Розділ 24. Полювання

 

Тимур не спав усю ніч. Будинок знову перетворився на військовий штаб, але тепер атмосфера всередині була просякнута не просто очікуванням, а важким, липким передчуттям кривавої розв'язки. Поранене плече після сутички на паркінгу вило від тупого болю, бинти на грудях просочилися кількома краплями свіжої крові, але він навіть не думав про те, щоб поміняти пов'язку чи прийняти знеболювальне. Цей біль був його паливом.

Ближче до третьої години ночі Віталій привіз «подарунок». Охоронцям, які кинулися в погоню за фургоном, вдалося підстрелити одного з нападників, котрий під час втечі намагався скинути зброю. Його поранили в стегно, скрутили й таємно, в обхід будь-якої поліції, доправили сюди.

Зараз цей чоловік сидів у підвалі будинку, міцно прив'язаний будівельним скотчем до старого металевого стільця. Підвал зустрів їх сирістю, холодом і єдиною голою лампочкою під стелею, що кидала різкі, потворні тіні на вологі цегляні стіни.

Тимур зайшов туди сам. Він не взяв із собою Віталія, не покликав нікого з хлопців. Перед входом він спокійно, методично закатав рукави своєї темної сорочки до ліктів, ніби збирався виконувати звичайну, рутинну роботу в саду.

Він зупинився просто перед полоненим. Чоловік у брудній куртці важко дихав, його голова була опущена, а з пораненої ноги на бетонну підлогу повільно, крапля за краплею, стікала кров, утворюючи темну калюжу.

— Хто послав? — тихо, майже лагідно запитав Тимур. Його голос у моторошній тиші підвалу пролунав гостро, наче бритва.

Чоловік не відповів. Він лише сплюнув кров під ноги й спробував зухвало підняти підборіддя, демонструючи залишки фальшивої сміливості.

Тимур не став чекати чи повторювати запитання. Його правий кулак блискавично, з глухим, важким звуком врізався в щелепу полоненого. Стілець разом із чоловіком ледь не перекинувся назад. Не даючи йому оговтатися, Тимур миттєво завдав другого удару — короткого, вивіреного, точного в ділянку печінки. Чоловік судорожно зігнувся настільки, наскільки дозволяв скотч, видаючи хрипкий, свистячий звук. Кісточки пальців Тимура миттєво збилися в кров, але він навіть не опустив погляд на власні руки.

— Я повторювати не люблю, — промовив він, нахиляючись так низько, що його гаряче дихання торкалося обличчя нападника. — Наступний удар буде таким, що ти назавжди забудеш, як розмовляти. Хто замовник?

Маша стояла на сходах підвалу. Вона не змогла всидіти наверху. Страх і нервове напруження не давали її серцю заспокоїтися, і коли вона почула глухі удари та важкі стогони, що доносилися знизу, її ноги самі понесли її в цей морок. Вона чула все. Кожен удар, кожне слово Тимура, яке кололо холодніше за лід.

Коли вона побачила, як Тимур відходить від полоненого, підходить до столу в кутку й бере в руки важкі металеві плоскогубці, її серце пропустило удар. Вона зрозуміла: якщо він зараз переступить цю межу, той чоловік, якого вона починала пізнавати й кохати, зникне назавжди. Залишиться лише монстр.

— Тимур, — тихо, але чітко сказала вона, роблячи крок на бетонну підлогу підвалу.

Він різко обернувся. Його рухи були хижими, різкими, притаманними тварині, яку відволікли від здобичі. Обличчя було заляпане краплями чужої крові, очі — дикі, порожні, повністю позбавлені людського тепла. В цю мить перед нею стояв не той чоловік, який турботливо тримав її за руки. Це був Піаніст.

— Вийди, Машо, — обірвав він її тонким, небезпечним, крижаним голосом. — Тобі тут не місце. Йди нагору.

— Ні, — вона зробила ще один крок уперед, хоча кожна клітина її тіла кричала про небезпеку й вимагала тікати. Вона зціпила зуби, змушуючи себе дивитися на це жахіття. — Це і мене стосується. Мене намагалися вколоти тією дрянню. Я маю право знати, хто за цим стоїть.

Вона підійшла ближче, так, що бліде світло лампочки вихопило її бліде обличчя з розбитою губою. Нападник на стільці з титановим зусиллям підняв опухлу голову, мружачись від світла. Його погляд випадково впав на Машу, і в затуманених очах промайнув проблиск впізнавання.

— Кравець... — хрипло видихнув він, знову спльовуючи кров. — Це все Кравець... Він сказав: якщо не вдалося забрати флешку... треба взяти тебе. Щоб Бондарчук став м’якшим. Щоб ти стала розмінною монетою...

Почувши це ім'я, Тимур зовні навіть не змінився на обличчі. Його реакція була миттєвою й жахливою своєю буденністю. Без жодного крику чи зайвого жесту він спокійно витягнув із кобури на поясі пістолет, опустив його вниз і, навіть не прицілюючись, вистрілив чоловікові прямо в здорове коліно.

Глухий, але потужний хлопок пострілу з глушником розірвав простір підвалу. Полонений дико, несамовито заревів, його тіло забилося в судомах на стільці, а зі свіжої рани фонтаном бризнула кров.

Маша здригнулася, інстинктивно закриваючи рот долонею, але не відвернулася. У цю секунду двері підвалу скрипнули й відчинилися — всередину швидко зайшов Віталій, який почув постріл. Його погляд був професійним і холодним, він миттєво оцінив ситуацію.

— Шукай усіх, хто причетний, — абсолютно спокійним, але крижаним тоном кинув Тимур Віталію, навіть не дивлячись на чоловіка, який продовжував вити від болю. — Переверніть усе місто. Знайдіть мені кожну гниду, яка стояла поруч із цим фургоном. Кравець хоче війни — він її отримає. Особисто від мене. І правила в цій війні встановлюватиму я.

— Зрозумів, шеф, — коротко кинув Віталій і підійшов до стільця, щоб професійно зайнятися пораненим.

Маша стояла як укопана. Вона дивилася на Тимура і відчувала, як усередині все крижаніє. Перед нею стояла легенда кримінального світу — жорстокий, холодний, страшний у своєму абсолютному спокої під час розправи.

Коли вони нарешті вийшли з підвалу, піднявшись крутими сходами на перший поверх, Машу почало дрібно трясти від переохолодження й пережитого шоку. Вони зупинилися в коридорі біля ванної кімнати. Тимур мовчки увімкнув воду й почав повільно, ретельно змивати чужу кров зі своїх розбитих кісточок за допомогою грубого рушника.

— Ти мене налякав, — тихо, ледь чутно сказала вона, притулившись спиною до прохолодної стіни.

Тимур завмер. Він вимкнув кран, кинув рушник і повільно повернувся до неї. Його погляд був важким, наче свинцеві хмари перед грозою.

— Я тебе захищаю, Машо. Це єдиний шлях зробити так, щоб до тебе більше ніхто й ніколи не наважився навіть доторкнутися. У моєму світі іншої мови не розуміють. Якщо я проявлю слабкість хоч на секунду — нас обох закопають у найближчій посадці.

— Знаю... — вона опустила голову, але за мить знову підняла на нього очі, в яких горів болісний надлом. — Я все це розумію. Але якщо ти й далі йтимеш цим шляхом... якщо ти остаточно спалиш у собі все людське... я не знаю, чи зможу це витримати. Я не зможу жити поруч із чудовиськом, Тимуре.

Він зробив крок і підійшов до неї впритул, дивлячись зверху вниз. В його очах промайнула тінь глибокої, ретельно прихованої від усього світу туги.

— Тоді йди, — сказав він тихо, і кожне слово прозвучало як удар ножа в серце. — Іди просто зараз. Поки ще не пізно. Поки ти можеш врятувати себе сама. Далі буде тільки гірше.

Маша мовчала кілька довгих, нестерпних секунд. Вона дивилася на його закривавлену сорочку, на жорсткі риси обличчя. А потім зробила те, чого він очікував найменше. Вона зробила крок уперед, простягнула руку й обережно, кінчиками пальців, торкнулася його розбитої, ще вологої після миття руки.

— Я не піду, — її голос звучав тихо, але в ньому дзвеніла залізна, непохитна впевненість. — Я вже зробила свій вибір, Піаністе. Але і ти мені пообіцяй дещо. Не перетворюйся на звіра остаточно. Залиш у собі хоч щось людське. Бо якщо ти перейдеш межу й станеш таким, як Кравець... я тебе сама пристрелю. Ти почув мене?

Тимур довгим, пронизливим поглядом дивився на її тонкі пальці на своїй руці. Потім куточок його губ уперше за вечір ледь помітно сіпнувся в знайомій, кривій і гіркій усмішці.

— Домовились. Якщо я стану звіром — твій постріл буде моїм найкращим фіналом.