Розділ 40. Фінальний удар

 

Усе закінчилося тієї самої ночі, швидко й невідворотно, немов фінальний акорд у найважчій симфонії їхнього життя.

Різкий дзвінок мобільного телефону розірвав передсвітанкову тишу о другій годині. Катя миттєво підхопилася на ліжку, серце за звичкою боляче стиснулося, але Ілля вже спокійно й упевнено простягнув руку, перевівши виклик на гучний зв'язок.

Голос Романа Плахотного в динаміці буквально вібрував від суміші неймовірної втоми й дикого, переможного збудження:

— Ми взяли його! Взяли Гладкого! І ні, не в СІЗО. Ця паскуда намагалася втекти. Його спільники підкупили зміну охорони, переодягли його у форму наглядача й намагалися вивезти у спальнику вантажівки. Ми перехопили їх на блокпості на виїзді з Києва у бік кордону.

Катя затамувала подих, сильніше стискаючи ковдру пальцями. Ілля поруч навіть не поворухнувся, лише його погляд став гострим, як бритва.

— Живий? — коротко кинув він у трубку.

— Живий, — ствердно відповів Роман, важко дихаючи. — Чинив спротив, отримав легке поранення в плече під час затримання. Але зараз він під надійним конвоєм спецназу СБУ в закритому госпіталі. І він уже почав говорити. Зрозумів, що його злили всі, від дрібних шісток до великих покровителів.

Катя повільно видихнула повітря, яке, здавалося, пекло легені:

— Романе... це дійсно кінець?

Слідчий на тому кінці дроту вперше за багато місяців дозволив собі щиро й тепло посміхнутися:

— Так, Катю. Майже повний. Він дає офіційні свідчення під відеозапис. Визнає абсолютно все: замовлення вбивств, координацію мережі прямо з камери, ліквідацію Марини та Олени. Зізнався в організації замаху в Лондоні й у підготовці сьогоднішнього вибуху біля філармонії. Його притиснули беззаперечними доказами, які нам передав Ілля. Тепер йому світить лише один фінал — довічне ув'язнення в камері-одиночці без права на будь-яку амністію. Його кримінальна імперія повністю ліквідована, залишки банди масово тікають з країни або здаються.

Ілля мовчки накрив Катину долоню своєю теплою, сухою рукою, міцно стискаючи її пальці.

Роман трохи знизив тон, його голос став серйознішим:

— І ще одне, Ілля . Він окремо заговорив про тебе. Підтвердив, що вся ця кривава ескалація останніх днів була його особистою, маніакальною помстою тобі. За твій вихід із гри. За те, що ти посмів забрати Катю й почати нове життя. Він хотів знищити все, що ти любиш.

Ілля повільно кивнув, дивлячись перед собою в темряву кімнати:

— Я знаю, Романе. Дякую за роботу. Охорону з батька можна знімати?

— Так. Тепер він у повній безпеці. Відпочивайте. Ви це заслужили.

Зв'язок обірвався. У кімнаті знову запала тиша, але тепер вона була зовсім іншою — не напруженою й липкою від страху, а легкою, чистою та прозорою.

Катя раптом сховала обличчя в долонях і тихо, нестримно заплакала. Це були не сльози горя чи розпачу. З кожною сльозинкою з її душі виходив той колосальний, крижаний тиск, який вона носила в собі довгі місяці. Це були сльози абсолютного, благословенного полегшення.

Ілля негайно пригорнув її до себе, міцно обіймаючи й заколисуючи у своїх сильних обіймах, немов крихку дитину.

— Все закінчилося, маленька моя, — тихо шепотів він, цілуючи її мокрі щоки. — Все скінчилося. Тобі більше ніхто й ніколи не загрожуватиме.

Вона міцно притиснулася до його грудей, вловлюючи спокійний, рівний стукіт його серця:

— Це не просто кінець війни, Ілля. Це наш новий, справжній початок.

Тієї ночі вони так і не заснули. Вони лежали в ліжку, дивлячись, як за вікном повільно блідніє нічне небо над Києвом, і вперше за довгий час говорили про майбутнє без жодного остраху чи застережень.

Вони будували плани на її нові європейські та світові гастролі, обговорювали затишний будиночок біля озера, де вона зможе репетирувати в абсолютній тиші, і вперше тихо, з ніжною посмішкою заговорили про дітей — можливо, колись, зовсім скоро, коли весь цей бруд нарешті повністю змиється з їхнього життя. Вони мріяли про прості людські радощі, де немає місця броньованим автомобілям, підслуховувальним пристроям і постійному очікуванню пострілу в спину.

Коли перші несміливі промені світанкового сонця розфарбували небо над Дніпром у ніжно-рожеві барви, Катя підвелася. Вона підійшла до віолончелі й сіла біля вікна.

Вона заграла. Мелодія була тихою, чистою й неймовірно світлою. Це був величний музичний фінал — гімн здобутій свободі, тріумфу правди над темрявою й довгоочікуваному миру, який нарешті опустився на їхні змучені душі.

Ілля напівлежав на ліжку, підперши голову рукою, і дивився на неї з таким виразом обличчя, ніби перед ним було найбільше диво у світі. На його зазвичай суворих очах блищали ледь помітні сльози щирого щастя.

Вона закінчила свій останній пасаж, дозволивши звуку повільно розчинитися в променях нового дня. Катя обережно відклала смичок, підійшла до нього й опустилася на коліна поруч із ліжком, кладучи руки на його плечі.

— Тепер ти назавжди мій, — тихо, але з глибоким почуттям промовила вона.

Він ніжно посміхнувся, заглядаючи в її сяючі очі, і торкнувся губами її чола:

— Завжди був твоїм, маленька. І буду до останнього подиху.

Вона пристрасно й палко поцілувала його, відчуваючи, як усередині розливається солодке, п'янке тепло.

Ранок зустрів країну гучними заголовками. Провідні інформаційні агенції, телеканали та газети навперебій сурмили про одну й ту саму новину: «Мафіозний бос Антон Гладкий заарештований під час спроби втечі з СІЗО. Злочинець дає свідчення та визнає провину в серії резонансних убивств».

Катерина Вороніна вмить опинилася на самому піку світової слави. Її ім'я не сходило зі шпальт міжнародної преси. Пропозиції про сольні виступи полетіли до її агента з неймовірною швидкістю з усіх куточків планети: Карнегі-Хол у Нью-Йорку, Гранд-Опера в Парижі, Санторі-Хол у Токіо. Вона стала не просто всесвітньо визнаною зіркою — вона стала легендою, яка довела, що мистецтво здатне здолати найстрашніше зло.

А Ілля завжди був поруч із нею. Тепер йому більше не потрібно було ховатися в тіні чи грати роль невидимого захисника. Він супроводжував її відкрито — як відомий меценат, який підтримує класичне мистецтво, і головне — як її коханий чоловік, яким вона пишалася перед усім світом.

Перед тим як розпочати підготовку до світового турне, вони вирішили взяти тижневу відпустку й поїхали до моря. Тільки вдвох, без охорони, дзвінків та робочих зустрічей.

Вони орендували невелику віллу на самому узбережжі, де єдиними звуками були мірний шум хвиль та крики чайок. Вечорами вони розводили багаття прямо на порожньому дикому пляжі. Катя сідала на теплий пісок і грала на віолончелі для нього одного, а звуки її інструменту гармонійно зливалися з величним шумом морського прибою.

Пізніше, під безмежним куполом південного неба, всіяного мільярдами яскравих зірок, вони кохалися прямо на теплому березі, під тихий шепіт хвиль. Це було чисте, первісне та неймовірно глибоке єднання двох душ, які пройшли крізь справжнє пекло й нарешті знайшли свій омріяний рай.

Вона ніжно гладила його по сильних плечах і гаряче шепотіла йому в губи:

— Ми перемогли, коханий. Ми вистояли.

Він усміхався у відповідь, обережно прибираючи неслухняне пасмо з її обличчя:

— Це ти перемогла, моя прекрасна музо. Твоя сила врятувала нас обох.

Вона щасливо посміхнулася, закриваючи очі:

— Ні. Тільки ми разом.

Її віолончель стала її найсильнішим голосом, який почув увесь світ. Його кохання стало її непохитним щитом та силою. Правда нарешті восторжествувала, минуле було надійно поховане під товщею правосуддя, а попереду на них чекало абсолютно чисте, відкрите й світле майбутнє.

Вона була абсолютно вільною. Він був повністю очищений від гріхів минулого. Вони були разом. Назавжди.

І Катя знову згадала ті самі слова, які тепер набули для неї зовсім іншого, переможного значення: «Жінка — це такий інструмент, на якому віртуоз зіграє найкращий свій твір, а бовдур — тільки рве струни…»

Її життєва симфонія тільки починалася. І вона знала, що в руках її віртуоза вона завжди звучатиме бездоганно.

Ваші реакції роблять історію живою, не забудьте прокоментувати, поставити реакції)