9.НІЧНЕ ПАТРУЛЮВАННЯ

«Орекхан являється єдиним материком на Номбве. У свою чергу Номбве разом із Моріе є супутниками планети Сеннорра у сонячній системі Девіора.

Ми знаємо, що на Сенноррі Номбве називають «блакитноокою», бо більшість її території – це вода, тоді як Моріе іменують «рожевощокою», бо ніякої води на її поверхні немає. Чому ж тоді вона рожева? Цю таємницю знаємо лише ми, шанахші, а ще Титани і Громовержці.

Це така ж таємниця, як наші мова та походження…»

(Уривок із «Книги Адепта»^[1])

Прикордонна фортеця Ніоміддіс. Рік 106 Доби Війни, 30 день другого місяця весни.

- Дозвольте увійти! – Леонард зупинився на порозі.

- Проходь. – Лорд Сеєрдал стояв біля столу. З іншого боку знаходилась Каріна.

Воїн привітався з присутніми кивком голови і став біля дівчини.

- Леонарде, сьогодні ти відправляєшся з пані Каріною та її патрулем у вечірнє патрулювання. Виконуватимеш усі її накази. Все зрозуміло?

- Так, пане командире.

- Тоді, обоє вільні.

- Так, пане!

- Слухаюсь, командире!

Каріна та Леонард вийшли з кабінету командира.

- Ти вже був на патрулюванні?

- Ні.

- Про бій навіть не запитуватиму. Тренувався.

- Так, на мечах.

- У інструктора Флавія, значить.

- Так.

- Добре. Може, раптом сутички, трохи й проживеш.

- Спробую.

- У тебе п'ятнадцять хвилин для того, щоб зібратись. Зустрічаємось біля конюшень.

- У мене все з собою. – Леонард, кивнув, звертаючи увагу на свій зовнішній вигляд. – Обладунок на мені, меч при мені.

- Тоді, ходімо. Не будемо зволікати.

Пройшовши кілька коридорів та сходових фрагментів, вони вийшли у двір. Повернувши ліворуч, воїни прийшли до конюшень, де на них уже чекали ще четверо патрульних.

- Знайомтесь, це новенький. Його звуть Леонард, і сьогодні він поїде з нами. А це Діна, Гарольд, Ліза та Томгруд.

- Привіт, приємно познайомитись…

Лицар оглянув присутніх. Звісно, він уже бачив їх п’ять днів тому, коли під час вечері вони повернулись із патрулювання. І в інші дні теж, хоч і здалеку. Та в той вечір і решту днів, він більше уваги приділяв лише одній із них, тій, що зараз виявилась його командиром.

Отож, Діна була рудою кароокою дівицею, одягненою в повстяний обладунок та озброєною кнехтом^[2] і круглим дерев’яним щитом. Гарольд був високим і широкоплечим парубком з лисою головою і чорними вусами. Він не мав обладунку, а лише шкіряний каптан, а замість меча володів ранковою зорею^[3]. Ліза, сіроока брюнетка з татуювання на шиї у вигляді лотоса. Обладунок мала такий же як у Діни, а от зі зброї в її арсеналі перебували середній одноручний меч та арбалет-самостріл. І нарешті, Томгруд. Цей узагалі виявився звичайним дварфом з бойовим молотом на плечі. Єдине, що здивувало Леонарда, як він так далеко забрів від рідних земель. З іншого боку, роки війни могли і не так порозкидати по світу і людей, і інші раси.

- У тебе кінь є? – Запитала Каріна.

- Звісно, так.

- Тоді, по конях! Сьогодні ми патрулюємо Схід. Завдання зрозуміле?!

- Так точно!

Шестеро вершників, виїхавши з фортеці та оминувши усі рови, ринули на зустріч ночі, що уже ступала по землях Орекхану.

- Моліться, аби сьогодні нічого не трапилось. – Вигукнув Гарольд, обганяючи Леонарда, Томгруда та Лізу. – І тоді, ми ще втигнемо повечеряти.

- У тебе лише одне на думці! – У відповідь крикнула Ліза.

- Та ні! – Гарольд пригальмував коня і пильно глянув на дівчину. - Маю ще дещо, але поки що залишу це при собі! – Гукнув він, знову помчавши уперед.

- Як діти малі. – Мовила Каріна. – Не розслаблятись! Будьте пильними! – Хоробра войовниця, ударивши коня в боки, помчалась уперед, показуючи іншим напрямок патрулювання. За її спиною розвівався білий прапор з червоним птахом.

Такий же майорів позаду Леонарда. Ще у фортеці всі здивовано глянули, як новобранець прикріпив його до збруї свого коня. Та, оскільки командир не заперечувала, решта теж мовчали.

- Навіщо він тобі? – Запитав, не втримавшись Томгруд.

- Це герб моєї сім’ї.

- Ти що, принц?

- Я – лицар. І цього достатньо.

- Як скажеш. – Невдоволено буркнув дварф та від’їхав подалі. – Ач, який! Лицар він! А ми тут так, комарів годуємо.

Раптом баклер Леонарда засяяв м’яким білим світлом. А тоді він почув знайомий йому голос.

- Будь обережним. Я відчуваю небезпеку. Пильнуй.

- Дякую, Іридо. Докладу усіх зусиль.

Щит згас, та незабаром його увагу привернула Каріна. Вона різко зупинилася, а її кінь встав дибки. Решта воїнів під'їхали до неї.

- Що сталося? – Стривожено запитала Діна.

- Он там, бачите? – Каріна показала кудись вперед. У темряві ледь-ледь розрізнялись темні силуети.

- Перевертні. – Тихо і спокійно відповів Гарольд. – От зараза! Тепер вечеряти доведеться холодним.

- А якщо будеш дуркувати, Гарольде, можеш виявитись вечерею для них. – Різко відповіла Каріна.

- Скільки ж їх? – Запитала Ліза.

- Близько дюжини.

- Багатенько. – Констатував дварф.

- Коли б не знала тебе, Томгруде, подумала б, що злякався.

- Га-га. Ти ж знаєш, мій молот проламав довбешки уже не одному чудовиську.

- Це так. – Погодилась Каріна. – Що ж, друзі, будемо битись! Пам’ятайте, перевертні – це ворог, що нишпорить на нашій землі! А тому, міцніше тримайте свою зброю і не потрапляйте під їх пазурі та ікла. Розділимось. Діно, ти з Гарольдом обійдіть їх зліва. Лізо і Томгруде – ви справа. Леонарде, ти – зі мною.

Шестеро патрульних ринулись уперед. Вони неслись, мов шторм на беззахисний берег. Зграя перевертнів на мить завагалась від несподіваної атаки, але дуже швидко оговталась, і кинулась назустріч.

- Тримайся ближче! – Крикнула Каріна. – Обережно, вони небезпечні і дуже прудкі.

- Слухаюсь!

- Леонарде! – лицар знову почув голос фенікса. – Відчепи баклер і візьми його в руку, використай за призначенням. Якщо потрібно буде, блокуй ним удари.

- Гаразд, Іридо – Не зупиняючи бігу коня, Леонард відщипнув гербовий щит із передпліччя і узяв у ліву руку, одразу ж правою оголив меча. І в цей же момент справа на нього налетіло велике сіре чудисько з головою та кінцівками вовка, торсом людини, довгими пазурами та червоними палаючими очима.

Лицар, змахнув мечем, відрізавши істоті одну із лап. Перевертень звалився на землю, завиваючи від болю. А в цей момент на Леонарда накинувся інший, зліва. Вершнику ледве вдалося прикритись щитом. Кігті монстра пройшлися по баклеру, торкнувшись зображення фенікса. Невидима сила відкинула перевертня, і той мертвим звалився на траву.

- Що це? – Та дивуватись не було часу. Леонарду довелось відбивати чергову атаку. Перевертень з відсіченою лапою ще завзятіше кинувся на хлопця. Але цього разу меч юнака був точнішим. Лезо увійшло чудовиську в підборіддя і, пройшовши крізь черепну коробку, вилізло на потилиці.

Леонард роззирнувся. Ще кілька перевертнів лежали мертвими. З тими, що ще були живі, боролись його товариші. Він поквапився до Каріни. Вона уже справилася з двома і люто відбивалась від ще пари істот. Ті, відчуваючи чисельну перевагу, не послаблювали натиску.

Леонард на скаку різонув мечем по тулубі одного, а Каріна в цей момент розправилась з іншим.

- Дякую.

- Завжди радий допомогти.

До них під’їхали решта воїнів.

- Усі живі? Ніхто не постраждав? – Каріна пильно глянула на кожного зі своїх підлеглих. Діна збентежено відвела очі. – Ти поранена?

- Один ледь зачепив, - ніби виправдовуючись, відповіла дівчина, – та все добре, не хвилюйтесь.

- Ні! Не добре! – Заперечила Каріна. – І ти це знаєш. Усім відомо, якщо не знайти протиотруту перш, ніж з-поза хмар з’явиться Моріе, нам доведеться тебе убити!

- Але ж я…

- Так, ти – людина, поки що. Ті, кого ми щойно убили, теж колись були людьми. Але паскудні анубі^[4] заволоділи їх душами, перетворивши в безжалісних кровожерливих монстрів і своїх рабів.

- Я не хочу помирати. Прошу, не треба. – Дівчина розридалась. – Прошу вас, не вбивайте мене.

Всі мовчали. Розуміли, що нічого зробити не зможуть. Протиотрути немає ні у патрульних, ні у фортеці. А тримати Діну щоночі прикуту ланцюгами у підземеллі Ніоміддісу – теж варіант, на який ніхто не погодиться.

У цей момент Леонард почув тихий голос Іриди.

- Підстав долоню. – Із баклера з’явилась голова птаха. З її очей скотилось кілька сльозинок. – Приклади це до рани. Поквапся. – Фенікс знову зникла у щиті.

Леонард зліз із коня, підійшов до Діни і взявши її за руку, приклав іншу до рани.

- Що ти робиш? – Дівчина стривожено глянула на нього, але руку не висмикнула.

- Не хвилюйся. Це вилікує тебе. – Леонард забрав долоню і всі побачили як рана від кігтів швидко затяглась. За хвилину на руці дівчини не залишилось і сліду від пошкодження.

- Дякую тобі, Леонарде. Ти мій рятівник. – В очах дівчини з'явилися сльози, вона вдячно обійняла хлопця.

Довкола залунали радісні вигуки.

- Але я тут ні до чого.

- Давайте спалимо ці трупи і будемо повертатись. – Сказала Каріна.

За годину, коли залишки нападників догорали у спільному вогнищі, патрульні розвернули коней та відправились назад до фортеці.

Високо в небі світила яскрава Моріе. Мало хто звертав на неї уваги і лише Діна час від часу поглядала то на нічне світило, то на свою руку, то на Леонарда. В голові дівчини сплітались в клубок думки про те, ким або чим вона могла б зараз бути, про те, що їй сьогодні врятували життя, і про те, ким є її вродливий рятівник.

Ще за годину шестеро патрульних повернулись у Ніоміддіс. Залишивши коней у конюшні, воїни відправились до казарм.

Піднімаючись східцями, Каріна звернулась до Леонарда.

- Ти сьогодні добре бився і врятував життя моїй подрузі. Ти хоробрий воїн.

- Дякую, старший патрульний Каріно, радий був воювати під Вашим керівництвом.

- Усі можуть йти вечеряти. А я маю доповісти командиру про патрулювання.

- Я лише одного не розумію, – наостанок зауважив Томгруд.

- Що саме? – Каріна на мить зупинилась і глянула на свого підлеглого.

- Дюжина перевертнів. Самі. Без ватажка чи господаря.

- Так, це справді дивно. – Погодилась Каріна. – Думаю, Сеєрдалу буде над чим подумати цієї ночі.