16.СМЕРТЕЛЬНИЙ РИТУАЛ
Чорнолісся. Зуґ'Атар. Рік 106 Доби Війни, 11 день третього місяця весни.
Чорна цитадель являла собою замкнуте коло із тринадцяти веж, з’єднаних між собою товстими кам’яними стінами. З північного боку розташувалась основна, найбільша із веж. В ній розміщувались тронна зала та особисті апартаменти Ер-Дівона.
Навпроти, між сьомою та восьмою вежами розташувався єдиний вхід у цитадель – громіздкі ковані ворота схожі на роззявлену пащу велетенського чудовиська.
Під захистом веж прихистилися десятки будинків. Вони нагадували мурашник, настільки близько та громіздко були збудовані, от тільки жили тут представники не однієї, а багатьох рас. Тих, що обрали сторону володаря Зуґ‘Атару та Чорнолісся. І причиною такого розташування була просто велетенська для цитаделі площа, вона займала майже половину усієї її території. Такої іншої чи подібної їй не було навіть в Арісі, і не лише через її розміри, але й через призначення.
В центрі вимощеної кам’яними плитами площі знаходився великий кам’яний жертовник. Він був прямокутної форми з рогами на кутах і кантом із черепів біля верхнього краю. Боки жертовника вкривав страхітливий барельєф жахливих сцен кровавих убивств і жертвоприношень страшними монстрами з червоними очима. Увесь він був покритий червоно-чорними плямами застиглої крові, що свідчило про часті та масові жертвоприношення.
А за жертовником півколом були розставлені ідоли жахливих істот, перенесених з боків жертовника із такими ж палаючими очима. Це були страхітливі боги потойбіччя. Боги смерті та жаху, голоду та війни, невблаганної долі та відплати, чаклунства і нічних жахіть. І кожному з них приносились жертви і поклонялися тут, в Зуґ ‘Атарі.
От і сьогодні площу цитаделі заповнили прислужники Ер-Дівона. Орки і тролі, гарпії і вампіри, шанахші і відьми, перевертні і мінотаври, гобліни і гремліни у великій кількості зібрались на вечірній ритуал.
Поряд із жертовником стояла жіноча постать в сірому плащі із вишитими чорними символами вздовж країв. Її обличчя ховалось під широким капюшоном, і лише жовтих палаючих очей не могла приховати його тінь. Із-під широких рукавів виднілися бліді, майже сірі кістляві пальці з чорними пазурами. В лівій руці вона тримала довгу жердину, у півтора рази вищу неї, на вершині якої розмістився рогатий череп. Під черепом, на невеликій перекладині був прикріплений шмат чорної тканини із зображенням закривавленого рогу – герб Зуґ‘Атару.
Правою вона тримала вигнутий ритуальний ніж із кістяним руків’ям та невеликим ланцюжком. Його лезо було сховане у шкіряному чохлі з коштовними каменями.
Жіноча рука піднялася вверх, і камені засяяли у рожевому світлі Моріе.
- Побачте, жалюгідні тіні безсмертних богів Мороку, їх силу та могутність! Побійтеся гніву володарів життя та смерті! – Голос був грізним, шиплячим, немов у змії, льодяним. – Віддайте їм честь або умріть!
Довкола зчинився жахливий гамір. Кожен з присутніх на свій манер і талант намагався привітати та прославити грізних богів. Жриця відклала жердину і обома руками поклала ніж на жертовник. В цю мить зазвучав удар барабану, потім ще один, і ще. Жриця розпочала дикий, незбагненний танець довкола жертовника та ідолів. Бій барабанів прискорювався і гучнішав, а її рухи ставали усе швидшими.
Широкий капюшон злетів з голови, відкриваючи худе обличчя попелястого кольору з яскраво-червоними губами, з-під яких виднілись два гострих ікла і зміїний язик. Ламія, як безумна, кружляла та звивалася, корчилась і стрибала в ритуальному танці, аж доки бій барабанів різко не стих, а вона не розпласталась на жертовнику, укриваючи собою ніж.
Настала тиша, цілковита, потойбічна тиша. Усі, немов зачаровані, боячись навіть дихати, прикули свої погляди до жриці. Та вона не ворухнулась. Пройшла мить, друга, третя…, а ламія залишалась нерухомою.
Та ось, знову залунали, спочатку – тихо, а далі – усе гучніше, удари барабанів. Разом із ними «ожила» розпростерта фігура в сірому плащі. Повільно, немов Моріе над Орекханом, вона почала підійматися над жертовником, доки не випросталась у весь зріст. Разом із цим, жриця взяла в руки ніж і підняла високо над головою.
- Хай виконається обряд!
Як завжди у цей момент, посеред площі з’явився Ер-Дівон. Усі схилились в шанобливому поклоні, і лише жриця, мов скам’яніла, продовжувала тримати на витягнутих руках ритуальний ніж.
- Сьогодні ми приносимо жертви могутній та невблаганній Тантеї – богині мороку, жаху, смертельного страху та паніки! Щоб кожне земне створіння відчуло трепет і жах перед моєю силою та силою мого війська!
Довкола залунали схвальні вигуки натовпу.
- Та цього разу ритуал буде особливим. – У підтвердження сказаних Ер-Дівоном слів розчинились ворота однієї із веж, крізь які можна було потрапити в кузню Зуґ'Атару. І те, що з’явилося з них перед натовпом, насправді змусило присутніх відчути жах та паніку.
Громіздка металева клітка на колесах, зусиллями восьми тролів, повільно викотилась на площу. Попереду клітки йшов Владеріс, а в середині неї, відчуваючи майбутній «бенкет», нетерпляче сопіло, гарчало, шкрябало могутніми кігтями-лезами та розмахувало шпичастим хвостом сіре чудовисько.
Навіть жриця, побачивши його, мимоволі здригнулась та ледь не впустила ніж. Проте швидко впоравшись зі своїм страхом, вона знову застигла в нерухомій позі, і лише жовті зміїні очі продовжували перелякано бігати.
Услід за цією процесією показалась іще одна. Її очолював Кроу. Десятеро озброєних до зубів орків вели стільки ж полонених воїнів. Обидві процесії зупинились.
- Радійте! – Вигукнув Ер-Дівон, звертаючись до полонених. – Сьогодні у вас є унікальна можливість стати вільними!
Обличчя воїнів залишались такими ж суворими і гордими, а погляди – сповнені відчуття приреченості. Та, шанахші продовжив свою мову.
- Я обіцяю, що ніхто в межах Чорнолісся не зачепить вас і ви без жодних перешкод зможете повернутись додому. Все, що від вас вимагається – перемогти його! – З цими словами рука Ер-Дівона вказала на металеву клітку.
- Розв’яжіть полонених і дайте їм зброю! – Наказав шанахші Кроу та оркам. Наказ був негайно виконаним.
- Випустіть ґассела!
Довкола почулось щось на зразок дружнього «ох-х». Присутні позадкували, наштовхуючись один на одного і притискаючись якомога ближче до стін цитаделі. Завдяки великому «чуду», названому «страх», переповнена центральна частина площі майже моментально опустіла, залишаючи біля жертовника лише дві фігури – жрицю та Ер-Дівона, а в кількох метрах від них – ще десятеро осіб і могутнє чудовисько.
- Бийтесь та умріть! – Це було останнє розпорядження шанахші, перш, ніж розпочався справжній жах.
У той час, як чудовисько уже пускало слину в очікуванні ситної вечері із десяти страв, полонені швидко згрупувались і приготувалися до битви за життя і свободу. Можливу свободу.
- Товариші, будьмо мужніми! – попереду стояв високий сивочолий воїн з засмаглою шкірою. В одній руці він тримав довгий спис, а в іншій – важкий меч. – Цей монстр – наша єдина перешкода на шляху до волі. Тож, давайте її знешкодимо! А коли не подужаємо, тоді, принаймні, помремо з гідністю, у бою. Вперед!
З цими словами воїн прицілився і з усією силою кинув спис в лівий бік чудовиська. Та, на здивування його товаришам, він відскочив від тіла ґассела, наче від міцної броні, не залишивши на нім навіть найменшої подряпини.
- Ніколи не бачив нічого подібного! – Воїн зміряв монстра дещо розгубленим поглядом. – Нам, чого б те не вартувало, необхідно знайти вразливе місце у цієї тварюки. І я щиро сподіваюсь, що таке місце є.
Гнане голодом і хижими інстинктами, чудовисько рушило вперед. Його масивні леза нетерпляче рухались, немов велетенські ножиці, грізно поблискуючи в рожевому світлі Моріе. А довгий, вкритий шипами хвіст, звивався, як гігантська змія в пошуках своєї жертви.
- В розсип! Негайно! – Скомандував сивочолий воїн. І всі розбіглись у сторони.
Та, не зважаючи на свої велетенські розміри, чудовисько виявилось напрочуд швидким і спритним. Воно на бігу обрало найповільнішу жертву, і одним змахом гострих лез убило горе-воїна. Побачивши лежаче тіло і свіжу кров, ґассел ще завзятіше кинувся в атаку.
Цього разу нову жертву відшукав його довгий хвіст. Одним із шипів він пронизав темношкірого калсорця – жителя західних земель – і ще кілька секунд мотиляв ним у повітрі, поки той мертвим не звалився на чорні дворові плити Зуґ’Атару.
Натовп з зацікавленістю і страхом спостерігав за цим дійством. Присутні боялись навіть єдиним звуком порушити гамір битви і звернути увагу ґассела на себе. Усі добре розуміли, що жоден із них не вистоїть перед могутнім монстром, а тому абсолютно байдуже, чим харчуватись.
Та у воїнів, що були поряд з цим самим монстром, не було вибору. Вони бились на смерть. Бились, як могли.
- Будьте обачнішими! Стережіться лез та шипів! – Досвідчений воїн з Еразу продовжував віддавати вказівки. – Не падайте духом та не здавайтесь! Його можна перемогти!
- Як? – Запитав дварф, що стояв неподалік.
- Не знаю, Громе. Але якщо нам вдасться протриматись проти нього ще трохи, я обов’язково дізнаюсь.
- Спробуємо!
- Ламбріель, мені потрібна твоя допомога!
- Завжди готова, Марку! – Відповіла ельфійка, що стояла з іншого боку ґассела.
- Стріляй! В голову, шию, груди чи живіт. Маємо знайти його слабину.
- Із задоволенням! – Лучниця натягла тятиву лука і випустила першу стрілу, яка втрапивши між очей монстра, безсило відскочила від нього.
Ґассел мотнув головою і кинувся в її бік. Лиш ельфійська спритність допомогла їй в останню мить оминути долю першої жертви, а гострий периферійний зір – другої з жертв. В цей час кілька інших воїнів спробували нанести удари мечами, та броньоване тіло монстра виявилось міцнішим будь-якого металу. Все, що їм вдалося – звернути на себе увагу чудовиська, і дозволити Ламбріелі вистрелити вдруге.
Дякуючи багаторічним тренуванням та спритності, ельфійці вдалося здійснити одразу кілька пострілів, швидких і в різні частини тіла цілі. Раптом, одна зі стріл втрапила в місце на потилиці, де закінчувався череп і розпочинались шийні хребці. Вістря стріли хоч і не глибоко, та все ж, ввійшов у тіло монстра. Неймовірна радість огорнула серця воїнів, а на їх обличчях уперше відобразилась надія.
Ер-Дівон, який досі з захопленням спостерігав за своїм дітищем, спохмурнів. Тепер йому було цікаво, чим же завершиться ця битва.
Стріла не нанесла чудовиську жодної шкоди. Її втрапляння було схоже на укус надокучливого комара – не стільки боляче, скільки дратує. Саме це й відбулось в наступну мить. Розлючений ґассел різко мотнувся в бік, і один із його шипів, що вкривали сіре тіло, знайшов нову жертву – це була невисока на зріст дівчина з блідою шкірою, притаманною жителям центральних земель.
- Лано! Ні! – Юнак схожої зовнішності кинувся до своєї подруги, але його необдуманий вчинок був покараний ударом важкого хвоста.
В чудовиська пробуджувався апетит, підсилений азартом хижака. Четверо уже полягли від його лез та шипів, та залишалось ще шестеро, і воно не збиралося зупинятись.
- Будьте обачні, якщо хочете вижити! – Командував Марк. – Доріане, допоможи мені! – Він звернувся до високого загорілого мірінця – Підкинь мене.
- Я сам не здужаю, надто високо!
- Я допоможу! – Відізвався Грім. – Але комусь доведеться відволікти тварюку.
- Я це зроблю! – Худорлявий рудоволосий юнак зі списом швидко підбіг і штрикнув тіло ґассела. Після чого так само швидко відбіг і приготувався до контратаки, яка миттєво відбулась.
Монстр повернувся до юнака і кинувся на нього, розмахуючи кігтями-лезами. Здавалось, ось-ось і ґассел розітне юнака, та кожного разу в самий останній момент тому вдавалося ухилятись, пригинатись або відскакувати від гострої, мов бритва смерті.
В цей час Грім, Доріан та Марк підшукували вдалий момент для стрибка. Варто було все добре розрахувати, адже спроба була лише одна. Та розрахункам увесь час заважали шипи, роги, леза, хвіст і швидкі рухи чудовиська.
- Коуле! Ми не можемо нічого вдіяти, ця тварюка надто швидко рухається!
- Добре… - Юнак на долю секунди задумався, а тоді рішуче мовив. – Приготуйтеся, зараз! – Він виставив спис уперед і кинувся прямо на ґассела.
На мить це зупинило монстра, який не сподівався на таку безглузду поведінку суперника. Та його здивування душе швидко минулось, надто швидко для юнака.
Монстр змахнув однією лапою, потім іншою. Гострі леза двічі пронеслись над головою юнака. Ґассел заревів від злості, підстрибнув на передніх лапах і зімкнув їх над жертвою. Коул встиг жбурнути свого списа в розкриту пащу чудовиська перш, ніж був похований під його гострими пазурами-лезами.
В цю ж мить Грім і Доріан підставили свої могутні руки під ногу Марка і закинули його на чудовисько. В польоті воїн схопив свого меча обома руками і з усією силою та масою тіла ввігнав гостре довге лезо в те місце, де нещодавно стирчала стріла Ламбріелі.
Ґассел видав жахливе ревіння, від якого позакладало у вухах більшості присутніх. Він востаннє сіпнувся в одну, а тоді - в іншу сторони, намагаючись скинути з себе супротивника, і звалився замертво на плити головної площі Зуґ'Атару, зумівши, при цьому, розчавити ще одного із воїнів.
Довкола повисла цілковита тиша. Четверо зранених, виснажених, але живих полонених стояли біля поваленого ворога. Вони відчували велику радість, адже перешкода для їхньої волі була знешкоджена, та разом із нею, на очах були сльози, сльози за ціну, яку довелось заплатити їх побратимам заради цієї волі.
Очі Ер-Дівона настільки яскраво спалахнули гнівом, що їх блиск на мить розфарбував маску в червоний колір.
- Вам пощастило! – Вигукнув він. – Відчиніть ворота! Ви вільні! Негайно залиште мої володіння, доки я не порушив даної мною обіцянки!