11.ПРОЩАВАЙ, НІОМІДДІСЕ
Прикордонна фортеця Ніоміддіс. Рік 106 Доби Війни, 1 день третього місяця весни.
Вранці після нічного патрулювання Леонарда викликали в кабінет командира. Дорогою він думав, що саме стало цьому причиною. Що розповіла Каріна лорду? Як він, Леонард, пояснюватиме учорашні події? Та переступивши поріг кабінету лицар зрозумів, що патрулювання тут ні до чого.
Окрім лорда Сеєрдала та пані Каріни в приміщені був незнайомець. З його зовнішнього вигляду Леонард одразу зрозумів – це посланець. Лише вони носили спеціальну форму синього кольору з червоними смугами на рукавах та комірці, а запилені взуття та одяг вказували на тривалу подорож. Здивуванням стало зображення на прапорі гінця, бо герб не належав ні Ніолі, ні сусідньому Лікросу, це був Єдиноріг – емблема Аріс-Атару.
- Присядь! – Командир вказав на єдиний із стільців, що ще був вільним. – Я чув, що вчора ти проявив мужність та відвагу. Це похвально.
- Дякую, пане командире!
- Оскільки всі тут. Думаю, ми можемо Вас вислухати. – Звернувся Сеєрдал до незнайомця.
- Я – Ластвін, жовтий маг[1], уповноважений Радою Магів посланець. І зараз я стою тут, аби повідомити Вам, пані Каріно, та Вам, пане Леонарде, що вже сьогодні ви залишите стіни Ніоміддісу і відправитесь на Захід.
- Чому?
- Навіщо?
Воїни здивовано глянули на посланця та свого командира. Лорд мовчав, натомість шанахші продовжив, звернувшись, цього разу, до Сеєрдала.
- Ось, у моїй руці лист. – Ластвін простяг його командиру Ніоміддісу. – У нім – рішення Ради Магів.
Чоловік узяв скріплений печаттю шанахші згорток, зняв її і, розгорнувши, прочитав.
«Шановний лорде Альфреде Сеєрдале!
Просимо Вас, як командира фортеці Ніоміддіс відрядити до столичного міста Аріс-Атару Ваших підлеглих, лицаря Каріну, принцесу королівства Міріно та лицаря Леонарда, принца королівства Ніола.
Вони потрібні найвищій Раді Магів для виконання важливої місії.
Це прохання потребує негайного виконання.
Секретар Ради Магів, сірий маг, пан Марабу.»
- Що все це означає? – Запитала Каріна у посла.
- Лише те, що тут написано. – Відповів Ластвін. – Решту – ви дізнаєтесь на місці. Їх Величності королі Горн Фредерік та Генріх Норд уже повідомлені. Та оскільки у мене є ще доручення від Ради Магів, в Аріс вам доведеться відправитись без мого супроводу.
- У вас година на збори. – Віддав останній наказ двом своїм підлеглим командир Ніоміддісу, лорд Сеєрдал. – Ви вільні! Нехай щастить.
- Так, пане командире. Дякуємо. – В унісон відповіли Леонард і Каріна, і відсалютувавши, покинули кабінет.
- Якось дивно все це… - Юнак виглядав розгубленим. – Що від нас потрібно Раді Магів?
- Дізнаємось за тиждень. Не гаймо часу, дорога буде не близькою.
- І то правда…
Воїни розійшлись по своїм кімнатам, аби підготуватись до подорожі. За наказом командира, із сховищ фортеці їм виділили харчів, питної води та провізії для коней. Решту вони мали самі – і обладунки, і зрою, і коней.
За годину двоє вершників виїхали з фортечних воріт, проїхали по відкидному мосту, перетнули решту оборонних ровів і попрямували на південний захід, до швидкоплинних вод величної Ченлі.
- Сподіваюсь, ми ще сюди повернемось. – сказав Леонард, востаннє озирнувшись на фортецю.
- Я також. – Погодилась дівчина.
- Пробачте, Каріно, а скільки часу Ви тут провели?
- Два роки.
- Ого! Таки багато. А як Ви сюди потрапили?
- Хотіла бути войовницею. Захищати тих, хто не в змозі зробити цього сам.- Дівчина наче задумалась, а тоді додала, - хочу, щоб ця війна врешті закінчилась. Досить розривати Орекхан, годі відбирати життя і калічити долі!
- Так, я згоден. Але чому саме Ніоміддіс?
- Можу запитати те саме.
- Гаразд. Почну з того, що моє повне ім'я Леонард Горн Фредерік. Я четвертий син короля Ніоли. Тиждень тому був відряджений батьком до Ніоміддісу аби отримати воєнний досвід, стати вправним воїном, а за два роки – вступити в Орден Фенікса.
- Каріна Елізабет Норд – принцеса Міріно. Оскільки в моїй країні жінкам воювати заборонено, змушена була покинути власну домівку і відправитись в землі Ніоли. Спочатку, я рік прослужила в фортеці Ніара. Після чого була переведена до Ніоміддісу.
- Приємно познайомитись, леді Каріно. І як на Ваш від'їзд відреагував його Величність король Генріх?
- Був трохи здивований.
- Не сумніваюсь.
- Леонарде, пропоную звертатись один до одного на «ти». Ми ж не на офіційному заході, не на світському балу, а на війні; не принц та принцеса, а воїни. Я бачила твою хоробрість і вправність учора, тому ставлюсь до тебе як до рівного мені. Натомість, прошу, щоб і ти ставився до мене так само.
- Згоден.
- Дякую. Скажи, як тобі вдалося вилікувати рану Діни?
- Сльози Фенікса.
- Де ти їх дістав? Це ж практично неможливо.
Леонард завагався. Адже не знав, чи може відкривати таку таємницю. Та в цей момент його баклер спалахнув яскравим світлом і з нього вилетів фенікс, білий з довгим веселковим хвостом. Птаха злетіла ввись і закружляла над подорожніми.
- Мої вітання, леді Каріно. Я – Ірида.
- Ірида? О, рада познайомитись. – Опам’яталась дівчина. – То ти його захисниця?
- Звісно.
- Що? – Спробував втрутитись у бесіду Леонард, та його питання залишилось без уваги.
- Чудово. Дякую за порятунок моєї подруги.
- Прошу.
- Агов, я теж тут…
- А що тобі дісталось від цього скнари Орла?
- Ну..
- Зачекай, я сама. – Зупинила Каріну Ірида. – Жодного грифона на тобі немає, отже щось інше. Могла б бути зброя, але – ні, меч у тебе звичайний, хоч і надзвичайно якісний. З королівської зброярні. Тоді… - Фенікс зробила ще одне коло над дівчиною, - ну звісно, твій обладунок!
- Так, правильно.
- А що з обладунком? – Здивувався Леонард. – Елітний обладунок. По якості дуже подібний до дварфських.
- То тільки ззовні. Придивись до гравіювання. – мовила Ірида.
- Ну крила, і що?
- Так, лише крила. Не лапи, не увесь грифон, а тільки крила… є ідея?
- Ти можеш літати? – Здивовано запитав Каріну.
У відповідь дівчина і птах дружно розсміялись.
- Спробуй ще.
- Гаразд. Якщо справа не в левітації, то може…о-о, я знаю! Я ще під час патрулювання звернув увагу на те, з якою спритністю ти билася із перевертнями. Спочатку я подумав, що справа у відточеній майстерності, але це усе одно не пояснювало б рівня твоєї швидкості у обладунку. Якщо тільки ти не здатна ігнорувати його вагу!
- О, чудово! – Щиро відповіла Ірида. – Ти таки швидко вчишся.
- Це правда. – Погодилась Каріна. – Звичайний обладунок такої якості важив би майже як я, натомість мій – кілограмів шість.
- Непогано.
- Насправді, жодний захист від магії чи звичайних атак не є стовідсотковим. Наші знання, уміння і природні здібності – ось найкращий щит проти будь-якої сили.
Цілий день Каріна та Леонард їхали вздовж Центрального Ченлі – швидкоплинної ріки, що зрошує своєю живильною вологою східну частину Орекхану. Коли сонце-Девіор почало зникати за горизонтом, ховаючи свої промені десь за річковими водами, подорожні вирішили зробити привал.
За пів години було розведене багаття з сухої трави та бур'яну, а також хмизу з поодиноких кущів, що росли біля ріки. А трохи згодом була приготовлена вечеря із взятих з Ніоміддісу припасів.
- Так, це звісно не вечеря у фортеці. – Констатував Леонард.
- Згодна. В дорозі особливо не поперебираєш харчами.
- Ти багато подорожувала?
- З Міріно до Ніоміддісу дорога не близька, і подолала я її у кілька етапів, а ще доводилось на кілька днів ходити в рейд. Повір, умови там були не царські. До речі, були б у нас інший набір продуктів та кухонний посуд… - Каріна замріяно поглянула на небо, уявляючи приготовлену нею вечерю.
- І ти щось би приготувала?
- Сумніваєшся?
- Не те щоб аж… та хіба ж принцеси чи войовниці готують?
- Що?! – Питання Леонарда звучало як виклик, і Каріна прийняла його. – Ну гаразд! Якщо в нас коли-небудь буде така можливість, я обов’язково тебе пригощу.
- Це побачення?
Дівчина кинула на Леонарда злісний погляд.
- Я пожартував.
- От і добре.
- То, може, все таки… - в хлопця полетіла куряча кістка, обірвавши на півслові. – Гаразд, мовчу.
- Мудре рішення.
- Та в мене є запитання.
Дівчина роздратовано глянула на парубка.
- Ця війна триває уже понад століття. П’ять поколінь наших родин воювали і продовжують воювати. І невідомо скільки часу вона ще буде тривати. Невже ти готова провести все своє життя в сідлі з мечем у руках?
Каріна нічого не відповіла. Чомусь, після того, як вона покинула рідний дім і до зустрічі з цим хлопцем дівчина не запитувала себе про це. А зараз… зараз теж не збиралася. Їй не хотілося змінювати вже сформований порядок її життя, аж надто нелегко він їй дався.
- Ти мене дивуєш! – Спересердя випалив Леонард.
- Не більше тебе! Увесь тиждень ти корчив із себе перспективного воїна, який планував стати кращим із членів Ордену, а натомість, намагаєшся залицятись, ставлячи дурні запитання.
- На мою думку, одне другому – не завада!
- То на твою думку! – Каріна викинула в багаття рештки вечері. – На добраніч!
Потім, приготувала місце для сну, підсунулась ближче до вогню та вкрилась своїм плащем.
- Солодких снів, принцесо!
Леонард, жбурнув об'їдки у вогонь. Полум'я невдоволено зашипіло, а потім знову затанцювало своїми язиками.
Лицар дивився на цей химерний танок, намагаючись ухопити невловиму думку, котра то занурювала його у спогади, то вимальовувала картини бажаного майбутнього. Змушувала його серце прискорюватись від роздратування і м'якнути від симпатії до тієї, що лежала по той бік багаття.
Хто вона?
Якою вона є насправді?
Хто вона для нього? І хто для неї він?