26.ВИБІР

Землі Лікросу, префектура Лікдіс. Рік 106 Доби Війни, 17 день третього місяця весни.

Після нічної пригоди всі їхали трохи пригніченими. Особливо мовчазним цього ранку був Ельдор, він навіть їхав не попереду, як зазвичай, а позаду всіх. Ельф засмутився не через те, що їм довелося зустрітися з жахливим демоном (хоча в цьому, справді, не було нічого приємного). Набагато сильніше пригнічував лицаря ґримуар, який, на подив усім, не згорів у полум'ї нічного багаття, а залишився неушкодженим. Накладене кимось захисне закляття вберегло книгу від знищення. І тепер, ельф ніяк не міг придумати, що ж робити з нею далі.

Хвилювало Ельдора і ще одне питання. Якими силами володів юний халфлінг, якщо зумів активувати настільки сильне заклинання і, при цьому, не тільки залишитися живим, але навіть не захворіти? Ельф пильно подивився на Елдона, який, досі відчуваючи докори сумління за вчорашню подію, плентався позаду візка, спрямувавши свій погляд у дорожній пил.

- Хлопче! – Халфлінг підняв голову, озирнувшись на оклик, - підійди-но.

- Так, пане, - зніяковіло відповів юнак. Він захоплювався витонченістю та шляхетністю ельфів, і тепер, коли Ельдор покликав його, Елдону здалось, що маленькі докори сумління з’їдять його живцем.

Коли юнак підбіг до ельфа, то його зустрів мудрий та поблажливий погляд.

- Звідкіля у тебе така сила?

- Сила, пане? – щиро здивувався Елдон, не розуміючи.

- Коли у тебе проявився магічний дар? Як ти його отримав?

- Не знаю, пане. Досі єдиним моїм даром були витівки, щоправда, це не всім подобалося… а магію я використав уперше.

- Тобто, ти стверджуєш, що до вчорашньої ночі жодного разу не використовував заклинання?

- Саме так.

- Це неможливо.

- Що Ви маєте на увазі?

- Ну, по-перше, заклинання в даній книзі написані дуже древньою мовою. Звідки у тебе її знання?

- Теж не знаю. Чесне слово, нехай мене качка копне, якщо брешу! Я відкрив книгу; текст, написаний у ній видався мені знайомим, я узяв, і прочитав.

- Якщо ти стверджуєш, що говориш правду, тоді… - погляд Ельдора зупинився на шиї парубка. З-під коміру виднілась частина мотузки, - що це в тебе?

Халфлінг потяг за шнурівку, з-під светру з’явився круглий срібний амулет. В його центрі знаходилось око із сапфіром замість зіниці. А від ока в усі сторони розходились промені у вигляді вигнутих язиків. Все це кріпилось до двох кілець. Одне з яких з’єднувало кінці язиків, окреслюючи краї амулету, а друге – розташувалось десь на середині язиків з тильної сторони. З того ж боку амулет був розписаний древніми символами.

- Хоґі-едаре^[1]… - прошепотів здивовано ельф, – в які руїни вас завела Аміка, якщо ви зуміли відшукати два настільки могутніх артефакти? Елдоне, ти навіть уявити не можеш, який подарунок тобі піднесли Сестри!

Халфлінг продовжував дивитись на лицаря, абсолютно не розуміючи, що той має на увазі.

- «Амулет багатьох мов» - один із наймогутніших та найтаємничіших в Землі вітрів. Якщо зуміти приборкати його силу та навчитись правильно використовувати, тобі будуть доступні усі мови світу, в тому числі, мова птахів, тварин, дерев і навіть стихій.

- Щоб мені! –очі хлопця округлились від подиву. Він був сповнений емоцій, яких не міг пояснити. Радість та страх, цікавість і обережність боролись між собою, закипаючи в його душі бурхливим морем.

- Е-е..

- Ні! – Відрізав Ельдор. – Ні я, ні хтось інший не відбиратимуть його в тебе. Якщо амулет потрапив до твоїх рук, значить так мало бути. Мене більше турбує ґримуар. Таке відчуття, що це не Аміка, а Морін жартує з тобою. Я не знаю, чи зможеш ти пройти це випробування, але воно випало саме тобі.

- Що ж мені тепер робити?

- Це твоє життя, Елдоне, роби, як підказує серце, - ельф дістав із сумки синій згорток і простяг його хлопчині, - він твій. Будь обережним.

Халфлінг узяв до рук ґримуар, і зупинився. Саме тут і саме в цю мить вирішувалась його доля! Що йому робити? Як діяти? Елдон дивився на фургони, що віддалялись від нього, підіймаючи дорожній пил. А перед очима пролітали дні його життя. Те, що він пережив і чого досяг. Це був час змін.

Юнак глибоко вдихнув і зробив перший крок, потім – другий, третій… Впевнений у собі і з надією на щось велике, він швидко скорочував дистанцію між собою та рештою. Спочатку він наздогнав Ельдора, а потім – оминув фургони Пітера та Джона. Заскочивши в фургон батька, він зник всередині накриття, щоб за мить з’явитись з іншого боку, між Роско та Мерлою.

- Батьку, мамо?

- Так, сину. Щось сталося?

- Я вирішив. – Батьки здивовано глянули на сина. – Вирішив піти з лицарями.

- Ти певен? – Суворо запитав Роско. – Дар, яким ти володієш може стати також прокляттям. Ти впораєшся з тим, що тобі підготували Сестри?

- Так, батьку, я впевнений! – Голос хлопця звучав непохитно, без сумнівів. На обличчі чоловіка з’явилась ледь помітна посмішка. Його син змінився, він виріс, став мужнім.

- Гаразд. Тоді я тебе не зупинятиму.

- Дякую, батьку. Мамо?

Мерла важко зітхнула і її очі сповнились сумом.

- Мені важко відпускати тебе, Еле, та я не маю права тримати тебе коло себе вічно. Рано чи пізно, синку, ти підеш від нас у пошуках свого щастя і свого дому. Якщо це станеться сьогодні, то така вже наша доля. Хай оберігає тебе Дух Землі вітрів!

Елдон обійняв матір, нічого не відповівши.

- А я? я теж хочу подорожувати? – З фургону висунулась голова Лайла.

- Ти що, підслуховував? – запитав Елдон.

- Авжеж! Тобто… ні. Воно якось саме… трапилось…

- Хто б сумнівався. Ні, брате, це мій вибір і мій шлях. Я не хочу, щоб и жив моєю долею і ніс відповідальність за мої рішення.

- Але ж… - голос Лайла затремтів, - ми завжди удвох. Щоб не трапилось, ми усе робили разом. Як же тепер… поодинці?

- Ох, Лайле, - зітхнув Елдон, - я теж тебе люблю. Але день, коли наші шляхи розійшлися б рано чи пізно настав би.

- Тоді, краще – пізно. – Твердо відповів Лайл. – Я не залишу тебе самого, і не сподівайся! Батьку?

- Ви що, знову змовились? – Запротестувала Мерла. – Хочете батьків на старості років самих залишити?

- Годі! – Строго відповів Роско. Він глянув на своїх рідних. – Елдон має своє призначення, і він обрав його. Але, Лайле, там не має місця для тебе. Подумай, станеш ти брату помічником чи тягарем? Подумай перш, ніж просити тебе відпустити!

У фургоні настала тиша. Ніхто не міг нічого додати. Уперше Лайл був задумливий і мовчазний. У його очах виднілася боротьба думок. Він намагався зважити всі «за» і «проти».

Цього разу його батько мав рацію. Пішовши з братом, він, дійсно міг стати йому тягарем, але кидати Ела Лайл теж не бажав.

Їх мовчанку перервав Ельдор, який під’їхав до фургону, почувши розмову сім’ї Довгоштаних.

- Перепрошую за втручання. Я, як ватажок лицарів, хотів би розставити всі крапки над «і». Ви хоробрі серцем та відважні духом, рішучі і непохитні, та цього замало. Перед подорожжю, кожен із лицарів пройшов два найважчих випробування в Землі вітрів. Троє з нас загинули. Як вважаєте, якби наша місія була легкою, шанахші змусили б нас ризикувати життями? Хіба ж можу тепер я дати дозвіл на вашу подорож із нами, і тим самим, піддати ваші життя смертельній небезпеці?

- Але, пане, - заперечив Елдон, - хіба ж не Ви казали, що я не просто так знайшов ці артефакти? Може це і є моє покликання, йти з вами?

- Можливо, Елдоне, але… - ельф завагався, - я маю прийняти рішення.

- От і добре, - зрадів хлопець, - а я, тим часом, речі зберу.

Ельдор посміхнувся і мовчки рушив уперед. Йому потрібна була порада від решти лицарів.

Девіор піднявся високо над Орекханом, наближаючи полудень. Тепло його променів зігрівало, але завдяки свіжому вітерцю, не обпікало. Небом пропливали білі хмарини. А на землі, повільно змінювався краєвид.

Між пагорбів, покритих густими травами, поодинокими кущами та деревами, ліниво звивався древній тракт, то підіймаючись, то знову спускаючись.

Коли мандрівники в чергове піднялись на пагорб, внизу вони побачили два фургони, а на відстані трьох кілометрів виднілись обриси поселення К’юверет.