19.ЛІСОВІ РОЗБІЙНИКИ

Землі провінції Атумау. Рік 106 Доби Війни, 13 день третього місяця весни.

В дорогу лицарі рушили пізньої весни. Тринадцятого дня третього її місяця.

Перший день шляху виявився на диво погожим та тихим. Яскраве весняне сонце щедро дарувало тепло Орекхану. Радісно метушилися та співали птахи, час від часу десь пробігало мале звіря. Життя довкола вирувало невичерпним джерелом. І здавалося, немає війни, немає бід, крові, смертей, а тільки вона, одвічна природня гармонія.

Та так лише здавалося! Лицарі своєю присутністю і зовнішнім виглядом «говорили» протилежне. Їх думки, слова та дії були доказом, що «одвічна природня гармонія» спотворена. В світі людей, інших рас та в природі відбулися великі зміни, що несли в собі спустошення і крах.

Вісім лицарів проскакали цілий день, лиш двічі зупиняючись на короткий відпочинок. Вони залишили позаду Аріс-Атар, його фортеці Арміддіс та Арбаліс і десятки сіл. Але змінювались не лише поселення, змінювався ландшафт.

Спочатку їх зустрів рівний просторий степ, ближче до полудня почали з’являтись поодинокі пагорби та перші великі рослини у вигляді поодиноких кущів і молодих дерев, а під вечір – лицарі їхали по широкій дорозі вздовж високих старих дерев. Це починався древні Великий ліс^[1].

- День був довгим, - Ельдор звернувся до своїх супутників, сидячи біля невеликого багаття, який скоріше виконував функцію джерела світла, ніж тепла. – Завтра нам будуть необхідні свіжі сили, тому, я вважаю, час лягати спати.

- Я не заперечую. – Погодився бородатий дварф. – Цілий день у сідлі – трохи забагато для моєї дупи. Їй потрібен гарний відпочинок.

Лицарі один за одним вмощувались на нічліг. Біля багаття залишись сидіти лише Камаш та Ельдор, оскільки не потребували ні сну, ні тривалого відпочинку^[2].

Дівчина споглядала химерний танець полум’я, і в її пам’яті з’явилась якась древня, повна таємниць мелодія. Поволі окремі ноти переросли у наспів, а услід за мелодією зародились слова. В нічній темряві зазвучав чарівний ельфійський голос. Для стомлених лицарів він перетворився у дивну, незвичну колискову.

Землі приносить світло новий день,

Тепло дарує з неба Девіор.

Та більш не чутно радісних пісень,

Яких раніш співав пташиний хор.

 

В воді вже риба так не хлюпотить,

Звіря сполохано сховалось до нори.

І серце в грудях жалісно щемить,

Не весело весняної пори!

 

Тривога в серці, смуток на лиці

І у дитяти, і в багатого роками.

А люди, наче рвані папірці

На аплікації, спотвореній богами.

 

Неначе смерч землею понеслись…

Лежить в руїнах стомлена Номбве.

А у очах дитячих – подивись –

Питання. Не промовлене, німе:

 

«Як зупинити смерті, голод, страх?

Як повернути втрачених назавжди?»

Та проліта у небі чорний птах,

Нікому не відкривши тої правди.

 

Мовчать птахи, і зорі теж німі!

Боги і духи не приносять миру.

Не діти розпочали ці бої.

Чому ж тоді страждають понад силу?!

Стихли слова, а з ними згасли останні іскри багаття. Усе навколо поринуло у неспокійний весняний сон…

Але весняна ніч коротка. Здається, тільки сховався Девіор, як він знову з’являється над горизонтом.

З першими променями лицарі знову приготувались до подорожі. Ранок був похмурим, але дощу не обіцяв.

- Чудово! – Вигукнув Мін-Су, і усміхнувся, - Ніщо так не освіжає та не бадьорить, як вранішня прохолода.

- Так і є. – Погодився Рональд.

Лицарі безтурботно їхали вздовж лісу. Білі хмарини повільно пропливали по блакитному весняному небу. Над головами вершників навперебій виспівували різноманітні птахи, що ховались у затінку могутніх дерев. Інколи вони вилітали зі свого сховку, аби поглянути на дивних подорожніх, що порушили їх звичний плин життя.

Ближче до обіду хмари почали рідіти і, врешті, зникли повністю. Натомість сонячні промені гріли усе сильніше, насувалась неминуча спека.

- Відпочиньмо, - запропонував Ріно, звиклий до прохолоди гірських печер та гротів.

- Що ж, можна, - погодився Ельдор. – Попереду поворот. Давайте проїдемо ще трохи, і за ним зробимо привал.

Окраїна лісу вилась змією і розтягнулась на два-три десятки кілометрів. Ось і цього разу нерівна смуга дерев, разом із дорогою, що пролягала повз неї, звернула вліво, відкриваючи мандрівникам новий пейзаж.

- Нарешті можна відпо..о..ч.. – підбадьорено почав був Ріно, але його вигук перервав жестом Ельдор.

- Тут щось не так, - прошепотів ельф. – Будьте обачні.

Лицарі не зупинились, проте сповільнили рух. Тим часом Ельдор примружив очі і подумки зв’язався з білкою, що сиділа на дереві неподалік. Він оглянув довкола її очима, і побачив лісових розбійників, які ховались у гущавині дерев.

- Рональд, засідка. – Прошепотів ельф лицарю з пальмою за спиною. Хлопець швидко дістав її та направив лезо на ліс. Тієї ж миті деякі з дерев «ожили», вони безшумно підкрались до розбійників і оплели їх своїм гіллям. Налякані чоловіки з несподіванки покидали свою зброю. Їм доводилось зустрічати різних подорожніх, але боротися з лісом – ніколи! Обеззброєні та нерухомі, сковані рослинними кайданами, розбійники повисли над землею.

- Сподіваюсь, ви розумієте, що тікати або пручатися марно?! – Запитав Ельдор. Полонені лише мовчки закивали. – Добре. Відпусти їх.

Рональд опустив лезо пальми, а дерева випустили зі своїх обіймів горе-розбійників.

- Хто ви і чому чините злочин?

Вперед ступив худорлявий юнак з коротким світлим волоссям. В пошарпаному брудному одязі він опустився навколішки і схилив голову.

- Я – Саймон, а це - мої друзі. Прошу пробачення…повірте, ми не хотіли нікому зашкодити… нам потрібна була їжа, і… якщо пощастить… гроші.

- А хіба злодіям потрібно ще щось? – Грізно заперечив Ельдор.

- Ми не…послухайте, нам дійсно потрібна їжа.

- Ти ба, яке напасне?! – Рука Ріно ковзнула до молота, що висів на поясі. Але Ельдор знову зупинив його рукою.

- Тоді чому б вам її не заробити?! Погляньте на себе. Ви всі молоді, сповнені сил та здоров’я. Чому ж ви не заробляєте на хліб чесною працею?!

- То неможливо! – Приречено захитав головою Саймон, - ми…

- Цить! Не базікай, - зупинив його один із товаришів.

- Ні! Краще сказати, - заперечив юнак. – Усе одно вони нас не відпустять!

- То правда. – Погодився ельф. – Ми прямуємо до Атумау. Ось і вас туди доставимо та здамо до рук правосуддя.

- Правосуддя?!! – Спалахнув гнівом Саймон. – Ви, мабуть, не петраєте, про що кажете. Через оте «правосуддя» ми й змушені грабувати.

- Поясни!

- Обіцяйте нас не забирати до фортеці.

- Побачимо.

- Ми переховуємось від солдат Гімеера…

- Дезертири! Боягузи! – Грізно викрикнув Ріно.

- Ні! То не так! – Заперечив юнак.

- Годі! Скарати вас на місці, і все! Боягуз та зрадник не заслуговують життя!

- Але ми не…

- Ельдор! – Дварф палав гнівом. – Дозволь, я прикінчу їх!

Ельф мовчав, його погляд був суворим та непохитним. Гнів підгірного принца передався йому, і лише багаторічний досвід та ельфійська витримка дозволяли стримуватись.

Не дочекавшись відповіді, Ріно вихопив молота і уже був готовий нанести перший удар, але…

- Стій! – Шлях йому перегородила Каріна.

- Ти! Ти що?! Захищати надумала?! – Захлинаючись від гніву кричав дварф, - Цих дезертирів?!

- Ріно! Друзі! Вислухайте мене. – Каріна оглянула своїх супутників. – Я щось відчуваю… щось незрозуміле. Щось, що важко пояснити. Та я спробую.

- Гаразд. – Погодився Ельдор. – Ми слухаємо.

- Я відчуваю… думки, переживання, емоції. Це не поодинокі уривки, а щось велике, спільне. Те, що належить багатьом… - Каріна глянула на юнака, що досі стояв на колінах. – Саймоне, що за цими деревами?

- Наше село, пані, Тармінділ.

- Там щось відбувається! Щось дуже погане.

- Голод, пані, смерть, хвороби, відчай…

- Так! Це саме те, що я відчула. Усе разом і одночасно. – Принцеса зіскочила з коня, підійшла до юнака, поклала руку на його плече, і пильно поглянула в його очі. – Розповідай. А ще краще, покажи. Відведи нас до Тармінділу.

- Каріно, ми не можемо. У нас інше завдання.

- Я знаю, Ельдоре, та ми маємо туди поїхати. Я в тому впевнена.

- Гаразд. Думаю, якщо ми трохи затримаємось, нічого страшного не трапиться. – Погодився ельф. – Давай, хлопче, показуй шлях додому. І без витівок.

- Звісно, пане.

- Ну, а по дорозі, розповіси, що мав.