8.ПРИКОРДОННА ФОРТЕЦЯ
«Ніоміддіс – одна із двадцяти п’яти фортець, збудованих у землях людей для їх захисту від ворогів. В землях Ніоли таких фортець три, але саме Ніоміддіс розташована найближче до Чорнолісся – володінь Ер-Дівона.
Кам’яна прикордонна фортеця прямокутної форми, обнесена кількома земляними валами, що чергуються з глибокими ровами, наповненими водою. Висота її зовнішніх стін досягає двадцяти восьми метрів. До фортеці ведуть єдині ковані ворота і підвісний міст, що опускається над ровом, котрий відділяє фортецю від вимощеної камінням дороги.
Довкола неї, наскільки було видно людському оку, простягався безкрайній степ. Це давало змогу помітити навіть найменший ворожий загін ще за кілька кілометрів від фортеці. Завдяки цьому Ніоміддіс залишається могутньою захисною силою, яка багато років утримує наступ ворожих військ.»
(«Сапфірна книга Каменів»)
Прикордонна фортеця Ніоміддіс. Рік 106 Доби Війни, 25 день другого місяця весни.
Сонце уже ховалось за горизонт, коли лорду Сеєрдалу доповіли про наближення до фортеці одинокого вершника з прапором Ніоли за спиною.
- Нехай він під’їде ближче. А тоді, дійте відповідно до ПЗУ.
ПЗУ, він же «Протокол зустрічі/ураження» передбачав два варіанта розвитку подій: зупинити-допитати-привести на зустріч або стріляти на ураження.
- Буде виконано!
За пів години Леонард під’їхав до рову і зупинився. Зі стін фортеці на нього дивились троє вартових, двоє із них натягли луки, узявши його на приціл.
- Хто такий і навіщо прибув? – Запитав третій.
- Лицар Леонард із Ніоли з листом від короля Горна до лорда Сеєрдала!
- Опустіть міст! Відчинити ворота! – Пролунала вказівка старшого вартової зміни.
Коли ворота знову зачинились, вершник опинився на просторому подвір’ї, вимощеному камінням. Праворуч розташувались конюшні, куди незабаром був відправлений його кінь, а також кузня. Ліворуч – склади з провізією та зброярня. Посеред подвір’я розташувалася кам’яна криниця, а подалі – казарми.
До Леонарда підійшов один із вартових.
- Слідуй за мною.
Двоє чоловіків піднялись дерев’яними сходами на другий поверх, де розташувався вхід у казарми. Минувши кілька коридорів та сходи, вони постукали в масивні дерев’яні двері командирського кабінету, що розташувався на третьому поверсі. Отримавши стверджувальну відповідь, чоловіки увійшли всередину.
Кабінет командира виявився прямокутної форми три на п’ять метрів. З двох боків стояли шафи для зберігання обладунків, зброї та паперів. Навпроти дверей знаходилось прямокутне вікно з кованими металевими ґратами. Стіл, за яким сидів, або в даний момент стояв, командир був поставлений ліворуч вікна.
Командиром виявився чоловік сорока п’яти – сорока семи років середнього зросту, але широкоплечий та з розвинутою, загартованою боями мускулатурою. Його чорного волосся місцями торкнулася сивина, і лише борода, що прикрашала суворе смугле обличчя залишалась яскраво-чорною, наче змащена олією.
Альфред Сеєрдал зміряв обох присутніх строгим командирським поглядом, і звернувся до воїна, що привів Леонарда.
- Вільний, Сидоре! Далі я сам розберуся. – Воїн вийшов із кабінету, залишивши командира та його гостя.
- Лорде Сеєрдале, я – Леонард, лицар із Ніоли, з’явився перед Вами з листом від його Величності короля Горна! – Леонард подав листа, якого заздалегідь дістав із внутрішньої кишені куртки.
Командир фортеці мовчки узяв листа і уважно його перечитав. Після чого сів у своє крісло, положивши лист на стіл. Опершись ліктями і схрестивши пальці, Сеєрдал запитав.
- Отже, принце Леонарде, на що Ви сподіваєтесь, прибувши сюди?
- Вибачте, лорде, але перед Вами не принц, а лицар. І я докладу максимум зусиль та вмінь, аби стати корисним нашій землі.
- Як скажете. – Сеєрдал узяв лист, ще раз глянув на нього та заховав до шухляди. – Мене радує Ваша позиція. І я хочу щоб Ви собі засвоїли наступне: тут ніхто не зважатиме на Ваше походження. З цієї хвилини Ви такий же воїн, як і решта, а тому й ставитись до Вас я буду, як до решти своїх підлеглих.
- Так точно, пане.
- Тоді – вітаю у фортеці. Охороно! – В кімнату забіг один із воїнів, що стояли на варті біля кабінету. – Це наш новий воїн. Покажи йому його кімнату, а тоді – відведи в їдальню на вечерю.
- Слухаюсь, пане командире.
- Дозвольте йти? – Леонард став у стійку «струнко» та кивнув.
- Вільно. Іди!
Коли двері зачинились, охоронець, котрим виявився темноволосий худорлявий парубок десь того ж віку, що й Леонард, звернувся до новобранця.
- Радий вітати тебе в Ніоміддісі, мене звуть Ірон.
- Леонард. Радий знайомству.
Ірон оцінюючи оглянув новачка.
- Чудовий обладунок. Коштує цілий статок. Мабуть, твої батьки – великі люди в Ніолі.
- Так. Та я не хочу про це говорити. Я просто воїн, який готовий захищати рідну землю.
- Гаразд. Але твої обладунки все ж мозолитимуть очі іншим. Тому, будь готовим і не бери близько до серця чи голови.
- Дякую, матиму на увазі.
- Ось і прийшли. Ти житимеш тут. – Вони зупинились біля маленьких дверей, що вели в невелику кімнату на другому поверсі. – Мабуть, це не те, до чого ти звик…
- Все добре. – Зупинив його Леонард. – Я такий же воїн, як і решта.
- Тоді добре. Коли розбереш речі, спустися по сходах, потім пройди коридором направо і знову спустися сходами, там буде їдальня. Навіть якщо ти погано орієнтуєшся у просторі, гамір з їдальні не дасть тобі заблукати. Щасти.
- Дякую, Іроне. Я зараз прийду. – Леонард зачинив двері та сів на невелике дерев’яне ліжко – єдиний предмет меблів, не рахуючи маленької шафи для одягу.
- Так, апартаменти, звісно, не дуже, але могло бути й гірше. – Фенікс, вилетівши зі щита, вмостилася на підвіконні. – Вітаю. Тепер ти – воїн.
- Дякую.
- А тепер запам’ятай ось що, за жодних обставин не змінюй обладунків. І ніколи, чуєш, ніколи не залишай баклера, особливо на завданнях чи в битвах.
- Дякую за турботу, Іридо! Спробую запам’ятати. Вибач, та я маю йти.
- Звісно, вечеря. – Пташка крутнула головою. – Мені щось принеси. Бо сидячи у щиті, не часто є можливість похарчуватись. А я поки що залишусь тут, в їдальні ти вже якось упораєшся і без мене.
- Добре, я щось вигадаю.
Воєнна їдальня знаходилась у просторому підвальному приміщені, освітленому кількома десятками смолоскипів, прикріплених до стін та колон зали. Леонард переступив поріг підвалу і на мить зупинився, оглядаючи все. В їдальні стояв справжній гамір. Чулися крики та лайка, удари кварт об столи, брязкіт зброї, чийсь нетверезий регіт.
До юнака підійшов Ірон і провів до одного зі столів. Проходячи повз інших воїнів, що вечеряли, Леонард ловив на собі десятки зацікавлених поглядів, і деякі з них були не надто дружніми.
- Знайомтесь, це новенький. Його звуть Леонард.
- Привіт. – Юнак оглянув тих, що сиділи поряд. Більшість з них були досвідченими воїнами. Це було помітно з їх зовнішнього вигляду. Вони мали шрами на руках та обличчях, у декого були відсутні пальці або кисті рук. Раніше, в перші роки Доби Війни таких воїнів відправили б по домівках. Але за століття битв навіть однорукий та одноокий воїн залишався захисником, якого потребувало королівство. Та найбільше про них говорили очі. У цих поглядах можна було побачити таке, чого зовсім не хотілось.
- Звідки прибув? – Запитав рудобородий воїн з рубцем на лівій щоці, пильно глянувши на Леонарда, тримаючи в одній руці кварту з пивом, а в іншій – ніж з нанизаним шматком м’яса.
- Із Ніоли.
- І як тебе занесло в Ніоміддіс? Ти ж міг зупинитись в Ніарі – та фортеця ближче розташована до столиці.
- Я знаю. Таким було рішення батька.
- Не рідний, чи що?
- Та ні.
- Коли він відправляв тебе сюди, то розумів, що це найнебезпечніша із усіх людських фортець? Ніоміддіс першою приймає на себе удари з Зуґ'Атару, і не кожному вдається його витримати.
- Годі, Кроне, дай хлопцю повечеряти. Потім будеш розповідати про свої звитяги. – Встряв у розмову Ірон. – Не звертай уваги, Леонарде, Крон любить побазікати, коли перекине кілька кварт пива.
Юнак взявся до вечері. Вечеряючи, він розпитував Ірона про події та порядки, що панують у Ніоміддісі.
- Наші війська розташовані не лише у фортеці. Щовечора кілька патрулів відправляються у розвідку. Вони патрулюють місцевість площею у кілька кілометрів в усіх напрямках, особливо східний, а потім повертаються. Інколи повертаються не всі. Трапляється, що до нас пробираються різні потвори то з Чорнолісся, то з Пустелі, а інколи – узагалі не зрозуміло звідки.
- А що саме?
- Що саме? На перерахунок усіх піде забагато часу. Найчастіше, це може бути вампір або перевертні, деколи троль чи орки, був навіть дракон. – Побачивши здивоване обличчя Леонарда, Ірон реготнув, - що страшно?
- Ну, може трохи лячно. Я ніколи з жодною із цих істот не зустрічався.
- Ліпше, щоб не стрічався й надалі. Та то навряд, раз ми тут. О… - Ірон глянув на вхідні двері, - а ось, до речі, повернувся один із патрулів.
Леонард озирнувся, щоб глянути, бо сидів спиною до входу. До їдальні увійшли п’ятеро воїнів, серед яких були три жінки.
- Хто вона? – Запитав парубок, не відводячи погляду від світловолосої войовниці у чорному обладунку.
- Навіть не питатиму про котру ти запитуєш. Це – Каріна. Красуня. Але одразу кажу тобі – забудь.
- Чому? – Леонард з цікавістю оглядав дівчину, і коли запитував, навіть не глянув на співрозмовника.
- Вона неприступна як Аріс і небезпечна, як Зуґ’Атар. Тут її називають Тигрицею, не Кицею, не Зайчиком, а Тигрицею. Розумієш?
- Як давно вона тут?
- Та більше тебе. Не один ворог поліг від її меча. В бою вона швидка, мов блискавка і витривала, мов Титан.
- Чудово.
- Хлопче, ти бодай слово чув з того, що я мовив?
- Та звісно ж. – Леонард відірвав погляд від дівчини, і глянув на знайомого. – Та тихше ти. Обіцяю, я не наближатимусь до неї… сьогодні.
- Смішно – ледь не обмочився! До речі, це й не потрібно. По-перше у неї чудовий зір, і якщо Каріна тебе помітила, то підійде сама…
- Так вона ж навіть не дивилась в мій бік.
- А треба було? – Ірон, тримаючи в руці кварту вина, вказав нею за спину Леонарда і додав, - а по-друге, тут поруч їх місця.
Юнак оглянувся, побачивши у кількох кроках від себе об’єкт їх з Іроном обговорення.
- Я так бачу, у нас новенький. Як звуть?
Новобранець підвівся з-за столу.
- Леонард.
- Ти чого це? – Здивувалась Каріна. – Я не Сеєрдал, щоб переді мною виструнчувались.
- То так, звісно. Але навіть у цих чорних обладунках Ви – пані. З мого боку було б непристойно сидіти, коли поряд стоїть така вродлива дівчина.
Каріна усміхнулась. Давно вже ніхто так відкрито не говорив їй про вроду. Коли вона тільки з’явилась у Ніоміддісі, уваги їй не бракувало, м’яко кажучи. Та після кількох поєдинків і зламаних носів, запал тутешніх воїнів якось раптово згас.
- Гарно вихований, дорого одягнутий. З якогось знатного роду, так?
Леонард промовчав. Відповідь була, як то кажуть, на обличчя.
- Що привело тебе сюди?
- Будемо живі, побачимо.
- Тоді, хай щастить. До речі, я – Каріна. – войовниця простягла руку.
- Радий знайомству. Сподіваюсь, ще побачимось. – Леонард потис руку, глянувши в ясні блакитні очі дівчини. На її обличчі знову з’явилась ледь помітна посмішка. Каріна, нічого не відповівши, пішла далі. Юнак провів її поглядом і знову сів до столу.
Ірон ледь стримувався від сміху.
- Хлопче, вона тобі не по зубах. Одразу забудь.
- Ага.
- Що «ага»? Чи ти той, самовбивця? Тут є дійсно досвідчені і відважні воїни, але й вони обходять Тигрицю. А ще, пліткують, наче вона припала до серця нашому командиру.
- Пліткують? Ми на ринку, чи на війні? Гаразд. Давай, закриємо цю тему. Ти ще мав розповісти мені про інструкторів.
- Так, мав. – Погодився Ірон. – Тож, слухай…