40. КРАЇНА ТИТАНІВ
Затумання. Рік 106 Доби Війни. 26 день третього місяця весни.
Спливло ще дві години шляху вогкими і похмурими туманами. Та найбільшою проблемою для лицарів на решті шляху були лише в’язке болото та погана видимість. Туман потроху рідшав. Ставало світліше.
- Пропоную пришвидшитись. Ще кільканадцять метрів, і ми опинимось в землях Затумання.
Лицарі прислухались до слів Іларії, і незабаром туман відступив. Погляди подорожніх розчинились у світі світла. Попереду простяглись рівні ряди чарівних садів та виноградників. Зараз вони потопали у морі зелені. Лиш де-не-де ще виднілися білі та рожеві квіти яблуневого цвіту пізніх сортів.
Після похмурого гнітючого впливу проклятого туману, лицарі відчували захоплення від відчуття життєвої енергії, її тепла і ніжності. Та найбільше вони були вражені розмірам рослин на цих землях. Дерева, кущі і навіть трава були тут учетверо вищими та більшими, аніж ті, що росли на решті Землі вітрів.
- Як таке можливо? – дивувались лицарі.
- Ох, - Іларія захоплено вдихнула, - я відчуваю тут надзвичайно насичену життєву силу. Земля Затумання зуміла зберегти в собі благословення першотворення.
- Чого? – Перепитав Ріно.
- Землі Вітару та Сірану від моменту появи Орекану, ніколи не зазнавали руйнувань. На них не проливалася кров убитих, не торкалося їх прокляття війни. Щит, виставлений смугою туманів став захистом від подій, що відбувалися в решті Землі вітрів. То ж, завдяки всьому цьому, природа Вітару і Сірану досі сповнена сили розквіту. Коли б у Орекхані було місце, де міг би жити мій народ, то це, беззаперечно було б Затумання.
- Не втрачай надії, - мовила Ельвіра, - можливо ти справді зустрінеш тут своїх одноплемінників.
Іларія вдячно кивнула. І вже збиралася відповісти, коли її погляд спрямувався на дерева попереду. Там, з-поміж рядів, відчувався рух. Звуки кроків лунали все ближче. За кілька хвилин очам лицарів показались два титани.
Їх зріст досягав чотирьох метрів. Кожен мав по чотири руки. Однією вони тримали довгі жезли, двома – великі прямокутні щити, і ще по одній руці залишались вільними. Один мав велетенські вуха, а інший – серед чола третє око.
Обидва титани мали руде забарвлення шкіри, немов виліплені з глини. Зліва на грудях красувалися дивні темно-сині символи. З одягу на титанах були лише білосніжна тканина, що огортала стегна і шкіряні сандалії. Титани ще не помітили гостей, а тому вели між собою жваву розмову.
- А що, Петре, бульбу вже підгорнув?
- Спробуй не підгорнути. Наче ти моєї Марисі не знаєш.
- Та як не знати. Знаю, звісно. Привіт їй передавай, як буде нагода, завітаю в гості на борщ.
- Я то передам, але ти замість того, щоб чужий борщ смакувати, сам би одружився, тай удома їв.
- Ще чого! Щоб ото й мені хто вказував коли і що робити? Е, ні. Не моє це.
- Ніхто мені не вказує. Я – в своєму домі господар. Але з цією службою, деколи забуваюсь, тож Марися й нагадує.
- Та авжеж! Тобі ото на твої вуха всього налепечуть, а ти й радий слухати.
- А сам? Якщо такий далекозорий, зі своїм третім оком, чого ж не кажеш, що у нас порушники на патрулюванні?
- Порушники? – Гриць зупинився, і глянув у бік, куди кивнув його напарник. – А це ще хто такі?
- Чого мене питаєш? Хіба я знаю, іди їх спитай.
- А чого я?
- Бо ти молодший.
Гриць, не знайшовши, що відповісти, попрямував до лицарів. Петро теж продовжив рух, але трохи повільніше.
- Агов! Хто такі будете?
- Вітаємо. – Наперед виїхав принц Ліаланісу. – Ми – лицарі Аріс-Атару. Прибули в землі Вітару з посланням Ради магів вашому володарю.
- Аріс? Рада магів… - Засумнівався молодший з титанів, - Петре, а ходи-но сюди!
- Чого репетуєш? Я хоч і старший, але ж не настільки, щоб з кількох кроків нічого не чути. – Титан із великими вухами підійшов ближче і порівнявся зі своїм напарником. – Вітаю на священній землі титанів. Давно в нас не було гостей з того боку Туманів, то ж не дивуйте моєму товаришу за невихованість.
- Звісно, ми розуміємо. – Відповів ельф. – Пробачте, що завдаємо клопоту, та, сподіваємось, ви допоможете нам у нашій місії?
Патрульні наче завагались, обдумуючи ситуацію.
- Це надзвичайно важливо, - продовжував наполягати Ельдор, - наша зустріч із володарем Вітару може вирішити долю усієї Землі вітрів.
- Долю Орекхану? Що ви маєте на увазі? – Запитав старший із титанів.
- Відколи з’явилися Тумани, нам нічого не відомо про решту континенту. – Додав молодший.
- П’ять тисяч років – справді довгий термін, аби втратити зв’язок з іншими расами. Та сьогодні ми змушені були прийти до вас по допомогу. – Далі мовив ельф, - в Землі вітрів уже понад століття триває війна.
- Війна? – Одночасно перепитали титани. Слово, що давно втратило силу, але ніколи не стиралося з пам’яті поколінь. Остання війна, в якій титани брали участь була ще в Добу Драконів, і велася вона усіма народами проти одного демона. Могутнього князя Спустошення, якого так і не вдалося знищити, а лише ув’язнити в пекельному кратері Діаскоса. Та історія про звитягу і мужність предків, передавалася із покоління в покоління, навіть у мирний час.
- Якщо справа настільки серйозна, то ми не гаятимемо вашого часу, а проведемо до столиці. – Нарешті мовив Петро.
- А дорогою, ви нам можете більш детально розповісти про все. – Додав Гриць.
- Будемо вельми вдячні. – Відповів Ельдор.
Лицарі та титани попрямували між рівних рядів пишних плодових дерев. Зелені плоди, підставляли свої боки південному Девіору, набираючись енергії та сил, аби рости і дозрівати. Свіжий аромат саду та диких квітів, що росли під деревами лоскотав нюх лицарів. Після нелегкої, виснажливої подорожі крізь палючі піски та мертвий туман, тут відчувалося справжнє життя.
- Ваша земля і справді благословенна, – мовив Ельдор, після короткої розповіді про їхні пригоди, - наші тіла немов сповнюються енергією без зайвих зусиль.
- Так і є. – Відповів Петро. – Вітар – найкраща земля, і не лише тому, що тут народився я , моя дружина, батьки, їх батьки… і, подіваюся, колись, мої діти. Побувавши тут раз, ви схочете повернутися ще, а можливо, вам настільки сподобається, що й не бажатимете полишати їх взагалі.
- Звісно, - погодився ельф, - за інших обставин. Та наразі, все, що ми можемо, це насолодитися кількома днями перебування тут, доки ваш володар не розгляне наше прохання. А тоді, нам доведеться повертатись. Адже поки ворог ходить нашою землею, чи можемо ми бути де-інде?
- Не можете. – Схвально мовив Гриць. – Не гоже віддавати свій дім, якщо хочеш мати майбутнє для себе та свого роду.
На мить запанувала тиша.
Лицарі поринули думками поза Тумани. До рідних, близьких, до домівок. До друзів та знайомих, з якими зростали. До товаришів і побратимів, з якими стояли пліч-о-пліч проти ворога. До тих, хто більше ніколи не стоятиме поруч, не всміхнеться, не заплаче, не промовить жодного слова, але чия жертва не стане марною, не пропаде, не забудеться. Чий подвиг нестимуть вони. Допоки є сили, допоки непохитна віра, поки живе надія.
А титани не втручалися. Можливо вони не могли повною мірою зрозуміти своїх гостей, проте відчували, що мають поважати їх емоції і переживання.
Мовчання затяглось, аж поки лицарі не помітили крізь крони дерев два кам’яні зубці.
- Що то? – Запитав Ельдор.
- Це кам’яна брама. Незабаром ви все побачите.
Чим ближче лицарі під’їжджали до брами, тим більше дивувались. За п’ятнадцять хвилин вони вийшли на простору площу, і лиш тоді змогли оцінити всю велич даної споруди.
В основі знаходився великий гранітний круг, з якого в небо здіймались два абсолютно чорних кам’яних зуба п’ятнадцяти метрів заввишки. На кожній з трьох їх граней були витесані невідомі лицарям символи, деякі з яких були схожими на ті, що прикрашали тіла титанів.
До зубців кріпився металевий щит небесного кольору. На нім була викувана перлина, від якої розходились золоті промені. Це був герб Вітару.
- Ніколи не бачив подібних воріт. – Зауважив Ріно. – І, якщо це ворота, то де місто?
- Слушне запитання, - відповів Петро, - та не поспішайте. Зачекайте трішки, і все побачите.
Тим часом його напарник уже підійшов до одного з зубів, торкнувся рукою кількох символів, що відізвались легким посвічуванням, і повернувся до гостей.
- Скоро прибудуть. – Мовив Гриць.
- Хто прибуде? – Поцікавився у відповідь Рональд.
- Дракони, звісно, - знизав плечима молодший з титанів, - хто ж іще?
- Дракони? – Цього разу не втрималась Ельвіра.
- Так дивуєтесь, наче… Йой, справді, - Гриць луснув себе по чолі, - звідки ж вам про те знати. Отже, для того, щоб дістатись столиці, потрібно летіти. А оскільки ніхто із нас крильми не обзавівся, ми вирощуємо драконів. Приручаємо та дресируємо їх.
З кожним словом Григорія, очі лицарів ставали дедалі більшими. Вдоволений такою реакцією титан додав:
- Ми навіть перегони на них влаштовуємо.
- Та годі тобі. – Втрутився Петро. – То, звісно, правда. І ми, титани, сильно пишаємося таким досягненням, але не варто отак одразу спантеличувати гостей.
- Пробачте.
- Вони наближаються. – Цього разу мовила Іларія. Вона першою відчула істот, що розтинали небо. – І вони прекрасні.
Лицарі підняли погляди до неба, та спливло не менше хвилини, перш, ніж на його ясному тлі з’явилося кілька чорних цяток. Ті цятки швидко наближались, росли і, врешті-решт, стали драконами. Дев’ять магічних істот з золотисто-зеленим забарвленням, оленячими рогами та блакитними крильми були осідлані дев’ятьма титанами. На кожному з драконів знаходились подвійні сідла, розраховані на вершника та ще одного пасажира.
Дракони зробили кілька кіл і приземлились поряд із брамою.
Попереду сидів титан у блакитній сорочці та жовтих штанях. В одній руці він тримав прапор Вітару, в іншій – білий ріг, ще двома тримав повідки. З-за його спини виглядали два невеликі соколині крила. Решту драконів сідлали титани зі щитами та жезлами, як у патрульних.
- Що тут у вас? – Запитав титан із крильми, не злізаючи з дракона.
- Вітаємо тебе, Олексо, – відповіли патрульні, - до нас завітали гості з того боку Туманів. У них є послання від Ради магів володарю.
- Кажете, Рада магів? Що ж, поглянемо. – Титан глянув на лицарів. – Вітаю, мене звуть Олексій, я – «старший-куди-пошлють» правителя Світозара. Від імені володаря та Сентару, радий зустрічати вас на священній землі титанів.
- Вітаємо, - вперед ступив Ельдор, - я – Ельдор, принц Ліаланісу. А це мої друзі: Камаш – принцеса Ленміносу, Ельвіра – принцеса Лікросу, Каріна – принцеса Міріно, Іларія – Донька Лотоса, Ріно – принц Гутосу, Рональд – принц Калсору, Мін-Су – принц Еразу. Усі разом – ми Лицарі Аріс-Атару.
- Для мене честь зустріти представників стількох земель. Я проведу вас до столиці та попіклуюсь про зустріч із володарем.
- Будемо вдячні.
- Коли так, прошу сідлайте драконів. – Мовив Олексій.
- Драконів? – на обличчі дварфа з’явився страх. – Та нізащо! Досить того, що я осідлав цього жеребця, - вказав Ріно на невдоволеного поні, - пробач, Бурячику, ти ж знаєш, тебе я люблю. Кх-м. Так от. Дракони не для дварфів! Нам лише літати бракувало.
- Можете залишись тут. – Запропонував Олексій. – Петро та Гриць, облаштують вам ліжко в сторожці.
- Тут? Залишитись. Е, ні. Я не для того стільки проїхав, щоб тепер з цими хлопами в доміно грати.
- У що?
- Не важливо. – Дварф стягнув свої речі із поні і потяг до найближчого з драконів. Титан допоміг прикріпити вантаж і влаштуватися у сідлі. – А тут зручніше, ніж мені здавалося. Чого стоїте? Летимо чи ні? Бо ще передумаю.
За кілька хвилин лицарі перенесли свої речі і влаштувалися в сідлах.
- Гаразд, полетіли! – Віддав команду Олексій
Дракони відірвались від землі і помахом крил піднялися в небо.
- Обережніше! Мамцю, я боюся висоти!
- Ріно, а ти вниз не дивися, - Розсміявся Мін-Су, - бо ще додолу гепнешся.
- Смійся, поки я тебе дістати не можу. От приземлимося, тоді – тікай.
- Ми не приземлимося. – Втрутився один із титанів.
- Тобто як? – Цього разу здивувався Рональд.
- А так. Вітар – особливе місто. Неповторний і незрівнянний. Скоро ви самі все побачите. Скажу лише, що він не даремно названий Вітаром – це справді Перлина Землі вітрів.
Дракони піднялись настільки високо, що своїми тілами розсікали білосніжні хмари. Внизу відкривалися неймовірної краси краєвиди. Сади, що першими зустріли лицарів змінилися виноградниками та ягідниками. Ті, в свою чергу, поступилися засіяним ланам. Змійками через пагорби та видолинки пролягали широкі шляхи, сполучаючи розкидані поселення.
І поки лицарі насолоджувались пейзажом унизу, попереду з’явився величезний сяючий об’єкт.
- Що це? – Здивовано запитала Камаш.
- Це – Вітар! – З гордістю відповів один з титанів. – Золоте піднебесне місто. Присягаюся, нічого подібного ви в своєму житті ще не виділи.
- Це дійсно так. – Погодився Ельдор.
- Навіть Аріс-Атар не може зрівнятись красою та величчю із Вітаром. – Додала Ельвіра.
Чим ближче ставало місто, тим захопливішими були погляди лицарів. Білокам’яні будинки із золотими та срібними дахами купалися в морі світла, вигравали кольорами веселки.
Основа Вітару, як і саме місто мала шестигранну форму. Над нею підіймалися білі зубчасті стіни зі сторожовими вежами, над якими майоріли стяги Вітару. Будинки міста були невисокими, не більше п’яти поверхів. Прямі та широкі вулиці сполучали різні частини міста, ділили його на сектори та сходились у центрі.
Деякі будівлі сильно відрізнялись своєю формою та розмірами від решти. Лицарі не знали їх призначень, та розуміли, що вони відіграють в житті титанів важливу роль.
Оминувши міські стіни та кілька вулиць, дракони взяли курс до комплексу пишних будівель. На даху однієї з них знаходилась простора кругла платформа. На ній дракони й зупинились.
- Ми прибули. – Мовив Олексій.
На платформі їх уже чекали два титани в шоломах, що мали форму орлиної голови. Їх тіла обвивали намальовані зелені змії, чиї голови лежали на лівому плечі, а праве – прикрашало зображення голуба. В руках вони тримали довгі мідні жезли.
- Вітаємо вас в священній столиці титанів. – Мовив один із них. – Ми – старійшини і діючі представниками правлячого органу Вітару – Віче.
- Вітаємо. – Відповів Ельдор. – Ми – лицарі Аріс-Атару. Дякуємо за гостинність.
- Правитель Світозар і решта старійшин уже повідомлені про ваше прибуття. На завтра заплановане засідання Віче в Палаці Мудрості – Сентарі. Там ми заслухаємо вас, та приймемо рішення. А сьогодні, пропонуємо вам відпочити після подорожі і насолодитися красою нашої столиці.
- Дякуємо, вам. – Відповів Ельдор.
- Про час зустрічі вас повідомлять вранці. Залишаємо вас під опікою Олексія.
- Так, старійшино. – Схилив голову титан з соколиними крильми.
Двоє старійшин покинули платформу, а лицарі, спустившись з драконів залишилися поряд з Олексієм.
- Нарешті! – Вигукнув Ріно. – Але мені сподобалося. Хочу ще!
- Вгамуйся. – Втихомирив дварфа Рональд. – Не сором нас перед господарями.
- Та все добре, - усміхнувся Олексій, - багато титанів також обожнюють драконів. Що ж, годі тут стояти. Ходімо, покажу вам ваші покої.