13.НЕБЕЗПЕЧНЕ НАВЧАННЯ
Аріс-Атар. Палац П’яти Володарів. Зала Орденів. Рік 106 Доби Війни, 10 день третього місяця весни.
Присутні залишили Палату Радників. Принци та принцеси під керівництвом пана Барса піднялись на найвищий поверх палацу. На цьому поверсі був лише коридор і дві просторі зали.
Їх вхідні двері були ковані декоративними ґратами, що імітували рослин. В центрі ґрат розташовувалось коло з золотою короною.
- Прошу уваги. В обидві зали ви заходитимете по одному. І ваше перебування в кожній із цих кімнат стане великим випробуванням.
Дещо ви уже чули і про Залу Орденів, і про Палату Дзеркал. Я ж додам лише найголовніше, те, що вам варто запам’ятати.
Почнімо з Зали Орденів. В цій кімнаті знаходяться двадцять вісім абсолютно однакових срібних щитів. Ваше завдання – знайти щит з гербом вашої землі.
- А якщо хтось помилиться? – запитав принц Грамаха, королівства дварфів.
- Це буде його остання помилка, принце Ханте!
- Обнадіює і надає впевненості.
- Можливо, принцесо Адріель. У кожного своє почуття гумору. – Звернувся Барс до представниці ельфійської країни Ленміносу. А потім, до решти присутніх, - коли ви, все таки, оберете саме ваш щит, запам'ятайте: ні в якому разі не піддавайтесь страху! Поступитеся – загинете!
Коли ви повернетесь із цієї кімнати – то будете уже зовсім іншими, абсолютно не схожими на тих, що до неї увійшли. Ваші знання, уміння і сила будуть незрівнянно більшими. Ордена відкриють вам свої таємниці.
А тепер, почнімо! Хто готовий першим вибороти прихильність Сестер[1]?
- Але як ми дізнаємось котрий з гербів наш?
- Спробуйте відчути. Та будьте обережні! Навіть коли ваше сприйняття стане сильнішим, вам доведеться обирати мінімум серед двох зі щитів, вашим та Зуґ'Атару, що несе в собі силу його господаря.
- Такі собі перспективи, – прошепотів Леонард. – Гаразд, глянемо, що з цього вийде.
- І останнє: залиште всі свої речі, що ви отримали від рідних чи хранителя Ордену як магічний захист. Зараз вони вам не допоможуть.
Леонард глянув на Каріну, почухавши вухо. Комусь доведеться роздягтись.
- Я піду першим! – Вперед вийшов Ельдор. Він був принцем Ліаланісу – най північнішої з ельфійських, і решти держав.
Ельдор мав світлу бліду шкіру, темно-зелені очі і довге чорне волосся обрамлене срібним обручом у вигляді сплетених листків. Одягнутий він був в царське вбрання зелених та смарагдових кольорів, оздоблене ельфійськими майстрами. На темно-зеленому плащі красувалась вишита голова оленя – герб Ліаланісу. Але його довелося зняти перед входом до Палати, і покласти до великої мідної чаші. Туди ж відправився короткий одноручний меч.
- Хай буде так!
Прошу решту відійти подалі від дверей, для вашої ж безпеки. Підійди, Ельдоре, і будь обачним.
Шанахші та ельф підійшли до кованих дверей.
- Стороже Зали Орденів, в ім'я Єдинорога і влади, якою мене наділила Рада Магів, кажу: відчини свої двері і дозволь хороброму воїну увійти.
Зі словами Барса металеві ґрати, котрі досі видавались єдиним цілим, розділились на двоє, відкриваючи дерев’яні двері, котрі слідом за ґратами теж відчинилися, впускаючи гостя.
Усі затамували подих в очікувані того, що мало відбутися далі.
Спочатку було тихо та за кілька хвилин з-за зачинених дверей почувся шум. Щось незвичне, таємниче, а тому – страхітливе відбувалося у залі. Та що саме – не знав ніхто.
Спливло близько пів години. Двері зали повільно відчинились. На зустріч стривоженим та здивованим принцесам і принцам вийшов Ельдор. Його голову тепер прикрашав золотий шолом у вигляді голови оленя, а на плечах лежала справжня оленяча шкура. Навіть виглядав він вищим та дужчим, а в його погляді відображалась особлива, відома лише йому мудрість.
Довкола залунали радісні вигуки. Усі присутні вітали Ельдора.
- Я радий знову бачити тебе, Ельдоре. Чудово впорався і за це тебе очікують слава і честь.
- Дякую, пане Барсе.
- Що там було? – запитав хтось із присутніх.
- Цього він сказати вам не може. Кожен має сам пройти свій шлях. Хто хоче бути наступним?
- Я піду! – вперед ступив великий бородатий дварф на ім'я Хант. – Нічого тут лякати всіх небилицями. Зараз ви всі переконаєтесь, що немає тут нічого страшного.
Принц Грамаху впевнено рушив до дверей, що самі перед ним відчинились.
Коли дварф увійшов до зали, шанахші мовив:
- Я б не був таким самовпевненим та пихатим, Ордена цього не пробачають.
Як і першого разу, спочатку було тихо. Та згодом залунав гучний гуркіт. Двері затряслись, неначе об них ударити чимось дуже великим та важким. А тоді знову запанувала тиша.
Білий маг скорботно захитав головою. В цю мить двері розчинились навстіж, і до приголомшених принців та принцес якась невидима сила жбурнула бездиханне тіло Ханта. Барс нахилився над ним, щоб перевірити, чи дійсно дварф мертвий. А переконавшись, випростався і суворо глянувши на решту, мовив:
- Запам’ятайте! Не піддавайтесь гніву, страху та самолюбству – вони зроблять вас кволими та беззахисними. Вони ж можуть принести вам смерть.
Тіло принца Ханта буде відправлене на його Батьківщину разом із нашими співчуттями рідним і близьким. Але зараз ми змушені продовжувати. Хтось знову має увійти в ці двері.
До коридору, де усі стояли (звісно, окрім Ханта) увійшла одягнена в блакитну сукню принцеса Міріно Каріна. Після того, як Барс повідомив, що потрібно буде залишити захист від магії, вона непомітно покинула всіх, аби зняти обладунок. На це ніхто не звернув увагу, бо в цей час усі хвилювалися за Ельдора. Усі, окрім Барса. Він, звісно, знав, що принцеса залишила поверх, на якому вони перебували, а тому зараз, коли вона повернулась, був єдиним з присутніх, хто не здивувався її повторній появі.
- Я піду.
- Хай береже тебе Дух Орекхану[2]! Проходь.
Дівчина увійшла до зали. Всі застигли в очікуванні. Леонард, наче скам'янілий, не зводив очей із дверей. Його серце прискорено забилось, а на спині виступив холодний піт.
Увійшовши до зали, дівчина оглянула високі кам’яні стіни. На двох із них висіли по десять, а на третій – вісім великих срібних щитів, що нічим не відрізнялись один від одного. Усі вони мали абсолютно рівну поліровану поверхню, що відбивала падаючі зі скляної стелі промені світла. Каріна повільно та обережно пройшлася вздовж стін.
Залишивши позаду кілька щитів, вона відчула легке хвилювання. Дівчина зупинилася і пильно глянула на щит. Проте, не наважившись доторкнутись до нього, пішла далі. Та незабаром її увагу привернув ще один. Відчуття, які він викликав були не схожими на ті, які викликали інші. Каріна замислилась.
- Який же з них? Котрий із тих двох?
Роздумуючи, Каріна обійшла всю залу, і знову зупинилась там, де все починалось. Оглядаючи ще раз кожен зі щитів, дівчина раптом зосередилась на крайньому, справа від неї. Цей не був одним із тих двох, на які вона звернула увагу раніше. Але він також не був схожим і на решту двадцять п'ять.
Кожен зі щитів виділяв свою особливу енергію, а цей… він просто висів, не привертаючи до себе жодної уваги.
- Ну звісно! – Каріна підбігла до нього і обережно приклала руку до його поверхні.
На срібній поверхні з'явилась перша біла пляма. На обличчі дівчини з'явилась обнадійлива посмішка. Це був «людський» щит, не зелений, як у ельфів, не червоний дварфський, не помаранчевий чи жовтий, а білий, саме білий! Коли ж на білому тлі з'явилось перша жовтогаряча цятка, дівчина підстрибнула на радощах.
- Так! Це він!
Срібний щит перетворився в Орден Грифона – символ Міріно.
Та раптом, грізний грифон ожив. Він відштовхнувся задніми лапами, змахнув крильми і кинувся на дівчину. Але та навіть не ворухнулась.
Грифон, немов привид пролетів крізь дівчину і приземлившись, звернувся до принцеси:
- Якби ти хоча б на мить засумнівалась у мені або дозволила своєму страху заволодіти твоїм розумом, Каріна Елізабет Норд, я б тебе убив. Але, відчуваючи в тобі велику силу та сміливість, знаючи, для чого ти тут, я відкрию тобі багато таємниць і дам знання, якими не володів жоден член Ордену…
Двері зали відчинились. До схвильованих принців та принцес вийшла вродлива войовниця. На ній замість сукні знову був обладунок, але не чорний, а жовтогарячий. В руці вона тримала довгий меч з золотим руків’ям, а біляве волосся ховалось під срібним шоломом із золотими орлиними крильми.
Леонард нарешті полегшено видихнув. «Вона жива! І ще чарівніша!»
- Агов, закоханий парубче. – Принц глянув на свій баклер.
- Чого волаєш? – Прошепотів він, дивлячись на відображення Іриди. – Тебе можуть почути.
- Мені здається, що настав і твій час відвідати Залу Орденів. Крім того, я б хотіла попрощатися.
- Попрощатись?
- Так. Несподівано для нас обох моя місія сьогодні завершилась. Якщо ти пройдеш навчання, твої сили та знання дадуть можливість справлятись без моєї допомоги. А коли ні, то моя присутність усе одно нічого не змінить, ти ж бачив Ханта. Тому, Леонарде, прощавай. Можливо колись ми ще зустрінемось.
Голос Іриди стих, і щит принца згаснув назавжди. Тепер він був таким, як і раніш – блакитним з золотим обрамленням і намальованим білим феніксом у центрі.