28.ТА, ЩО БАЧИТЬ

«У кожного своя думка про те, як створено світ і все, що в ньому. Хтось вірить у Бога, хтось у десятки або тисячі богів, а хтось у Волю Випадку. Віра - це право кожного. Але будь-який мислячий розуміє, що цей світ був створений. Не виник із порожнечі або Небуття за чистою випадковістю, а був сформований, враховуючи сотні законів і правил.

У Землі вітрів тисячі видів життя: від Титанів до мурашки, від Дракона до метелика, від Нереїд до пуголовка...

І в кожного своя роль, своя цінність, і своє призначення. Немає когось кращого чи гіршого, немає гідних чи негідних. Є тільки Життя. Чиєсь життя, цінніше і дивовижніше за яке немає нічого. І в усьому розмаїтті та пишноті цього світу є своя суть і вища Гармонія.»

(«Рубінова книга Каменів^[1]»)

Чорнолісся. Зуґ’Атар. Рік 106 Доби Війни, ніч з 17 на 18 день третього місяця весни.

Ер-Дівон сидів на своєму троні і вдивлявся в досвітню темряву. Скоро над Землею вітрів зійде весняне сонце, і першими промені світила торкнуться саме його володінь.

Уже майже закінчилася безсонна ніч. Ще кілька годин тому він, Чорний володар, стояв на даху своєї фортеці, злий від того, що відкривало йому нічне світило...

Його світло заворожувало і захоплювало, вабило і радувало погляд, але не сьогодні. Цієї весняної ночі Моріе була для шанахші величезним дзеркалом, з допомогою якого він спостерігав за тими подіями, що розгорталися під стінами Ліксанху.

Коли над полем битви розсіювалися хмари, Ер-Дівон бачив смертельну битву між перевертнями і людьми. Але, навіть тоді, коли нічне світило ховалося за завісою хмар, він продовжував відчувати всю силу, якою володіли лицарі, і був злий. Злий на свою армію, яка виявилася дуже слабкою; злий на себе, за те, що недооцінив можливостей лицарів і за те, що ніяк не міг вплинути на результат битви.

З кожною хвилиною гнів Ер-Дівона тільки збільшувався, виводячи тіло й емоції з-під контролю; дихання почастішало, очі спалахнули злістю й ненавистю, пальці рук упилися в долоні, побілівши від сили, з якою стиснулись кулаки.

- Аріс... - процідив він крізь зуби, - я зітру тебе на пил! - Якщо перше слово скоріше нагадувало шепіт, то останнє було вже криком, що вивільнив стримувані ним досі емоції.

Ер-Дівон розвернувся, щоб піти.

…Тепер він сидів на своєму червоному троні й чекав зустрічі. Зустрічі з тією, яка могла б розвіяти його сумніви, або зміцнити їх. З жінкою, яка колись уже увійшла в його життя багато років тому.

Сейн-Дінан^[2]... «Віщунка»...

Хто вона? Звідки? - Цього не знав навіть Ер-Дівон.

Вона завжди була для нього загадкою; таємницею, яка вабила та відштовхувала. Він і не намагався доторкнутися до її розгадки. Якась невідома Сила ховалася за таємницею тендітної, витонченої жінки. Сила настільки могутня, що навіть він, Чорний володар, змушений був з нею рахуватися і цінувати її.

Хід думок порушив звук дверей, що відчинилися. Впевненою граціозною ходою до зали увійшла жінка, одягнена в довгі широкі шати сріблястого кольору. Її довге волосся кольору молока з вплетеними в нього золотими стрічками, було заховане під капюшоном. Тільки вона могла увійти до цієї зали так упевнено, вона і Ер-Дівон. Пройшовши залою, жінка зупинилася перед шанахші.

- Усе має свою причину і свої наслідки. - Замість привітання мовила жінка. Її мелодійний голос наповнив похмурий зал, пробуджуючи його від сну. Ер-Дівон уважно подивився на гостю, а вона продовжила. - Відповіді отримує той, хто запитує, а дорога відкривається тому, хто зробив перший крок.

- Сейн-Дінан, ти, як завжди, говориш загадками. - Володар піднявся з трону, пройшов білими мармуровими сходами і зупинився перед жінкою. Він був на голову вищий за неї, тому дивився згори, але погляд його був, як до рівної собі. - Скільки років минуло з останньої нашої зустрічі?!

- Порожні слова, наче вітер - вони перетворюють серце на пустелю. Я чую тривогу в твоєму голосі. Уперше за багато років тебе здолали сумніви.

Ер-Дівон промовчав. Він уважно подивився на свою гостю, і жестом запропонував їй сісти. Біля його трону стояли два золоті крісла, внесені спеціально для цієї зустрічі. Жінка була дуже цінною для мага. Він протягом багатьох років тримав її у своїй магічній в’язниці на одній із веж Зуґ’Атару. І за весь цей час жодного разу не відвідав її. Вона також лише кілька разів з’являлась у його залі.

- Прошу, сідай. - Відповів він, і, взявши жінку за руку, підвів та посадив її в крісло. Після чого сів поруч.

- Час настав. - Продовжила Сейн-Дінан. - Скоро ти знайдеш відповіді на свої запитання. Те, що сталося сьогодні на даху - це початок. Початок нової Сили, яка увійде в твоє життя.

- Це був спалах гніву! Моя тінь витягнулася і змінилася. Одна мить. Коли я втратив контроль над своїми емоціями. Це була поразка!

- Ні, це була слабкість. Ти недооцінив суперника... - жінка піднялася з крісла й підійшла до вікна. Крізь його кольорове скло почали пробиватися перші сонячні промені. - Як день неминуче приходить після ночі, так і в твоїй Долі скоро настануть зміни. Сила, яку ти навіть не можеш уявити, змінить твоє життя раз і назавжди... але, будь обережний. Ця Сила здатна, як підняти тебе вгору, так і скинути в безодню. Або ти підкориш її, або - вона тебе.

- Що я повинен зробити?

- Ти вже знаєш відповідь. - Жінка розвернулася й уважно подивилася на свого співрозмовника. - Мій час вийшов, відпусти мене, адже в моїй Силі ти вже не маєш потреби. Ти також, повинен піти. Сам. Туди, де все почалося. Лише там ти отримаєш відповідь.

Ер-Дівон підвівся з крісла. Він подивився на ту, яка понад століття була його полонянкою, але, як і при першій зустрічі, в її мові, жестах і погляді не було навіть найменшого тону злоби, ненависті чи презирства.

Вона була вищою за ці емоції, вищою за все те, що відбувалося у світі. Йому раптом здалося, що навіть ці довгі роки ув'язнення для неї були лише миттю, яка не заслуговує на особливу увагу.

Дивлячись на жінку, маг мимоволі посміхнувся.

- Добре. Я дам тобі свободу. І, щоб не залишатися перед тобою в боргу, я дам тобі все, що забажаєш.

- Води.

- Що?

- Мені нічого не потрібно. Тільки води в дорогу. А все інше в мене є.

- Нехай буде так. - Відповів Ер-Дівон. - Ти вільна.

- В Аріс-Атарі також шукають відповіді на питання, які хвилюють тебе. І вони їх теж знайдуть... з часом. - Сказала жінка на прощання.

Сейн-Дінан посміхнулася і, розвернувшись, вийшла із зали.

Вона пройшла довгими коридорами, і незабаром опинилася на вимощеному каменем дворі. Жінка підійшла до колодязя, витягнула з-за рукава маленьку пляшечку і наповнила її водою. Після чого продовжила свій шлях, кинувши презирливий погляд у бік ідолів і жертовника. Вона впевнено оминула варту з кількох орків і вийшла у відкриту браму, що нагадувала роззявлену пащу могутнього монстра.

Пройшовши кілька десятків кроків, Віщунка зупинилася. Вона відкрила пляшечку, вилила на долоню її вміст і, подивившись на фортецю, окропила водою своє обличчя. Жінка прошепотіла кілька слів, і одразу ж перетворилася на білого лебедя. Змахнувши крильми, птах злетів угору, щоб назавжди сховатися в ясному весняному небі.

У тіні зашторених вікон стояла чорна постать у довгому плащі. Чорними були її одяг, взуття та очі, але сірий колір шкіри видавав, що ця фігура не була людиною. Не-живий і не-мертвий, це був вампір.

Він мовчки чекав, не рухаючись, немов статуя. Але таким він був тільки зовні. А всередині - вирувала гроза емоцій і думок. Кроу вже знав про нічну битву, йому також було відомо про загибель Владеріса, з яким він розділив не один десяток років свого існування. Але зараз найбільше його хвилювали не події вчорашньої ночі чи чиясь смерть, а той, хто перебував у цьому залі, сидячи на драконячому троні.

Дивлячись на свого повелителя, вампір відчував страх і сум’яття. Усередині інстинкт самозбереження волав і метався, намагаючись вистрибнути з фізичної оболонки, і втекти на всі чотири сторони, аби лиш не залишатися тут. Але зовні він був спокійний. Жоден м'яз, жоден нерв не видавали справжнього стану вампіра.

- Кроу, - голос Ер-Дівона перервав низку неспокійних думок і змусив ще більше напружитися, - я покликав тебе, щоб повідомити про одне дуже важливе рішення.

- Слухаюся, Ваша Могутносте. - Рівним спокійним голосом відповів вампір.

- Сьогодні я покину ЗугʼАтар. Тому, ти залишишся тут, щоб виконувати мої обов'язки.

- Це величезна честь, служити Вам, мій пане.

- І величезна відповідальність! - Додав Ер-Дівон. - За все, що тут відбувається - ти відповідаєш своєю головою.

- Моє життя - у Ваших руках.

- І навіть більше життя! Твоя смерть теж підпорядкована моїй волі! Пам’ятай про це... А зараз, ти маєш відправити повідомлення в Діаскос і Гатамо. Гриф і Нхур зобов’язані виконати все бездоганно або поплатяться своїми життями.

- Слухаюся, мій пане.

- Коли прибудуть Фобос і Гієна, нехай чекають мого повернення.

- Буде виконано, Ваша Могутносте.

- Тоді, йди.

Кроу приставив руку до грудей, трохи нахилив голову, і тут же зник із тронної зали.

Ер-Дівон піднявся з трону і повільно спустився сходами. Його задумливий погляд безцільно ковзав залою, оглядаючи стіни, вікна, кам’яні статуї горгулій зі скляними світильниками, мармурову підлогу. Але перед очима миготіли події минулого: навчання в Академії, битви біля кордонів Чорнолісся і на просторах Боліт, вірність і зрада підданих...

Це був один із тих небагатьох моментів, коли йому хотілося скинути металеву маску і показати світові своє справжнє обличчя. Мить, коли час немов зупинився, коли наставав момент ухвалення рішення, а з ним - тривога від очікування майбутніх змін.

Ер-Дівон знав, що це момент, коли його востаннє називають Чорним магом. Мить, після якої вся Земля вітрів дізнається про його таємницю, коли будуть розкриті всі карти перед останньою битвою.