20.СПУСТОШЕНИЙ ТАРМІНДІЛ
Землі провінції Атумау. Рік 106 Доби Війни, 14 день третього місяця весни.
Лицарі та розбійники повільно пробирались крізь Великий ліс. Саймон йшов поряд з конем Ельдора та розповідав про життя села.
- Командир фортеці Атумау, лорд Гімеер схиблений на війні та кровопролитті. В молодості неодноразово брав участь на передовій. За особливі заслуги та завзяття отримав титул, підвищення, а після отриманого поранення, був призначеним командиром однієї з безпечних провінцій Арісу. Але жага до вбивств і жорстокості, яку інші прийняли за мужність та героїзм, нікуди не зникла. Гімеер розпочав власну війну всередині країни.
Проголосивши себе єдиним володарем Атумау та підпорядкованих йому майже тридцяти сіл, він обклав селян непосильною даниною, а також відбирав усіх здорових чоловіків та юнаків для воєнної муштри в стінах фортеці. Не варто згадувати, що більшість із них більше ніколи не повертались до рідних домівок, а ті, кому вдавалось повернутись, були зламаними та скаліченими.
Незабаром в селах залишились тільки діти, старі та жінки. Багато хто почав утікати та ховатись по лісам або сусіднім провінціям. На тих, кого ловили, очікували жорстокі тортури та повільна смерть.
- А як же шанахші? – Здивовано запитав Ельдор.
- Шанахші? – Саймон спохмурнів. – Чи є їм до нас яке діло? Та й хто здогадається шукати ворога у себе під носом? Гімеер завжди був героєм. А Атумау готувало найкращих воїнів для фронту. Хіба тут можуть з’явитись якісь сумніви?
- Але ж мають бути місцеві маги.
- Таки був один. Здається, його звали Зорин. Він був із сусіднього села. Та про нього уже кілька років немає жодної звістки. Одні говорять, що його убили, інші – що Гімеер тримає його у своїй в’язниці.
Ліс закінчувався. Тіні від гілля світлішали, а крізь листя проникало усе більше сонячного світла. Нарешті ліс відступив, і лицарі знову потрапили в море світла та полудневої спеки. Їх погляду постало висохле поле, а далі за ним, виднілось поселення.
Ще на під’їзді до села лицарі помітили в якому жахливому стані воно було. Складалось враження, що тут трапилось стихійне лихо або поселення піддалося дії могутнього прокляття чи нападу мародерів.
- Що тут трапилось? – Здивовано запитав Ельдор.
- Собаки Гімеера приїздили за даниною.
- Друзі, здається мені, нас чекає невелика справа.
- Сто відсотків! – Підтримав дварф, - у декого найближчим часом буде битий писок та поганий настрій.
- А як часто навідуються люди Гімеера?
- Щотижня. Якраз завтра мають бути знову.
- От і чудово.
- А роботи в нас поки і без них вистачить.
Лицарі оминули залишки кам’яного муру, що колись оперізував село, і зупинились. На просторій вулиці їх зустрічали малочисельні мешканці села, які ще здалеку помітили гостей.
Старі та діти з підозрою та острахом дивилися на воїнів. Голодні, одягнуті в лахміття, худі та хворі тармінділці намагалися зрозуміти, що потрібно цим незнайомцям. Грошей, їжі? Невже Гімеер прислав їх, щоб остаточно розправитися з непокірними селянами, котрі відмовляються вчасно платити данину? Ці та подібні їм запитання з’являлись одне за одним у головах людей і відображались в їх приречених поглядах. Проте довкола не пролунало жодного звуку, панувала лиш напружена тиша.
Із натовпу вийшов сивий згорблений дідок з довгою палицею, яка слугувала йому і посохом, і тростиною.
- Вітаю вас, добрі люди. Я – Рамуіл, староста села.
- Вітаю, поважний старче, - звернувся Ельдор, - Ми – лицарі Аріс-Атару. Ми прийшли з миром.
- Радий це чути, поважні лицарі. Що ж привело вас до нашого вбогого краю?
- Та мали можливість зустрітися з вашими односельцями. – Відповів ельф, вказуючи на гурт горе-розбійників.
- Ох! – зойкнув Рамуіл, - пробачте моїх нерозумних дітей. Вони не мали завдавати вам клопоту.
- Не хвилюйся, старче, ми не маємо наміру їх карати. Навпаки. Ми приїхали, щоб допомогти вам.
- Допомогти? – з сумнівом перепитав староста, - боюся, що то вам не під силу.
- Ми спробуємо.
- Дякую вам, добрі люди.
- Насамперед ми хотіли б дізнатися скільки у вас жителів, а також, хто з них хворий.
- Мешканців? – Ті, що ви бачите, то й є усі тармінділці, за винятком дванадцяти хворих та трьох доглядальниць.
- А де вони?
- У храмі. Ходімо, покажу.
- Будьте люб’язні.
Рамуіл розвернувся і, покликавши жестом за собою, попрямував до центру села. Саме там стояв храм. Разом із старостою та лицарями до нього попрямували мешканці Тармінділу.
- Ми маємо трохи їжі, - продовжував говорити Ельдор, - і ми радо поділимось нею із вами. Та спочатку нам потрібно оглянути хворих і обговорити дещо наодинці з вами.
- Щиро вам дякую, шляхетний лицарю. Їжа зараз нам вкрай необхідна. У нас вже кілька місяців не було дощу. Все засохло. І ми виявилися приреченими на голодну і болісну смерть.
- Зазвичай, в такій ситуації допомагають лорди. Але у вас, наскільки нам відомо, зовсім інша ситуація, яку ми маємо намір змінити.
Рамуіл здивовано поглянув на ельфа і навіть зупинився.
- Нам відомо про справи Гімеера, - відповів на мовчазне запитання Ельдор.
- Звісно, але вас замало. Вам не вистояти проти численного війська лорда.
- Не завжди війни вигравались кількістю, найчастіше це робили розум та майстерність воєначальників.
- Мабуть, всохли мізки в Землі вітрів, раз війна вже століття триває…
- Тут інший випадок, Рамуіле, та зараз не про те мова.
- Звісно… ходімо.
Оминувши кілька селянських подвір’їв, чи того, що від них залишилось, бо більша їх частина була розбита та розвалена, натовп зупинився перед храмом.
Будівля храму скоріш нагадувала хлів, але це була перша споруда, яку лицарі побачили вцілілою.
- Навіть цей упир Гімеер побоявся сплюндрувати святиню, - мовив Рамуіл.
Лицарі злізли з коней та зупинились перед дверима храму.
- Ми маємо трохи ліків, - розпочав пояснювати Ельдор, - окрім того я та пані Камаш володіємо ельфійськими знаннями зцілення. Тому, ми сподіваємось, що зможемо допомогти вам з хворими.
- О, то було б чудово, - відповів старець, - особливо, якщо ви вилікуєте…
В цю мить із храму вибігла одна із жінок.
- Старосто! Старосто! – Стривожено кричала вона, - там…там… Міла…
- Заспокойся, Доро, і говори зрозуміліше, що сталося.
- Дівчинка помирає.
- Камаш, за мною!
Двоє ельфів миттю злетіли по східцях храму і зникли за його дверима. Увійшовши досередини, вони побачили встелену соломою підлогу, хворих, що лежали на ній та двох жінок-доглядальниць.
- Де дівчинка? – Не гаючи ні секунди, запитав ельф.
- Он там, - вказала на куток храму одна із жінок. – Вона ледь жива.
В кутку біля стіни лежала бліда, як сама смерть, зовсім худа дівчинка невизначеного віку. Ельфи швидко підійшли до неї та схилились, аби оглянути.
- У неї сильне виснаження, ледь дихає бідолашна, - констатував Ельдор.
- І холодна… майже, - стривожено додала Камаш.
- Гаразд. Спробуємо витягти її із пазурів Дівони, - ельф поклав на груди дівчинки руки і заплющив очі. Він почав промовляти чутні лише гострому ельфійському слуху слова. Його губи ледь ворушились, а замовляння нагадувало древню співанку.
Спочатку нічого не змінювалось. Шкіра залишалась блідою, дихання уривчасте та важке. Та за хвилину розпочались зміни. Камаш, що була поруч, помітила, як під руками ельфа формувався темний, схожий на дим згусток, а тіло дівчинки поступово набувало живого відтінку.
…спливло ще кілька хвилин.
Дихання Міли стало спокійним та рівномірним. А шкіра стала блідо-рожевою та дещо потепліла.
Чорний згусток витончився, а згодом – повністю розвіявся. Нарешті Ельдор зміг відкрити очі та забрати руки.
- Як вона? – Запитала Камаш.
- Стан Міли залишається важким, та найгірше позаду. – Лицар глянув на свою одноплемінницю, - я вичерпав забагато сил, щоб допомогти їй втримати Нитку Життя. Ти зможеш самостійно допомогти решті хворих?
- Я спробую.
- Тоді я повернусь у двір та побесідую з селянами. Ось, візьми, - Ельдор зняв з поясу мішечок із зіллями та настоянками і простяг їх дівчині.
- Гаразд.
Камаш залишилась оглядати хворих, а Ельдор вийшов із храму. На мовчазне запитання натовпу він сказав:
- Ми зробили все, що було в наших силах. Якщо догляд буде належним, Міла швидко одужає.
- Йой, то велика радість, - розчулився Рамуіл, - ця дівчинка – сирота. Батька убили, коли він намагався утекти від воїнів Гімеера, а мати померла від хвороби місяць тому. Це голод зморив Мілу. Їй, як і усім нам, нічого їсти. Все, що вдається хоч десь дістати, відбирають ці нелюди.
- Ось, що ми зробимо, - сказав вражений побаченим Ріно, - свої запаси я віддам хворим, а решту, що ми маємо, розділите між жителями.
- Хай буде так. – Погодився ельф і, відв’язавши мішки з провізією, поставив перед старцем. Його приклад наслідувала решта лицарів.
- То дуже щедро з вашого боку. Дякуємо, - мовив староста, - Саймоне, допоможи розділити ці запаси між сім’ями.
- Із задоволенням, - радісно відповів юнак. Разом із друзями він схопив залишені мішки і попрямував до будинку, що колись слугував складом, - Прошу всіх за мною.
Ощасливлені жителі Тармінділу, не дочікуючись другого запрошення, жваво попрямували за юнаком та його друзями.
- Це ще не все, - мовив Ельдор, коли поряд із лицарями залишився лише староста, - у нас є план, як допомогти вам звільнитись від Гімеера, а також отримати цього літа урожай. Та спочатку… - ельф глянув на найближче дерево, в гілках якого пурхали птахи. Він простяг руку, і в його долоню опустилася одна з них. Ельдор прошепотів їй щось та відпустив. Пташина злетіла вгору, зробила коло над головами лицарів, а тоді зникла у весняному небі.