37.ІЛАРІЯ
Територія Гатамо. Оазис Тічесархам. Рік 106 Доби Війни. 24 день третього місяця весни.
З двадцять першого по двадцять третій дні третього місяця весни року 106-го Доби Війни лицарі перебували в оазисі Тічесархам.
Під наглядом Сейн-Дінан та Койота вони набували нових навичок у володінні магією. Другого та третього дня тренувань лицарі з допомогою зброї та обладунків намагалися вивільнити магічну енергію свого тіла. Цього разу вони не опиралися на силу Ордену, а контролювали потік магії, яку черпали з власного вмістилища. А коли та закінчувалася, поповняли її з навколишнього середовища. Тепер уже навіть Мін-Су був певен, що після цих тренувань він зможе прикликати воду і серед пустелі. Можливо її не вистачить для бою, але в критичний момент дозволить не померти від спраги.
Три дні виснажливих тренувань завершились, проте лицарі, доклавши зусиль, отримали незрівнянно більше.
Вранці 24-го дня третього місяця весни відведений на перепочинок час скінчився. Хтось залишався, тоді як інші, мали продовжити свій шлях.
- Друзі! – Звернувся до лицарів Койот. – Я вельми тішуся нашому знайомству. Радий тому, що завдяки вам Земля вітрів знову сповнюється надії на звільнення від сил зла, на мирне та спокійне життя. Бажаю вам щасливого шляху і хай вас береже Дух Землі вітрів!
- Дякуємо, Койоте.
- Обов’язково, залишаючи оазис, відвідайте джерело. – Нагадав старий.
- Пам’ятайте те, чого ви навчились за ці три дні, - мовила Сейн-Дінан, - і не лінуйтесь тренуватися за кожної нагоди.
- Так, учителю. – Хором відповіли лицарі.
Віщунка гірко всміхнулась. За час тренувань, таке звернення уже стало звичним, але сьогодні воно звучало як визнання її авторитету та їх вдячності за ту науку, що вона змогла передати своїм тимчасовим учням.
Поряд із нею стояв юний халфлінг. Його очі переповнювались слізьми. Юнацькі емоції важко вгамовувались. Не так багато часу він був частиною загону лицарів, але за цей період вони так багато пережили разом. Зараз Елдон не смів підвести погляд. Він залишався, аби навчатись і Сейн-Дінан, а тому, був змушений розлучитись із друзями.
- Не сумуй, - мовив до Елдона Ельдор, - вправно навчайся, а ми ще обов’язково зустрінемось. І коли ти станеш вправним магом, зможеш гордо підняти свій погляд і бути справжньою опорою для своїх друзів.
- Так, пане. Обов’язково. – Пообіцяв юнак.
- Тоді, до зустрічі.
Семеро лицарів осідлали своїх скакунів, помахали на прощання новим знайомим та попрямували на південь. Ще деякий час вони їхали в затінку дерев, та незабаром мали покинути межі оазису. По праву руку височіла скеля. Саме з-під неї брала свій початок річка, котра живила Тічесархам.
За пів години від початку подорожі, лицарі повернули на схід, наближаючись до скелі. Тут в місці, звідки витікала вода, росли високі пальми та буйні широколисті кущі. Довкола цвіли різноманітні квіти та літали десятки птахів. Життєдайна волога дарувала додаткову прохолоду і відчуття задоволення, на фоні безрадісної палючої пустелі.
- Яка краса! – Захоплено вигукнула Камаш.
- І свіжість – додала Каріна.
- Шкода, ми не можемо тут затриматись. – Зауважила Ельвіра.
- Що ж, давайте наберемо води і продовжимо рух, - запропонував Ельдор, - попереду нелегка дорога.
Під скелею, оточений камінням утворився невеличкий ставочок, який згодом перетворювався на річку, котра текла через весь оазис. Вода у водоймі була настільки прозорою, що було видно навіть маленькі камінчики на дні. У воді безтурботно плавали золоті та червоні рибки, а по дні лазили жучки та раки.
Лицарі спішились та наблизились до водойми, щоб наповнити бурдюки свіжою водою. Набираючи воду, Камаш помітила пелюстки квітів, що кружляли над поверхнею ставка. Вона пильно спостерігала за їх злагодженим рухом довкола невидимої осі, створюючи дивовижний танок.
- Флорель?
Почувши запитання Камаш, решта здивовано поглянули на неї, а потім туди, куди був спрямований погляд ельфійки.
- Флорель? – Перепитала Ельвіра.
- Підвид елементалів повітря, - почав пояснювати Ельдор, - родичі дріад та фей. Вони завжди невидимі. А тому помітити їх можна лише за рухом пелюсток квітів або опалого листя.
- Я завжди думав, що то протяги, – басовито мовив Ріно, - у нас, і горах, лише вітер, протяги і часом кроти. А з елементалів ваших хіба що пакісні піксі. Дуже вже їм до вподоби блиск каменів та металу.
Ельдор приречено зітхнув, і хотів було щось відповісти, та відволікся. Усі почули, як Камаш видала звуки, що нагадували старовинний наспів.
- Що вона робить? – Пошепки запитав Рональд.
- Певно співає? – Припустив Мін-Су.
- Я не співаю, - Камаш звернулась до чоловіків, - це мова флорелів. Її я вивчила від своєї бабусі. Та, здається мені, це не флорель.
- Чому? – Запитала Каріна.
- Воно не відповідає мені.
- Я ж казав, то – протяг. – Вставив Ріно.
- Ні, не схоже. – Заперечив Ельдор.
Раптом пелюстки піднялись над водою, а потім, знову опустились до її поверхні. Вони почали наближатись до лицарів. Вода під ними розходилась в різні боки, наче її прорізувала невидима нога. Неподалік від здивованих лицарів пелюстки знову зупинились, піднялись вгору і затріпотіли.
- Хто ти? – Запитав ельф.
У відповідь почувся дзвінкий сміх. В цю ж мить, пелюстки, немов втративши невидимий зв’язок, посипались на поверхню води. А в місці, де вони щойно були спочатку з’явився прозорий силует, а далі – тіло чарівної дівчини. Вона була одягнута в зелену сукню, немов зіткану з листя. Її довге руде волосся прикрашали маленькі квіти. У великих лілових очах відображались зацікавленість та дитяча довіра. Її зріст був близько сімдесяти сантиметрів, але тіло зберігало пропорції юної дівчини, а не дитини.
- Я – Іларія. Рада зустрічі з вами.
- Ми теж. Але хто Ви? – Запитала Камаш.
- Я – Донька Лотоса.
Лицарі з подивом дивились на дівчину, не в змозі повірити почутому.
- Що? – Запитала Іларія, відчувши на собі сім пильних поглядів.
- Пробачте. – Першим оговтався Ельдор. – Ми просто вважали, що історія про Вас, то лише гарна легенда.
- Нас і справді майже не залишилось. – Іларія підлетіла до лицарів, продовживши утримуватись в повітрі. – Я жодного разу ще не зустрічала своїм одноплемінників. Та мені відомо, що вони все ще існують в Землі вітрів. Я також знаю, що ви прямуєте в Затумання, і хочу доєднатись до вашого гурту, якщо ви погодитесь.
- Але навіщо це Вам? – Запитав Ельдор, не поспішаючи погоджуватись.
- Я хочу відшукати когось зі свого роду, а ще я вже довгий час живу тут і досі не обрала для себе господаря.
- Тоді, ми радо приймемо Вашу присутність серед нас.
- Щиро вам вдячна. Натомість, обіцяю допомагати в дорозі, по можливості.
- Будемо вдячні. – Відповів Ельдор.
Іларія ще раз обвела лицарів пильним поглядом, і розчаровано зітхнула.
- Шкода. – Тихо мовила Наял. – Ви всі воїни, а тому жоден із вас не зможе бути моїм господарем.
- Нічого не вдієш, - відповів ельф, - сподіваюсь, Вам все ж таки поталанить відшукати того, хто задовольнить Ваші вимоги.
- Авжеж. – Відповіла Іларія. – Проте у мене залишилось не так багато часу.
- Що ж, тоді нам, мабуть, варто продовжити шлях. – Запропонував Ельдор.
- Добре. – Погодилась Іларія.
Поповнивши запаси води і здобувши нового знайомого, лицарі, врешті-решт, покинули територію оазису. Піщане море зустріло їх спекою та байдужістю. Стежка, залишена копитами скакунів була лише маревом на тілі Пустелі. Гарячий сухий вітер пересував розпечені піщинки, стираючи залишені сліди. Ясне чисте небо теж видавалось чужим та примарним, а білий диск палючого Девіора – невблаганно жорстоким. Навколишній світ був схожим на місце, що противилось життю.
- Спека нестерпна. – Мовив Мін-Су, - як узагалі тут можна жити?
- Життя – найбільш пристосувальницька субстанція Всесвіту. – Мовила Іларія. – Воно існує скрізь, у будь-якій формі та за будь-яких умов. Інколи навіть там, де це здається неможливим.
- Я вже сумую за прохолодою гір. – підтримав товариша Ріно, і примружившись від палючого світла, додав, - а ще за їх похмурістю.
- А в Калсорі зараз пора квітування дерев та весняних дощів. – Згадав Рональд. – Дощик би не завадив, чи хоча б хмаринка.
- Помрій. – Відповів Мін-Су. Він як ніхто з лицарів, відчував нестачу вологи, завдяки своєму зв’язку з Орденом Корабля.
- А ти не хочеш попрактикуватись? – Запитав Ріно, - Провидиця ж казала, щоб ми тренувалися за будь-якої нагоди. А старших треба слухатися.
- Подиви-но, як заговорив. – Відповів Мін-Су. – Може б ти ще Рональда попросив, щоб за нами пальми бігли, чого одразу я маю воду прикликати?
- А що так можна?
- Ні, не можна! – Відрубав Рональд.
- Ви такі кумедні. – Розсміялась Іларія, спостерігаючи за розмовою чоловіків, - Не хотілося вас перебивати, та я відчуваю чиєсь наближення.
- Невже, знову відьми? – Запитав Ельдор.
- Так.
- Звідки така впевненість?
- Ми, наяли, керуємо стихіями. Вода, вогонь, земля, рослини, повітря підкоряються нашій волі. Я відчуваю коливання живої енергії у повітрі.
- Як багато?
- Не більше десяти. Скоріш за все, звичайний патруль.
- Навіть так… ми можемо їх уникнути? – Запитав ельф.
- Так. Продовжуймо рух, але коли я подам сигнал, вам доведеться зібратись разом та зупинитись. Тоді я зможу приховати вас від відьом.
- Що ж, хай буде так. А якщо не вийде – ми приймемо бій.
- Не варто недооцінювати сили наялів. – Зауважила Іларія.
Лицарі прямували на південний схід, не збавляючи швидкості. Час-від-часу вони озирались на захід, аби побачити, чи не наздоганяють їх відьми. Десь за пів години Іларія мовила:
- Відьми близько. Всі зупиніться та згуртуйтесь.
Лицарі зібрались разом. Вони злізли з коней та зігнали їх до гурту. Самі ж, розгрупувались по колу. Дитя Лотоса злетіла на утвореною формацією і зависла в її центрі. Вона підняла вгору тендітну ручку, і з її вказівного пальця розійшлись хвилі енергії. Магічний купол півсферою огорнув їх усіх. Як тільки прозорий бар’єр утворився над лицарями, на обрії з’явився стовп куряви.
- Спробуйте не видавати зайвих звуків. – Попередила Іларія.
Усі мовчки кивнули. Та поки увага решти лицарів була прикута до патруля відьом, Ріно пильно вдивлявся в щит, утворений Іларією. Його погляд не відривався від магічного бар’єру, а в думках дварфа зароджувалось прозріння.
Як тільки енергія хвилями вийшла із пальця Іларії, Ріно, мов зачарований, намагався не пропустити жодної деталі. Він розумів, що прозорий купол насправді був складною магічною маніпуляцією, адже він одночасно дозволяв лицарям бачити відьом, але приховував їх від відьомських очей. Дварф відчував що в цій тонкій прозорій оболонці, що зараз відгороджувала їх від усього світу поєднуються кілька стихій. Вода, повітря та вогонь накладались одна на одну. При цьому стихії не лише не протистояли одна одній, а перебували в цілковитому балансі. В очах Ріно блиснуло розуміння. Завдяки побаченому, він щойно отримав Пробудження.
Лицар наче забув про всіх довкола. Він підняв руку, випростав вказівний палець і тихо мовив:
- Сила Ордену. Щит «Підтримка слабких».
Магічна сила вивільнилась з його пальця і повільно утворила купол, щільно прилягаючи до бар’єру, створеного Наял. Іларія вдоволено кивнула у відповідь. Як тільки два щити об’єдналися, лицарі відчули, що спека пустелі відступила.
- Що ти зробив? – Здивовано запитав Мін-Су, тихо шепочучи.
- Не зараз. – На бородатому дварфському обличчі з’явилась задоволена усмішка.
- А що станеться, якщо відьми наштовхнуться на бар’єр? – Тихо поцікавився Ельдор.
- Він вибухне, і відьми загинуть.
- Оце так сила! – Висловив загальне здивування Рональд. Їм уже доводилось битись із відьмами, тому кожен чітко усвідомлював, якими силами володіють їх вороги. То ж наскільки могутньою є Іларія, якщо її бар’єр здатний відібрати життя цілого патруля лице від одного дотику?! Здається, навіть Сейн-Дінан та Койот були слабшими.
Іларія всміхнулась, але змовчала. Хмара куряви продовжувала наближатись. Але вже зараз стало зрозуміло, що шлях відьом пройде повз лицарів. Їх патруль пройшов в ста метрах і попрямував на схід. Коли він нарешті зник за обрієм, лицарі полегшено видихнули.
Іларія та Ріно повільно розсіяли свої щити.
- Дякуємо. – Мовив Ельдор. – Завдяки Вашій допомозі нам вдалось зберегти свої сили та час.
- Доки я з вами, мій обов’язок – допомагати вам.
- Дякую за урок. – Дварф шанобливо схилив голову перед Наял. Завдяки цьому випадку він зміг розширити горизонти своїх можливостей. Тепер він не буде так необдумано опиратись на силу Ордена. Завдяки тренуванням із Сейн-Дінан та демонстрації могутності Доньки Лотоса, Ріно більш тонко почав відчувати та використовувати потенціал власного вмістилища Ахші.
- Прошу. – Відповіла Іларія. – Буду рада допомогти кожному з вас, якщо трапиться нагода.
Ще раз переконавшись, що відьми остаточно зникли, Ельдор запропонував продовжити рух. До вечора їм потрібно було подолати ще чималий відрізок шляху, тож гаяти час марно.
Монотонна дорога крізь розпечені піски продовжилась решту дня. Пейзаж довкола видавався безбарвним та неживим, а завдяки високій температурі, ще й примарним. Це виснажувало не лише фізично, але й гнітило дух. Сухе розпечене повітря подразнювало очі та горло. Тому лицарям доводилось прикривати обличчя, і віддавати перевагу мовчазній подорожі.
Та яким би довгим не видавався день, врешті-решт і він добіг кінця. Втомлені лицарі нарешті змогли зупинитись на нічліг.
- Я думала, це триватиме вічність, - злізаючи з коня, мовила Ельвіра.
- Усе тіло болить та чешеться. – Підтримала Камаш.
- Не надто розслабляйтесь, - нагадав Ельдор, - щоб дістатись Туманів, нам доведеться провести у сідлі ще й увесь завтрашній день.
- А мені байдуже. – Мовив Ріно, мов лантух, звалившись на пісок. – Завтра буде завтра, а на сьогодні – з мене досить.
- Підтримую. – Десь з-за коня почувся голос Мін-Су.