6.ШЛЯХ НА ПІВНІЧНИЙ СХІД

Землі Ніоли. Рік 106 Доби Війни, 24 день другого місяця весни.

Прямуючи на північ вздовж ріки Ченлі, заквітчаним степом мчав самотній вершник на вороному коні. На вітру розвівався його синій плащ та прикріплений до сідла стяг Ніоли. Він невпинно дивився уперед, і не послаблюючи біг коня, їхав на зустріч незвіданому.

Леонард покинув палац на світанку, і був у дорозі вже понад сім годин. За цей час він багато чого обдумував та згадував.

Ще змалку він чув про війну, пам’ятав страх і гнів, що витали довкола цього слова. Бачив голод, руйнацію та смерті, котрі вона несла. Пам’ятав, як сильно всі ненавиділи когось на ім'я Ер-Дівон…

Йшли роки, багато що змінилось. Сам Леонард виріс, подорослішав, а війна досі тривала, як і раніше спустошуючи і поливаючи кров’ю землі Ніоли та багатьох інших країн.

Опівдні він вирішив перепочити. Парубок зупинив коня неподалік води і відпустив пастися, сам же схилився над водним потоком, щоб умитися і втамувати спрагу.

Та перш, ніж напитись води, Леонард помітив відображення птаха, що летів високо в небі. Юнак поглянув вверх і розпізнав у птасі орла. Той розправив крила і, планеруючи, почав знижуватись.

Майже долетівши до землі, орел змахнув крильми і розчинився у повітрі. Замість птаха перед Леонардом з’явився незнайомець у жовтому. Він, ніби по інерції, зробив кілька кроків і зупинився. В його руці матеріалізувався дерев’яний посох.

Хоч принц і зрозумів, що перед ним стоїть шанахші, він мимоволі опустив руку на руків’я меча.

- Не бійся, Леонарде, я не ворог і не бажаю тобі зла.

- Хто ти?

- Можеш називати мене Орлом. Я тут з місією, покладеною на мене Радою Магів.

- Рада Магів? І навіщо я їм?

- Ну, можливо, я не зовсім точно висловився. Насправді, Рада Магів не має до тебе жодної справи. Вони, мабуть, і не здогадуються про твоє існування… - шанахші якось дивно всміхнувся, наче згадав щось кумедне.

- …?

- А… Я один із Хранителів.

- Хранителів? – Досі нічого не розуміючи, перепитав Леонард.

- Я Хранитель Ордену Фенікса.

- Он воно що! Хвилинку, а я тут до чого? – Здивувався юнак.

- Теж правда. Тобі ще до посвяти, як гідрі^[1] до Шио^[2] - через весь континент пішки.

- З’явився, щоб глузувати? – Роздратовано запитав Леонард, дістаючи меча. Орел в знак примирення підняв руки, так би мовити, ляпнув – не подумав.

- Насправді, уже за два роки ти зможеш бути ініційованим.

- Я це й сам знаю!

- Та вгамуйся ти, і дай договорити! – Цього разу дратувався шанахші. – Отже, ти принц, а значить, можливий претендент на трон. Хоч перспективи в тебе на дуже, та й розумом ти наче не дуже вийшов. Та зараз не про це.

- Ви, шанахші, усі такі базіки, чи це лише твій «дар»? Можеш, нарешті, перейти до суті? У мене ще два дні дороги попереду.

- Які ми нетерплячі! – Орел вдав, наче образився. – Добре. Бачу, ти хлопець рішучий. Може, навіть вправний воїн. Перевіряти не хочу. – Поспішив уточнити Орел. – Але, Орекхан – це не лише світ зброї і сили, це ще й магія. Могутня, неприборкана енергія, що може давати життя або відбирати його. І яким би вправним воїном ти не був, що зробить твій меч, коли я знову стану птахом або нацькую на тебе рій шершнів? А що казати про інших: друїд, відьма, титан, громовержець, джин чи вампір – жодному з них ти не суперник!

- І що мені з цим робити?

- Як бачу, ти – людина дії, це добре. Та раджу бути ще й обачнішим. Інколи обачність рятує життя не гірше міцних обладунків чи уміння володіти зброєю. – Поглянувши в очі парубку, шанахші продовжив. – У свій час твої старші брати також відправлялись на навчання та службу до лав вартових. І щоразу я з’являвся аби виконати свою місію – подарувати магічний захист. Скажи, що б ти хотів від мене отримати?

- Я ніколи не мав нічого спільного з чаклунством або чарами. Тому, Орле, не можу чогось у тебе просити. Нехай це рішення буде на тобі.

- Добре. Таки головою ти деколи користуєшся. – Погляд шанахші зупинився на лівому передпліччі принца. – Красивий баклер. Білий фенікс… скажи-но, Леонарде, що тобі відомо про феніксів?

- Магічні птахи, що населяють Шио – випалену пустелю на Півночі, розташовану між рікою Санханлі та горами червоних драконів Преалікдон. Тривалість їх життя складає близько п’ятисот років, після чого вони самоспалюються і знову відроджуються із попелу. Їх також називають птахами життя та світла. Вони можуть протистояти василіскам, відганяти смерть і страх. Мають вогняне оперення.

- Правильно. Продовжуй.

- Це вільні створіння, що не підкорюються чужій волі. Дорослі особини є досить великими, деякі з них помахом крил можуть повалити коня.

- Чудово. Книги читав. Але це далеко не все. Вогняні або червоні фенікси не єдиний вид цих істот. Існує і багато інших, зокрема, й такий, що зображений у тебе на щиті.

Леонард скептично глянув на баклер, а потім, не змінюючи виразу обличчя, на шанахші.

- Не віриш?! Ти й уявлення не маєш, яким прекрасним, розмаїтим і, в цей же час, небезпечним є світ, у якому живеш. Та дуже швидко ти все зрозумієш, і наступного разу більше довірятимеш словам шанахші.

- Я не мав наміру тебе ображати.

- А я й не образився!

- Та невже?

- Вже! Отже, в якості захисту і вірного супутника я дарую тобі білого фенікса. – Орел прошепотів слова заклинання, накресливши верхів’ям посоху в повітрі кілька символів. Яскраве світло від щита на мить засліпило хлопця, а в наступну секунду, з цього спалаху вилетіла біла птаха з довгим веселковим хвостом. Зробивши кілька кіл над Леонардом, вона сіла йому на плече.

- Я думаю, ви знайдете спільну мову, а мені вже час. Леонарде, Іридо, до зустрічі. – Шанахші підняв вверх посох і, перетворившись на орла, злетів у небо.

- Чудово. – Розчаровано зітхнув юнак. – Значить, Ірида?! І що мені тепер з тобою робити? – Він зняв фенікса з плеча і, тримаючи на витягнутій руці, уважно оглянув птицю.

- По-перше, мене не можна приручити, а, по-друге…

- Ти розмовляєш? – Щелепа Леонарда відвисла від подиву.

- Так от, по-друге, не пристойно перебивати співрозмовницю.

- Пробач.

- Не лише ти не знаєш, що фенікси говорять. Це тому, що ми приховуємо цей факт від інших рас. Ніхто не може почути слів фенікса без його на те згоди, лише хриплий крик птаха. Але нам з тобою буде про що поговорити.

- Добре.

- Але зробимо ми це уже в дорозі.  – Ірида злетіла з руки Леонарда і закружляла у нього над головою. – Не забувай, ти маєш бути в Ніоміддісі уже до вечора завтрашнього дня.

- Так, звісно.

Весь день, а також наступний ранок і полудень принц продовжував рухатись вздовж могутньої течії Центрального Ченлі. І лише під вечір другого дня Леонард повернув на схід. Саме там на нього чекала нова тимчасова домівка, знайомства і пригоди, котрі часто межуватимуть зі смертю.