21.ДАНИНА
Землі провінції Атумау. Рік 106 Доби Війни, 14 день третього місяця весни.
- Справи кепські, - скаржився староста, - від початку весни не було жодного дощу. Посіви залишились лежати в пересохлій землі. В усьому винен Гімеер.
- Рамуіле, ми насправді хочемо допомогти вам, - мовив Ельдор, - незабаром прибудуть шанахші з Аріс-Атару. Вони покарають його та допоможуть вам відновити село.
- Ми ж не єдині. Решта сіл страждають так само.
- Їм теж допоможуть.
- Хай приязним буде до вас Дух Землі вітрів! Ви дуже добрі до нас.
- Я думаю, дещо ми можемо зробити уже сьогодні, - ельф повернувся до своїх товаришів, - Рональде, Мін-Су та Леонарде, вам потрібно буде скористатись своїми уміннями.
- Звісно.
- Завжди готовий випробувати нові сили.
- Хай буде так. Поважний Рамуіле, - звернувся Мін-Су, - попередьте усіх про наближення грози, нехай підготуються.
- Що? – Не повірив власним вухам староста, - Дощ? У нашому селі? – Його очі засяяли радістю, як у дитини.
- Спробуй тепер не впоратись… - прошепотів Ріно на вухо Мін-Су.
- Нам усе вдасться. Має вдатись! Старійшино, мені потрібен бубон, або щось подібне, а також той, хто на нім зіграє.
- Бубон? Здається, в храмі мав би бути…
- Тоді несіть.
Незабаром троє лицарів попрямували до поля, повз яке вони проїздили раніш. Разом із ними прийшли Рамуіл, Саймон та ще кілька селян. Їх поглядам постала та ж картина: висохла земля, колись родюча, але нині – спустошена та безсила.
Мін-Су ступив вперед. Він витяг з-за паска своє віяло, і мовив до селянина з бубном: «грай».
У вечірнім веснянім повітрі зазвучали ритмічні удари бубна. Разом із ними розпочав своє дійство еразець. Рухаючись у такт музики, він виконував дивний танець. Металеве віяло то розкривалось, то знову складалося, перелітало з руки в руку, злітало високо в небо і знову падало, майже торкаючись землі.
- Швидше! – Вигукнув Мін-Су – … іще швидше!.... Стій!
Віяло вилетіло з руки лицаря, метнувши вгору. Воно на мить застигло в повітрі, а тоді – упало додолу. Цього разу еразець його не ловив. Віяло застрягло в землі в кількох метрах від свого власника.
В цю ж мить зірвався рвучкий вітер. Він швидко «пробудив» мляві хмарини, і зібрав їх до купи. Над поселенням утворилась чорна грозова хмара. Всі стояли, мовчки спостерігаючи.
І тоді, тишу розірвав гуркіт грому. З неба упала перша важка крапля, потім друга та третя… Тармінділ заполонила справжня весняна злива. Щастю селян не було меж. Вони сміялись та стрибали, немов дітлахи.
- Ваша черга! – Мовив еразець своїм товаришам, силуючись перекричати шум дощу.
- Зрозуміло!
Рональд та Леонард продовжили розпочате. Вони об’єднали свої зусилля, щоб спонукати посіви до проростання.
Леонард, скориставшись отриманими від Фенікса знаннями, використав заклинання «воскресіння», щоб мертве насіння змогло знову прорости. Принц Калсору був членом Ордену Дерева, тому мав здатність керувати рослинами. Він скористався заклинанням «сила життя», щоб ожиле зерно отримало достатньо сил для росту. Після цього усі повернулись в село.
Дощовий вечір швидко змінила така ж волога весняна ніч. Все довкола стихло та заснуло. Лише потоки дощу продовжували вигравати свою дивакувату мелодію, гупаючи по дахам будинків, стікаючи водостоками, наповнюючи розкладені селянами ємкості водою. І лише перед світанком злива утихомирилась, поступившись теплим променям сонця.
Із небесним світилом пробудився і весь Тармінділ. Свіже повітря бадьорило, наповнювало енергією і бажанням працювати. Кожен прибирався на своєму подвір’ї, намагаючись якось підправити результати нічної зливи. Раптом поселенням пронісся радісний вигук:
- Вони зійшли!!! Посіви зійшли!!! – Усміхнений парубок мчав центральною вулицею Тармінділу.
Кожен, хто чув, кидав свої справи і біг за село, щоб на власні очі переконатися у почутому. Незабаром біля поля зібралося все поселення. На обличчях селян сяяли посмішки, а в очах бриніли сльози. Усі розуміли, що вчора лицарі врятували їх життя, подарувавши шанс не померти з голоду.
Повільно люди повертались в свої домівки, зігріті надією на краще, сповнені щирої вдячності та відчуттям боргу перед лицарями.
П’ятеро людей, двоє ельфів та дварф сиділи у дворі старійшини. Старий пригощав їх трав’яним чаєм, розпитуючи про події, що відбувалися в Орекхані.
- Отож, наша кінцева мета – Затумання, - підсумував Ельдор, - там ми намагатимемось переконати Титанів прийняти нашу сторону і допомогти у війні проти Ер-Дівона.
- Нелегкий шлях випав вам. Нехай береже вас Дух Землі вітрів.
- І вас також.
- Дякую. – Рамуіл шанобливо схилив голову. – А яким чином..
- Старійшино! – У двір вбіг захеканий Саймон – Воїни…вони наближаються!
Старий схопився з місця. Його обличчя враз стало стурбованим.
- Готуйте данину.
- Але.. – юнак спробував заперечити.
- Саймоне! Готуйте данину!
- Слухаюсь… - парубок, опустивши погляд, покинув двір.
- Думаю, вам краще сховатися. Я не хочу вплутувати вас у наші проблеми. Ви і так зробили для нас більше, ніж ми могли сподіватись.
- Хай буде так. – Відповів Ельдор. – Друзі, нам краще піти.
- Що? – Обурився Ріно. – Піти?
- Так! – Голос ельфа був холодним, мов сталь.
- Гаразд.
Лицарі покинули двір старійшини. Вони попрямували до храму, поблизу якого був розбитий їх табір.
- Діємо за планом. – Мовив принц Ліаланісу. – Займіть позиції та будьте напоготові.
Тим часом Рамуіл і більша частина селян зібрались перед в’їздом у село. Перед ними стояли два плетених кошика. Всередині знаходилась данина для Гімеера.
З-за рогу з’явилися четверо вершників. Одягнуті в ковані кольчуги, озброєні довгими мечами воїни під’їхали до селян і зупинились.
- Мешканці Тармінділу! – Мовив солдат років сорока, за спиною якого майорів стяг. – Гімеер дарує вам свій захист від сил Зла. В подяку за це він очікує від вас трохи провізії та новобранців, якщо такі є!
- Звісно ж…
- Від нього самого потрібен захист…
У натовпі почулись тихе невдоволення.
- Та як ви смієте? – Роздратований воїн вихопив меча. – Це бунт?!
- Заспокойтесь… - вперед ступив Рамуіл, - Ми не хочемо неприємностей. Забирайте данину та їдьте. Нам більше нічого вам дати.
- Данину? Невже ви вважаєте, що ось це – солдат з огидою вказав на плетені кошики, - достатня плата за ваш захист?! Ні! Ми вимагаємо більше!
- Але це все. Що у нас є. – Заперечив старійшина.
- Кепсько. Гімеер буде вкрай невдоволеним. Ви ж розумієте, що на вас тепер чекатиме?
- Прошу вас, змилуйтесь. Ми бідні селяни. У нас багато хворих та голодних.
- Досить! Мені набридло слухати постійні скарги та відмовки. Хлопці! – Воїн дав команду своїм товаришам. – У нас ще повно справ. Забирайте це і ходімо.
Двоє воїнів злізли з коней, взяли кошики і висипали їх вміст до своїх мішків.
- Скоти… - прошепотів Саймон.
- Що? – кулак одного з воїнів врізався в обличчя хлопця, і той повалився на землю. З розбитої губи потекла свіжа кров. Воїн вихопив меч і приставив холодне лезо до шиї парубка.
– Підеш із нами. - Мовив воїн, що досі віддавав накази. – В’яжіть його!
Піші солдати швидко заламали юнаку руки, зв’язали їх мотузкою та закріпили до сідла одно з коней.
- Час тобі трохи охолонути. Пробіжишся з нами до Атумау і твій гонор як рукою зніме. – Засміявся командир.
- Дозволь не погодитись. – Позаду воїнів почувся твердий та впевнений голос.
Озирнувшись, воїни побачили позаду себе вісьмох лицарів. Кожен із них був споряджений у дорогий обладунок та мав чудову зброю, що вказували на їх могутність. А прапори, що майоріли позаду них, безпомилково стверджували їхній статус.
- Розв’яжіть хлопця! Хутко. – Наказав Ельдор.
Воїн негайно виконав наказ.
- А тепер, складіть зброю і поверніть, що узяли.
- Але ж..
- Негайно!
Солдати покидали мечі та повернули данину. Саймон з товаришами забрали зброю, після чого, за наказом лицарів, зв’язали воїнів та вмостили їх на коней.
- А от тепер, проїдемось.
- Вам це не минеться! – Залементував один із воїнів. – Гімеер вас покарає.
- Сподівайся собі. – Відповів Ріно.
Лицарі розпрощались із жителями Тармінділу та попрямували на захід, до фортеці Атумау.
За півтори години вони під’їхали до воєнного комплексу.
- Тепер вам гаплик! – Крізь зуби процідив командир зв’язаних воїнів.
- Дурень думкою багатіє, - мовив принц Ліаланісу. Він зліз з коня, підійшов до воїна і звільнив його – відправляйся до свого командира і перекажи йому, що прибули лицарі з Аріс-Атару з вимогою скласти зброю і здатися на милість суду Ради Магів.
- Ги-ги-ги! – Загиготів чоловік. – Під командуванням Гімеера військо із двохсот п’ятдесяти воїнів. Краще біжіть, поки ще маєте можливість!
- Краще сам біжи та передай наші слова.
Воїн кинув на лицарів ображений погляд і попрямував до форту. Дивлячись услід йому, ельф тихо сказав: «Ніколи не думав, що доведеться воювати проти своїх. Що ж, час підготуватись.»
З високих кам’яних стін фортеці за лицарями спостерігали вартові. Вони з цікавістю розглядали їх обладунки та стяги, що майоріли за спинами лицарів.
Сонце стрімко наближалось до зеніту.
Лицарі простояли в очікуванні понад пів години перш, ніж із гуркотом розчинились ворота фортеці. Із них виїхали п’ятнадцять вершників, а навздогін їм вибігли ще пів сотні піших кнехтів та мечників. У це й же час на стінах з’явилися чотири десятки лучників. Попереду, на вороному коні сидів Гімеер – рослий засмаглий чоловік років сорока з південною зовнішністю. До лука його сідла був прикріплений червоний прапор із зображенням вовка. Суворим поглядом він зміряв непроханих гостей.
- Що ви за одні?
- Лицарі Аріс-Атару. – Відповів Ельдор, - Хіба тебе не повідомили?
Ельф глянув на одного із вершників, що стояли поряд з Гімеером, це був той самий воїн, який ще менше години тому знаходився в їхньому полоні. Тепер же його пика була такою ж нахабною, як вранці у Тармінділі.
- Сказали, – погодився командир фортеці, - то, чого треба?
- Нагадати, що ти підпорядковуєшся Раді шанахші, а то, судячи з твоїх вчинків і знамена, що розвівається позаду тебе – ти про те забув.
- Я нікому не підкоряюсь. І маги мені не указ!
- Тоді, ми змушені визнати твої дії як зраду!
- Думайте, що вам заманеться! Правий той, в чиїх руках більше влади. А отже, я!
- Але й ти нахаба! – Втрутився роздратований дварф. – Перед тобою спадкоємці восьми монархій!
- А перед тобою – моє військо! То що?
- Незважаючи на твою пиху і чисельні злочини, - спокійно, наче й не було ніякої перепалки, мовив принц Ліаланісу, - востаннє пропоную тобі здатись.
- Здатись!? Ха-ха-ха! Та ти жартуєш?! – Гімеер хитро примружився і підняв прави кулак у гору.
Це був знак до початку атаки.
- Лучники! Цілься! Стріляй!
Зі стін фортеці в небо злетіла хмара стріл, вона дугою оминула військо Гімеера, а тоді зі свистом та гулом смертельним дощем пролилась на голови лицарів.
У цей момент Ріно виставив щит.
- Сила Ордену! – Прокричав дварф. Із його щита вирвався згусток магічної енергії. Він швидко розширився і піднявся над лицарям, утворивши купол. Стріли, поціливши в нього, ламались або відскакували та падали в траву.
На обличчі Гімеера з’явився подив.
Ельдор направив свій двозубець на фортецю.
- Стережись, Гімеере! Сила Ордену! – Після його слів, коні, на яких сиділи воїни лорда, стали дибки. Від несподіванки, вершники повалились додолу, а тварини поскакали геть з поля бою. Підвівшись з землі, воїни з острахом оглядали лицарів, і лише Гімеер стояв з гордим та впертим поглядом.
- Вам не залякати мене дешевими фокусами.
- Справді? – Запитала Ельвіра. Вона оголила один зі своїх мечів, - Сила Ордену!
Із гострого леза вилетіла червона хмарина, миттєво перетворившись в невеликого червоного дракона. Істота пролетіла над стінами фортеці, сіючи страх у серцях супротивників, після чого, з розкритою пащею кинулось на Гімеера. Зіниці рептилії спалахнули, а в горлянці з’явився вогняний вихор.
Очі лорда збільшились від страху невідворотної загибелі. Та в мить, коли полум’я мало вирватись із пащі істоти, дракон знову перетворився на рожеву хмарину, яка швидко розчинилась у повітрі.
Від напруження ноги Гімеера підкосились, і він безсило опустився на коліно.
- Твій дух зломлений, Гімеере, кинь зброю і здайся. – мовив Ельдор.
- Нізащо! Краще – смерть! – Лорд вихопив кинджал та спробував ввігнати його собі в шию. Та цього не сталось. Випущені Камаш зірки-сюрикени вп’ялись в руку Гімеера, змусивши впустити кинджал. Разом із цим, з-під землі вирвались дві довгі ліани, призвані Рональдом, і міцно, мов канати обплели лорда.
Переможений командир безсило схилив голову. Це був кінець його війні. Його поразка!
- Наказую всім скласти зброю і перейти під наше командування до часу, поки не прибудуть шанахші. – Вигукнув Ельдор, - а тебе, Гімеере, будуть судити згідно законів Землі вітрів за всі злочини і шкоду, яку ти спричинив людям, котрих мав би захищати.