14.БОРОТЬБА ЗІ СВОЇМ ВІДОБРАЖЕННЯМ

Аріс-Атар. Палац П’яти Володарів. Палата Дзеркал. Рік 106 Доби Війни, 11 день третього місяця весни.

Вранці наступного дня принци та принцеси знову зібралися на найвищому поверсі Палацу Верховних Володарів під керівництвом пана Барса.

- Доброго ранку, принцеси та принци Орекхану. Радий знову бачити усіх вас. Мені дуже прикро, що вас залишилось лише дев’ятеро. Безглузда загибель принца Ханта ще раз підтверджує наскільки небезпечним став наш світ, і щиро сподіваюсь, що сьогодні ви будете більш мудрими та пильними.

Настала пора випробування. – Барс вказав рукою на двері, що розташовувались навпроти Зали Орденів. – Перед вами Палата Дзеркал. Учора ви отримали знання, які зроблять вас сильнішими та мудрішими. Але це зовсім не значить, що сьогоднішнє випробування ви подолаєте легко. Зовсім ні! Сьогодні ніхто не забороняє вам входити до Палати Дзеркал в обладунку та зі зброєю, а також застосовувати знання, отримані напередодні. А тому, враховуючи сказане мною, ви маєте бути максимально зібраними. Бій, який може відбутися в цій палаті, інколи триває все життя.

- Шановний шанахші, може Ви скажете, що на нас там очікує?

- Я б із радістю, та не можу. Справа в тім, що на кожного з вас там чекає щось своє, відмінне від інших.

- Своє? Тобто, те що нам там трапиться залежить від нас?

- І так, і ні. Страж Дзеркал, що охороняє палату буде використовувати ті ж прийоми, що і Страж Орденів. Проти вас будуть задіяні ваші ж страхи, злість та пиха. – Шанахші оглянув присутніх і мовив. – Час розпочинати. Хто готовий увійти до Палати Дзеркал?

- Я піду першим. – Юнак у червоному обладунку упевнено зробив крок уперед.

- Це твій вибір, Леонарде.

Шанахші та принц підійшли до дверей.

- Страже Палати Дзеркал, іменем Золотого дракона і владою, якою мене наділила Рада Магів, кажу: відчини свої ворота і дозволь хороброму лицарю увійти.

Металеві ґрати та дерев’яні двері за ними відчинились, впускаючи принца до палати. Коли двері знову зачинились, всередині зали зверху опустилось величезне дзеркало, закриваючи їх.

Леонард зробив кілька кроків і оглянувся. Замість стін, від підлоги до стелі, такої ж скляної, як в Залі Орденів, стояли масивні дзеркала. Йому здавалось, наче він знаходиться посеред безкрайнього багаторівневого залитого світлом простору. Лише він і десятки його відображень. Промені сонця падали крізь різнокольорову мозаїку даху, заломлюючись та утворюючи всередині палати дивовижний спектр кольорів.

Спочатку він був нерухомим. Та незабаром, різнокольорові плями почали зміщуватись, накладатись одна на одну, світлішати або, навпаки, тьмяніти, тим самим формуючи магічний світловий танок. І посеред цього танку з’явилися тіні та силуети. А далі – хлопця неначе перемістили до іншого місця та часу.

Леонард здивовано впізнавав обриси батьківського палацу. Він дивився на кімнату, в котрій минуло його дитинство. Біля дитячого ліжка сиділа вродлива темноволоса жінка і бавилася з малюком.

- Мама?!

Вона пестила його своїми ніжними руками, а він безтурботно сміявся та горнувся до матері.

В очах Леонарда з’явилась сльоза. Він майже не пам’ятав своєї матері, але побачивши цю жінку, одразу впізнав її.

Королева Беатриса померла, коли йому виповнилось лише три роки. І всі ці роки юнак жив примарними спогадами про красиву і дорогу йому жінку. З невідомих йому причин у палаці не було жодного її портрету, а тому хлопець міг опиратись лише на нечітку дитячу пам'ять. Та вона завжди здавалась йому саме такою, яку він зараз споглядав, стоячи осторонь.

Раптово двері дитячої кімнати з гуркотом відчинились. На порозі застигла висока чорна постать. Жінка перелякано закричала і пригорнула до себе маленького сина. Чорна постать наблизилась до ліжка. З-під широкого рукава довгого чорного плаща показалась бліда кістлява рука. На обличчі жінки застиг жах. Довгі міцні пальці вчепились в шию Беатриси. Чорна постать схилилась над своєю жертвою і щось злісно прошипіла.

- Ні! Мамо! – Леонард простягнув руку вперед. Із його пальців вирвались червоні струмені енергії, котрі вмить перетворились на фенікса і атакували чорну постать. Кривдник силою відкинув жінку на підлогу та повернувся до юнака. З-під широкого каптура виднілася чорна маска з червоними, немов сповненими пекельним полум’ям очима.

- Ер-Дівон! – Лицар відчув, як його переповнюють злість і ненависть. Він вихопив меча. Та у відповідь по кімнаті залунав моторошний регіт. В руці постаті сформувалася вогняна куля. Шанахші жбурнув кулю в беззахисну жінку і розчинився у повітрі.

- Ні! – Леонард упав навколішки. – Ні! Чому?! – Біль втрати і усвідомлення своєї безпорадності наповнили душу хлопця. На підлозі, поряд із ліжком, де між атласних подушок сидів переляканий малюк, лежала мертва жінка. Жах та біль назавжди залишились на її обличчі.

А тим часом гра світла знову почала змінювати оточення. Довкола знову були лише стіни із дзеркал. Леонард почув гучний трубний голос.

- Не піддавайся злу! Не дозволяй гніву та страху заволодіти твоїм розумом. Будь обачним.

Леонард оглянувся та поряд нікого не було. Він підвівся з колін і важко видихнув. Сховавши меча, спробував прогнати зі своєї голови гнів та злобу, заспокоїтись і відпустити минуле. Юнак відчув прилив сил і спокій.

Він почав здогадуватись, що насправді відбулось. Та думки ще не встигли сформуватись, як його увага була прикута до нового оточення.

Леонард споглядав залу з великим каміном, поряд з яким стояло два великих дерев’яних крісла. В одному із них сидів немолодий король і задумливо дивився на полум’я.

- Батько?!

Перед королем з’явилась чорна постать.

- Тільки не знову! – Але Леонард розумів, що це лише марево, видіння.

Ер-Дівон дістав з-за поли плаща меч.

- Якого…? – Юнак здивовано приглянувся до зброї. – Так це ж мій! – Він відчув у руці щось важке. Опустивши очі, побачив у ній свого меча, того самого, з золотим руків’ям, який щойно знаходився в піхвах. – Але як?!

А в цей час Ер-Дівон замахнувся, щоб убити Горна. Леонард спостерігав як і його рука, синхронно з рукою шанахші, теж піднялася у замаху. В його голові промайнула чергова здогадка. А услід їй відчуття страху та гніву почали втихати. Зібравшись із духом, юнак уклав меч назад у піхви.

Спочатку Ер-Дівон, а потім і усе видіння розвіялись.

- Нарешті. – Леонард з полегшенням видихнув.

- Чудово. Та це ще не все. – Знову залунав дивний голос. – Обережно…

- Хто Ви?

Та замість відповіді розпочався черговий танок світла та тіней.

Перед Леонардом з’явився Ер-Дівон, котрий силоміць тяг скуту ланцюгами Каріну.

- Залиш її!

Шанахші зупинився і глянув на лицаря.

- Ти змусиш мене?

- Маєш сумнів? – Юнак вихопив меча.

- Хо-хо! – Ер-Дівон залишив дівчину і скинув чорного плаща. Він простяг праву руку і в ній з’явився магічний скіпетр, прикрашений черепами і квітами чорного лотоса.

Юнак зі здивуванням глянув на свого суперника, щось у нім було дуже знайомим.

- Почнемо? – Запитав шанахші.

- Звісно!

Леонард узяв меч обома руками і наніс удар зверху. Та швидкий і сильний шанахші заблокував атаку і кінцем скіпетра наніс удар у відповідь.

Між ними зав’язався бій. Леонард один за одним наносив удари мечем, а Ер-Дівон, у свою чергу, захищався скіпетром та намагався контратакувати. Кілька разів йому вдалось дістатися ребер суперника, і якби замість металевої палиці в руках було гостре лезо, то тіло Леонарда вкривали б не синяки, а порізи. Перевага була явно на боці Ер-Дівона. Його бойовий досвід робив із нього грізного суперника. І якби цей поєдинок відбувався на полі бою, принц Ніоли уже був би мертвим.

- Що не так легко, як гадалося?

У відповідь Леонард наніс черговий удар мечем. Цього разу він був несподіваним, знизу, ліворуч, косий. Ер-Дівон в останню мить зумів заблокувати його, але тим самим відкрився справа. Скориставшись такою можливістю, лицар рубонув згори. Лезо пройшло по масці і відкололо нижню її частину.

Очі Ер-Дівона спалахнули вогнем. В його лівій руці засяяли струмені синьої енергії. В долю секунди з пальців вирвалась синя блискавка і спрямувалась у Леонарда. Юнак ледь врятувався від магічної атаки, встигнувши ухилитись в останню мить.

А тим часом, Ер-Дівон зняв з обличчя розрублену маску, і вражений Леонард тепер дивився… на своє відображення.

- Бути такого не може! Але... ти лише видіння, марево!

- Упевнений? – Шанахші вільною рукою жбурнув в юнака енергетичну кулю. Лицар не зумівши відбити атаки, відлетів на кілька метрів та звалився на землю. – Тоді чому ти лежиш, розпластавшись на підлозі, а ліве плече пронизує пекучий біль і кровоточить?! – Ер-Дівон підійшов до юнака і схилився над ним. – Час поглянути правді у вічі. В твої очі. Я – то ти. А ти – то я! Безглуздо воювати проти самого себе.

- Ти брешеш! Я ніколи не був і не буду тобою!

- Та невже? Ти ж юний Фенікс, що відроджується із попелу. А я, хоч і не вогняний птах, та запалені мною вогнища горять не менш яскраво.

Юнак глянув на рану, а тоді – прямо в очі своєму супернику.

- Та в тебе ніколи не було, немає, і не буде того, що маю я. Тобі не відомі поняття любові та вірності, щастя та віри, надії та радості. Ти нікчемний! Усього лиш частка мого Я, його темний бік, без котрого я вільно можу жити! – Леонард простяг руку і в неї повернувся меч, який він упустив, падаючи на підлогу. Блискавичним випадом він ввігнав лезо в живіт шанахші. На обличчі Ер-Дівона застигло здивування, його тіло осіло і мертвим звалилось біля Леонарда. – Тепер точно все!

…Посеред кімнати лежав лицар. Він важко дихав і відчував, як у його тілі палає вогонь. Це боліла рана у плечі. Юнак роззирнувся. Він знову був один, оточений морем світла і тепла.

Одне із дзеркал почало підійматись. За ним з’явились дерев’яні двері. Леонард підвівся і попрямував до виходу.

В руці він тримав скривавлений меч, а його ліве плече обпікав гострий біль. Та він відчував себе переможцем! Тепер юнак насправді був готовим до того, що чекало його попереду.

Двері відчинились, і він вийшов у коридор, де його з нетерпінням очікувала решта лицарів.