23

Дитяче свято вже добігало кінця. Вона швидко обвела поглядом залу, шукаючи сина, й помітила, як малюка, біля ошатної ялинки, фотографував Артем. Побачивши маму, маленький Сашко одразу ж підбіг до неї. Мія присіла навпочіпки, лагідно простягнувши руки для обіймів.

— Де ти так довго була? Ми з дядьком Артемом усюди шукали тебе, — строго, наче дорослий, запитав він, міцно обхопивши її за шию. — Тут було дуже весело, але я вже так стомився і хочу спати.

— Вибач мені, сонечко, — тільки й змогла вичавити вона з себе.

Мія підхопила сина на руки й міцно притисла до себе, заховавши обличчя на його маленьке плече. Сльози мимоволі застелили очі — їй знову стало неймовірно шкода себе і свою розбиту казку. До них неспішно підійшов Артем.

— Ми тут трохи порозважалися з малим, — чомусь винуватим голосом промовив він, ніяково крутячи в руках телефон. — Світлин на пам'ять зробили...

— Пробач мені, Артеме, — тихо перебила його Мія, заглядаючи йому в очі з німою вдячністю за все.

Чоловік лише сумно посміхнувся, знизав плечима й мовчки махнув рукою, показуючи, що все гаразд і він ні на що не ображається.

— Я хочу поїхати додому просто зараз, — тремтячим від стримуваних сліз голосом сказала Мія, ніжно заколисуючи малюка на руках. — Ви з Наталею залишайтеся, розважайтеся, а вранці я пришлю вам машину.

— Ні, я відвезу вас сам, — спокійним тоном відповів Артем, обережно перехоплюючи сонного хлопчика у свої міцні руки.

— А як же Наталя? — запитала Мія, занепокоєно озираючись довкола.

— А в неї, схоже, намічається новий бурхливий роман, і зараз вона дуже зайнята, — загадково посміхнувся Артем. — Давай я піду до машини, поки прогрію її та вкладу Сашка на заднє сидіння. А Світлана ще залишається тут, вони потім разом із рештою нашої команди приїдуть.

Вони піднялися на другий поверх до кімнати, де залишили свої речі, швидко вдяглися самі й тепло вкутали малюка. Артем обережно взяв сонного хлопчика і поніс його до автівки, а Мія спустилася назад до розважальної зали. Їй конче необхідно було попередити Наталю про свій від'їзд і — найголовніше — знайти Сашка, щоб домовитися про зустріч. Попри весь свій біль, вона панічно боялася знову втратити його в цьому величезному світі. Водночас її до нестями лякала невідомість. Мія зовсім не знала, як сказати йому про сина — чи зізнатися прямо зараз, чи зачекати наступного разу. Суперечливі почуття, страх і надія буквально розривали її зсередини на шматки.