вітальні з глухим дзвоном пішло дрібною павутиною тріщин, а в дальньому кутку кімнати з гуркотом розлетілася дорога порцелянова ваза.
Тимур без зайвих слів жорстким, але точним рухом штовхнув Машу вниз, змушуючи її сховатися за товстий дерев'яний корпус старовинного піаніно.
— Сиди тут, притиснись до підлоги й не висовуйся, якщо хочеш жити! — рявкнув він.
Він на ходу вихопив з-під піджака свій важкий пістолет і разом із Віталієм та бійцями стрімким ривком вибіг у довгий коридор, що вів до парадного входу. Маша залишилася в кутку, але її бунтарська натура не дозволила їй просто виконувати накази. Наплювавши на небезпеку, вона на колінах швидко підповзла до нижнього краю пошкодженого вікна і пригнулася за кам'яним плінтусом, вдивляючись у темряву нічного саду. Крізь спалахи пострілів вона виразно побачила, як двоє нападників у чорних масках намагаються перелізти через триметровий паркан під прикриттям туй.
— Катю, швидко сюди! — тихо, але владно покликала вона заціпенілу від жаху ІТ-аналітика. — Перенаправ потоковий сигнал із зовнішніх камер периметра прямо на мій мобільний. Живо!
Катя судорожно кивнула, її тонкі пальці замиготіли по екрану планшета, і вже за кілька секунд телефон у руках Маші вібрував, видаючи чітку картинку бою в реальному часі.
Зовні, на гранітних доріжках саду, Тимур та його бійці відкрили щільний, організований вогонь у відповідь. Один із нападників на паркані безглуздо змахнув руками й важким мішком впав на газон. Нічне повітря заповнили хрипкі крики, брудні матюки, поодинокі пістолетні постріли та довгі, панічні черги автоматів.
Маша дивилася на екран телефону, і її серце пропускало удари. «Він знову зробив це, — гарячково думала вона, притискаючи ноутбук до грудей. — Він уже вдруге за цю божевільну ніч закрив мене собою без жодних вагань. Безжальний, холодний Піаніст, який за чутками може без вагань знищити будь-якого конкурента, зараз ризикує власним життям заради мене».
Раптом важкі двері вітальні з гуркотом прочинилися, і всередину буквально влетів один із поранених бійців охорони, тримаючись за закривавлений бік:
— Пані Більцман... Катю... Наказ шефа! Нападники намагаються обійти будинок праворуч. Негайно виводжу вас обох через замаскований підземний хід у гараж! Рухайтеся!
Маша рішуче підвелася на повний зріст, міцно тримаючи телефон і сумку з технікою. Її обличчя було абсолютно блідим, але в очах палав такий вогонь, що охоронець мимовільно зробив крок назад.
— Передайте своєму шефу, — чітко, кожне слово карбуючи, відповіла вона, — що я нікуди не піду з цього будинку без нього. Або ми вийдемо звідси разом, або не вийдемо взагалі.