28

Сашко, як і обіцяв тітці Олені, більше ніколи не згадував імені Мії. Точніше, він усіма силами намагався стерти з пам'яті сам факт її існування. Раптове повернення Ілони, яка прилетіла абсолютно несподівано, лише підлило оливи у вогонь і роздратувало його ще дужче. Він, звісно, чудово розумів, завдяки чиїм старанням дівчина перервала свій відпочинок і повернулася в місто вже за кілька днів після Нового року, попри те, що термін путівки ще не сплив. За цей час буря, яка вирувала в його душі, трохи вгамувалася, і він принаймні не накоїв дурниць. Хоча серйозна розмова на підвищених тонах із тіткою Оленою між ними все ж відбулася.

Ілона, незважаючи на його явну грубість та відстороненість, виявила справжні дива тактовності й витримки. Вона жодним словом не дорікнула Сашкові за його новорічний вибрик. Хлопець і сам не вдавався до подробиць, проте Ілона гостро відчувала теперішню крижану прохолоду в їхніх взаєминах. Від усього цього Сашко почувався загнаним у глухий кут звіром. Йому хотілося трощити все навколо, і водночас було нестерпно шкода людей, які перебували поруч. Близькі ж бо не були винні в тому, що його власне життя розлетілося на друзки.

Він почав допізна затримуватися в офісі. Шукав будь-яку можливість побути на самоті, аби все обдумати й розставити крапки над «і». Сашко чудово розумів, що далі так тривати не може, але нічого не міг із собою вдіяти. Тітка повсякчас дорікала йому за черствість стосовно Ілони. Сашко й сам відчував колосальну провину перед цією дівчиною, від чого на душі ставало ще гірше. Він був безсилий проти власного серця, коли знову й знову мимоволі намагався відшукати в нареченій омріяний образ своєї Снігуроньки. Щодня він вигадував нові приводи, аби затриматися на роботі, адже вдома на нього неминуче чекали два погляди: докірливий — від тітки, і добродушний, наче нічого не сталося — від Ілони. Це несамовито дратувало. Попереду був глухий кут, і він чітко усвідомлював: так далі тривати не може.

І сьогодні, сидячи за кермом власного авто, він ще до обіду впорався з усіма робочими справами. Але замість того, щоб рушати назад, просто сидів і думав, знову й знову згадуючи їхню останню зустріч із Мією. Питання про постачання нового медичного обладнання потрібно було вирішувати саме в тому містечку, де, як він чітко пам’ятав, мешкала його Снігуронька. Саме тому Сашко нікому не передоручив це завдання, а поїхав сюди особисто. На що він сподівався? Та ні на що. Просто так захотіло серце.

Владнавши всі юридичні нюанси та підписавши договір із місцевою лікарнею, Сашко вже міг повертатися додому. Натомість він знову неспішно покружляв, вже, знайомими вуличками й припаркувався біля невеликої паркової алеї. Погода стояла напрочуд тепла — зима цього року взагалі видалася не надто морозною. Тільки в січні трохи посипало снігом, а тепер, у лютому, від хуртовин залишилися лише спогади. Понурі стовбури голих дерев губилися на тлі однотонних цегляних стін багатоповерхівок, і лише кілька яскравих вивісок розбавляли цей похмурий зимовий пейзаж.

Сашко задумливо спостерігав за нечисленними перехожими, які поспішали у своїх справах, за темними силуетами сосен та порожніми відблисками у вікнах навпроти. Він намагався ні про що не думати — просто сидів і дивився на світ навколо. Раптом його увагу привернула молода пара з дитиною. Вони весело виходили з приміщення на першому поверсі, над яким красувалася яскрава кольорова вивіска. Напис над дверима обіцяв організацію незабутніх свят та урочистих подій, які назавжди залишаться яскравим і теплим спогадом у серці.

Молоді люди сміялися та щось жваво обговорювали, а малюк на руках у батька виглядав абсолютно щасливим. «Свята... — подумав Сашко, проводжаючи їх поглядом. — Уже незабаром і День закоханих». А він же пообіцяв тітці Олені, що саме цього дня освідчиться Ілоні. Може, так і справді буде краще? Тоді він принаймні перестане повсякчас почуватися винним перед нею. Чоловік вийшов із машини й неспішно попрямував до офісу агенції. Самому вигадувати якісь романтичні сюрпризи для заручин зовсім не хотілося, тож нехай цим краще займуться професіонали.

У цей момент усміхнена молода дівчина з каштановим волоссям, зав’язаним у тугий хвіст, стрімко вибігла з дверей офісу й помчала наздоганяти клієнтів, які ще не встигли відійти далеко.

— Ой, ви дещо забули! — гукала вона, розмахуючи якимось документом на ходу.

Дівчина передала папери в руки жінці, а малюкові подарувала велику яскраво-червону повітряну кульку.

— Дякую! — радісно вигукнув хлопчик, міцніше обіймаючи батька за шию.

Батьки вдячно всміхнулися.

— Ми неймовірно раді, що звернулися саме до вашої агенції, — щиро подякувала жінка.

— Будь ласка, — з лагідною усмішкою відповіла Світлана. — Просто свята треба робити від щирого серця, лише тоді вони приносять справжнє щастя.

Ці слова змусили Сашка різко зупинитися на пів дорозі, наче від удару струму. Він же збирався влаштувати романтичний вечір для Ілони суто через почуття провини та обов'язку, а зовсім не від щирого серця. Чоловік із глибоким сумом подивився на щасливу родину, що віддалялася алеєю. Світлана помітила його й перевела свій погляд великих шоколадних очей на розкішно вбраного незнайомця.

— Ви до нас? — її дзвінкий голос миттєво вивів його з роздумів.

— Ні, — сумно промовив Сашко, опускаючи голову. — На жаль, не зараз.

І він розвернувся назад, прямуючи до своєї автівки.