27.НІЧНА БИТВА

«Село К’юверет зустріло лицарів розпростертими обіймами Бена і Люсі Довгоштаних. Разом із ними тут також перебували їхні діти - Емілія, Сюзанна та Роберт.

Після гостинної зустрічі з іще однією родиною Довгоштаних, лицарі розпрощалися з Роско та його сім’єю, за винятком Елдона, який, усе-таки, залишив своїх рідних, щоб слідувати за своїм покликанням.

Трохи часу Ельдор і його команда провели в селі.

Там Ельвіра - принцеса Лікросу - виступила з промовою перед своїм народом, закликаючи людей готуватися до нового етапу війни, запевняючи їх у тому, що ні рід Аріен, ні маги Аріс-Атару не забули про них і зроблять усе можливе, щоб відновити мир у Землі вітрів.

Після чого, лицарі вирушили в Ліксанх - крайню людську фортецю на Сході.»

(«Літописи Вогню»)

Землі Лікросу, префектура Ліксанх. Рік 106 Доби Війни, 17 день третього місяця весни.

Останні промені сонця згасли за межами Заходу, а на Сході вже піднялася блакитна Сеннорра, тоді як рожева Моріе не поспішала з’являтись на небосхилі. В нічній темряві чорніли кам’яні стіни військової фортеці. Над її темними черепичними дахами слабо майоріли білі стяги з червоним драконом.

Двоє вартових стерегли головну браму, походжаючи поміж зубців південної стіни. Один із них вдивившись у далечінь, розрізнив ледве помітні силуети. Він мовчки зробив жест рукою, повідомляючи про це своєму товаришеві. Той, кивнувши головою, зник усередині фортеці, а через кілька хвилин з’явився на стіні з підкріпленням. Десять стрільців із зарядженими арбалетами напоготові, влаштувавшись між зубців, чекали вказівок.

Силуети, рухаючись із Заходу, поступово набули чітких обрисів вершників. Незабаром вартові розрізнили вісьмох вершників, які швидко наближалися до фортеці. Тупіт копит лунав у нічній тиші, як рівномірні удари барабана, стаючи виразнішим і гучнішим. Позаду вершників майоріли прапори, але вартові не змогли побачити зображені на них герби, поки ті не під’їхали ближче до фортеці. На одному з них темним силуетом красувався дракон.

- Стійте! Хто їде? – Вигукнув вартовий

- Посланці Аріс-Атару! – Відповів Ельдор, притримавши коня.

- Відчиніть ворота! – Віддав наказ той же вартовий комусь унизу, - Можете проїжджати.

Загриміли засуви, заскрипіли металеві петлі, і великі ковані ворота з шумом відчинилися, впускаючи мандрівників. Коли лицарі в’їхали у внутрішнє подвір’я фортеці, стулки воріт одразу ж зачинилися назад.

Воїни вже спустилися зі стіни, залишивши там лише двох вартових. Вони розмістилися півколом, відгороджуючи нічних гостей від будівель, і тримаючи в руках арбалети з поставленими на тятиви стрілами, про всяк випадок.

Один із воїнів звернувся до нічних подорожніх.

- Я – Оттон, командир стрільців. Хто ви? І що привело вас в Ліксанх о такій порі?

Гості, ступили на кам’яний двір. Вперед ступив ельф, в золотому шоломі, викованому у вигляді голови оленя і чорнява блакитноока войовниця в червоному обладунку з драконової шкіри.

- Моє ім’я Ельвіра Аріен. Прошу провести нас до командира форту.

- Звісно, Ваша високосте, прошу слідувати за мною.

Лицарі у супроводі кількох солдат перетнули двір фортеці і, підійнявшись кам’яними сходами, увійшли до головної будівлі.

Вузькі похмурі коридори тьмяно освітлені смолоскипами та просякнуті їх їдким димом, чітко відлунювали ритм кроків і брязкіт обладунків та зброї.

Оттон зупинися біля кованих дверей, що охороняли двоє солдат.

- Повідомте командира про наше прибуття.

- Слухаюсь. – Один із воїнів, зник за дверима. Через хвилину двері знову відчинились. Воїн доповів, - командир очікує на вас.

Начальник стрільців і лицарі увійшли до кімнати. Вона виявилася доволі просторою, більшою за звичайний кабінет, який лицарям доводилося бачити раніше, в інших фортецях.

Командиром Ліксанху виявився південний богатир років п’ятдесяти з пишними чорними вусами, що чітко виділялися на його червоному обличчі, вдягнений в офіцерський мундир червоного кольору з синіми вставками.

- Мене звати Унган з роду^[1] Форгус. Я - радш^[2] правителя Лікросу і командир Ліксанху. Для мене велика честь бачити Вас і Ваших друзів, атіклар^[3] Ельвіро в нашій фортеці. Що провело Вас сюди в такий пізній час?

- Радше Унгане, про причину нашого візиту поговоримо пізніше. Ми цілий день провели в дорозі, тому...

- Звичайно, принцесо, вибачте мою нетактовність. Я зараз же віддам розпорядження, щоб при-готували вечерю. А тим часом, мої воїни покажуть Вам Ваші кімнати. Ви також можете переодягнутися і прийняти ванну, якщо забажаєте.

- Було б зовсім не погано, радше Унган. Дуже дякую. - Відповіла Ельвіра.

Для лицарів було відведено три кімнати. Одну - для Ельвіри, Каріни та Камаш, другу зайняли Рональд, Мін-Су і Ріно, а в третій оселилися Ельдор, Леонард та Елдон.

- Ох, невже ще один день шляху добіг кінця? - Запитала Ельвіра, коли двері їхньої кімнати зачинилися. - Якщо говорити щиро, для мене це незвично і дуже виснажливо. Я раніше ніколи не проводила цілі дні в сідлі, та ще й у повному лицарському обладунку.

- Не тільки тобі, - усміхнувшись, відповіла Каріна, - я багато часу провела верхи та зі зброєю в руках, але навіть через роки, мені хочеться знову стати жінкою - тендітною, беззахисною, вразливою. Вдягнути розкішну сукню, зшиту майстрами Ленміносу^[4] і дорогоцінне намисто, створене в землі Колонару^[5].

- Але, якщо зараз ми не можемо собі цього дозволити, - підтримала Камаш, - то, хоча б, змиємо з себе тягар цього дня?

- Це чудова думка. - Погодилася Ельвіра. - Давайте, негайно втілимо її в життя.

Для лицарів було приготовлено дві ванні кімнати. Поки мандрівники омивалися від денної втоми і пилу, у фортеці приготували вечерю. Для важливих гостей накрили довгий стіл в одній із просторих кімнат Ліксанху. На срібних і бронзових тарілках холонула запечена дичина, а в позолочених кубках іскрилося найкраще лікроське вино.

Вийшовши з води, Каріна підійшла до лавки, на якій лежали її обладунки й одна з її улюблених суконь, блакитного кольору. Дівчина нахилилася і простягнула руку до шовкового витвору ельфійських майстрів, як раптом її немов пронизала хвиля злості і голоду. Принцеса похитнулася, і щоб не впасти, сіла на лаву, обхопивши руками скроні.

- Що з тобою? - Запитала Камаш, яка вже була готова вдягнути своє вбрання.

- Мій дар...

- Ти щось побачила... відчула? - Перепитала Ельвіра.

- Гнів... спрагу... злість... Щось наближається. Я думаю, сьогодні краще залишитися в обладунках.

- Та, як же це... я... - Ельвіра намагалася якось заперечити, але безрезультатно, вона розуміла вагу слів Каріни.

- Сюди наближається ціла армія. За годину-другу вона досягне Ліксанху. У нас є трохи часу, щоб підкріпитися і підготуватися. Збирайтеся, ми маємо повідомити іншим.

За кілька хвилин лицарі в повному складі й обладунках сиділи за столом. Їли всі мовчки, швидко і без особливої насолоди, хіба що, за винятком Елдона, халфлінги їли із задоволенням завжди, коли траплялася така можливість.

- Ви впевнені в тому, що до фортеці наближаються вороги? – Ще раз запитав Унган.

- Абсолютно. - Відповіла Каріна. - Ба більше, я навіть знаю хто. Це перевертні. Багато перевертнів.

- Перевертні? Але, який у цьому сенс? Я маю на увазі, вони ж не можуть нападати самі, а з анубі у нас, хоч і хитке, але все ж таки перемир’я.

- Ні, анубі я не відчуваю. Ну, може, незначна кількість. А ось перевертнів дійсно багато, близько двох сотень.

- Тоді, я змушений залишити Вас, щоб перевірити стан підготовки фортеці до захисту Ліксанху. - Відповів Унган, і вже збирався піти, але Каріна зупинила його.

- Не поспішайте, ми підемо разом із Вами; нам є, що сказати вашим воїнам.

- Нехай буде так.

У прикордонній фортеці налічувалося двісті десять воїнів. Нині всі вони вишикувалися на подвір’ї, чекаючи настанов командира.

- Мої хоробрі воїни, я зібрав вас зараз, щоб повідомити про наближення ворогів. У цей момент до нашої фортеці рухається армія перевертнів і скоро вони будуть тут. Їх багато, близько двох сотень.

Хвиля здивування прокотилася обличчями воїнів, проте не перетворилась на хвилю шепоту, а швидко вщухла. Командир продовжував.

- Нам не вперше захищати свої землі. І ми будемо битися до останнього подиху, помаху меча і випущеної стріли. До останньої краплі крові, яка впаде з наших тіл і тіл наших ворогів. Усі ви знаєте свою справу і свої обов’язки, але сьогодні з вами хочуть поговорити наші гості.

З числа лицарів уперед вийшла дівчина в червоних обладунках.

- Моє ім’я Ельвіра Аріен. Сьогодні я буду битися з вами пліч-о-пліч. Я зроблю все можливе, щоб прапори, які майорять над Ліксанхом, ніколи не змінилися. В ім’я свободи, в ім’я миру, в ім’я майбутнього! Нехай береже нас Дух Землі вітрів!

У відповідь пролунали схвальні вигуки. Вони припинилися, коли поруч із принцесою Лікросу опинилася ще одна дівчина.

- Моє ім’я Каріна Елізабет Норд - я принцеса Міріно, і, як і ви, я захищатиму цю землю. Але це буде не просто. Перевертні - це незвичайні вороги. Один їхній укус або подряпина на вашому тілі зроблять з вас таких же монстрів. Але це не єдина складність. На наш жаль, незабаром на небі з’явиться повнолика Моріе. А повна Моріе дуже рідко буває похмурою. Промені нічного світила вмить перетворять будь-якого пораненого на перевертня, а також у значно посилять можливості цих монстрів. Кожен з них буде набагато швидшим і сильнішим. Через силу рожевого супутника, з ними буде настільки важко впоратися, ніби їх не дві сотні, а понад півтисячі. Будьте безстрашні й обережні!

- Вони наближаються! - Голос патрульного перервав слова Карини.

- Усі на позиції! - Прокричав Унган.

Тридцять стрільців на чолі з Оттоном розмістилися на стінах фортеці, очікуючи наказів. Звідти вони побачили військо, яке швидко насувалося на Ліксанх. Сірі маси істот, схожих на вовків, з’явилися з-поміж дерев і кущів, що росли зі східного боку, на відстані близько півтора кілометра. У місячному світлі їхня гола шкіра відливала рожевим.

Пильне око Ельдора, який також піднявся на стіну, щоб оцінити ситуацію, вловило в цій сірій масі самотні чорні фігури. Вони були вищими й більшими, трималися більш вертикально, ніж перевертні, і їх було дванадцять.

- Анубі. - Вимовив ельф. Він спустився зі стіни і підійшов до лицарів. - Виходимо.

Лицарі вийшли у відчинену браму й зупинилися перед фортецею разом з іншими воїнами та радшем Унганом. Погляд Ельдора знову прикипів до сірої маси, що насувалася. Здивований побаченим, його обличчя стало ще вужчим і довшим, ніж зазвичай.

- Що це? - Вимовив він вголос, щоб його почули друзі, які стояли поруч. - Тут не лише анубі, серед них є два шанахші. Дивіться, он там і там. - Ельдор вказав рукою на їхнє розташування.

- Тільки цих не вистачало. - Мовив Рональд. - Усі біжать сюди, немов над фортом висить оголошення про безкоштовний банкет.

- Боюся, саме вони це оголошення і повісили. - Відповів Ельдор. - Готуйте зброю.

- А мені що робити? - Запитав Елдон.

- А тобі краще бути подалі звідси. Піднімайся на стіну до стрільців.

- Гаразд. - Хлопець миттю загубився в лавах воїнів, щоб пізніше з’явитися поміж зубців стіни, наче заєць з-за кущів.

- Що це за істоти? - Запитав Ріно. - Ніколи не бачив нічого подібного. Невже це...

- Так, це ворґи - величезні вовки, яких використовують, як скакунів. - Відповіла Каріна. - Колись я вже бачила їх, коли ще служила в Ніоміддісі. Вони надзвичайно сильні, і тому вбити їх буде непросто.

Перевертні пробігли більше половини відстані від дерев до фортеці. Не сповільнюючись, вони мчали вперед, до своїх жертв. Між ними бігли величезні чорні істоти, вкриті густою шерстю. На своїх спинах вони несли темношкірих анубі, які в одній руці тримали довгі батоги, а в іншій - вилите із золота невелике око з червоною рубіновою зіницею всередині, за допомогою яких керували своїми рабами.

Але, на двох ворґах сиділи не анубі, це були шанахші. Одним із магів був Фобос, а другим - Гієна. Обидва шанахші прибули зі Стонвулафа разом із перевертнями та анубі. Гієна, як і погоничі, керувала сірими істотами, а Фобос - робив те, що виходило в нього найкраще - сіяв страх і паніку.

- Луки напоготові! Вогонь! - Скомандував Оттон. З фортечної стіни в нічне небо злетіли три десятки стріл, і кинулися в хвилю ворогів, що насувалася. Коли вони досягли своїх цілей, з десяток перевертнів упали мертвими.

Не встигнувши отямитися від першої хвилі стріл, перевертні одразу ж прийняли на себе другу, третю, четверту. Близько трьох десятків із них уже лежали на траві, зрошуючи її своєю кров’ю. Ті ж, що були просто поранені - продовжували бігти.

Потоки стріл зупинилися. Не даючи ворогам можливості отямитися, Унган віддав команду кавалерії. Лави воїнів розступилися, і з воріт фортеці вилетіли сорок вершників. На бігу, вони врізалися в ряди перевертнів, перетворюючи наступ на криваве місиво.

- Страх. - Зміїне шипіння злетіло з губ Фобоса.

Магічний серпанок прокотився над травою, огортаючи всіх навколо. Хоробрі воїни Ліксанху відчули на своїх тілах легке тремтіння: невпевненість і сумніви оселилися в їхніх умах, бойовий дух виявився підірваним. У мить сумнівів і нерішучості багато хто з них впали мертвими від лап та ікл перевертнів, ті ж, що вижили, були поранені, і тепер на них чекала доля їхніх ворогів.

Навіть лицарі відчували страх і невпевненість, усі, крім одного. Ріно стояв, немов нічого не сталося. Він дивився навколо, і не міг зрозуміти, що відбувається, чому інших, немов підмінили.

- Ельдор?! - Він запитально подивився на свого побратима.

- Це справа рук одного з шанахші.

- По-моєму, я починаю розуміти. - Дварф підняв свій щит, і вдарив по ньому своїм молотом. - Сила Ордену! - Напівпрозора хвиля вирвалася зі срібного щита і розійшлася на всі боки, огортаючи воїнів, немов купол. Тієї ж миті до них повернулися хоробрість і впевненість, вони з новою силою кинулися на своїх ворогів, захищаючи рідну землю.

- Чудово, Ріно! - Підбадьорюючи, вигукнув ельф. – Мін-Су, тепер твоя черга!

Принц Еразу вихопив з-за поясу металеве віяло, і зі словами «Сила Ордена!» підняв його вгору. Чисте весняне небо, залите рожевим світлом повноликої Моріе, почало вкриватися невеликими хмаринками. Дуже швидко нічне світило зникло за завісою хмар, і навколо стало темно. Це не тільки вберегло багатьох поранених від перетворення, а й послабило сили перевертнів, які підживлювалися енергією рожевого супутника.

Обличчя Гієни спотворила незадоволена гримаса. Вона перевернула ліву руку долонею догори, а правою - провела над нею кілька кіл. У повітрі з’явилася синя спіраль.

- Фіноре^[6]! - Прокричала вона.

З її простягнутої руки синя енергія злетіла до неба, вона вдарилася в хмари й ті почали розсіюватися.

Слідом за діями Гієни, Фобос повторив свою атаку страхом. У відповідь дварфський принц закликав силу свого Ордену. В цей час воїнів Унгана, то огортав незрозумілий страх, то наповнювали відвага і прагнення побороти ворога.

Принц Калсору Рональд, відбиваючи натиск перевертнів, кинув швидкоплинний погляд кудись у далечінь. Позаду ворожого війська височіли чорні тіні чагарників і дерев. Побачивши їх, лицар відчув присутність чогось рідного і близького. «Як я раніше до цього не додумався?» - подумав він. Після того, як принц Калсору розправився з черговим перевертнем, він направив закривавлене лезо пальми на ворогів і крикнув:

- Сила Ордена! - Лезо різко опустилось у траву. Краплі крові стекли вниз, і тоненькими цівками розійшлися в різні боки.

Спочатку нічого не сталося. Битва йшла своєю чергою, але за хвилину навколо пролунав шум, що нагадував шелест листя і потріскування гілок. Чорні тіні почали рухатися, повільно наступаючи на перевертнів і анубі. Дерева, які за все своє існування ніколи не зрушили навіть на п’ядь[7], тепер повільно, але неухильно оточували ворогів Ліксанху, притискаючи їх до фортеці.

А тим часом Леонард, Каріна та Ельвіра об’єднали свої зусилля, щоб дати суттєву відсіч ворогам.

- Сила Ордену! - Прокричали вони в унісон.

Нічний морок прорізали три промені енергії. На льоту вони перетворилися на червоного дракона, фенікса і грифона. Сяючі летючі істоти пронеслися над ворожим військом, і ринули вниз. Перелякані перевертні кинулися нарізно, але не змогли уникнути загибелі. Магічні істоти, немов блискавки, звалилися на голови ворогів Ліксанху: величезної сили розряди енергії пронизали їх наскрізь, перетворивши на обгорілі спотворені мертві тіла.

Побачивши, якою силою володіли лицарі, натхнені воїни Ліксанху з ще більшим завзяттям кинулися на своїх ворогів. Здавалося, тепер перемога на боці людей.

Але в цей момент у нічному небі почулося гучне шипіння, що нагадує звук розпеченого меча, опущеного у воду, а слідом за ним - пролунало глибоке гортанне гарчання. Величезна крилата істота близько десяти метрів завдовжки розітнула нічний морок і закружляла над головами перевертнів і воїнів.

- Готуйся! Стріляй! - Віддав наказ Оттон. У нічне небо злетіло три десятки стріл, шукаючи свою ціль. Подолавши необхідну відстань, вони встромилися в слизьке, вкрите лускою тіло і чорні перетинчасті крила, немов у кажана.

Віверна^[8] завила від болю і, втративши координацію, почала завалюватися з боку на бік, поки не опустилася на землю. Її гострі шипи крил і довгий хвіст із вигнутим отруйним жалом знаходили випадкових жертв, поки істота намагалася зубами дістати і висмикнути зі свого тіла застряглі стріли. Кілька воїнів і перевертнів виявилися пораненими, а двоє істот впали мертвими від отрути.

Але щойно істота висмикувала одну-дві стріли, в неї одразу ж встромлялося п’ять-шість нових. Поранена та розлючена віверна шипіла, гарчала, ранила та вбивала всіх, кому не пощастило опинитися поруч із нею. Побачивши це, Ельдор попрямував до тварини, щоб спробувати втихомирити або вбити її.

Вершник, який сидів на віверні, не зміг впоратися з істотою і був змушений залишити її.

В одну мить він, немов сіра тінь, опинився на траві, далеко від крилатого створіння. Його рухи були безшумні й блискавичні. Один за одним навколо нього впали мертвими п’ятеро воїнів Ліксанху. Відчувши запах крові, Владеріс продовжував убивати ворогів своїм смертоносним укусом або швидкими і сильними рухами рук. У ці моменти, якщо він і не був втіленням Смерті, то її тінню – безперечно.

- Це - вампір! - Прошепотіла Камаш, яка вела бій на відстані, оскільки її основною зброєю були лук і стріли.

Войовниця в білих обладунках натягнула тятиву: одна за одною з неї злітали стріли, розбиваючи ворогів. Ельфійська принцеса пробивала собі шлях крізь битву, наближаючись до вампіра. Підійшовши якомога ближче, Камаш дістала з таємних кишень на поясі дві зірочки-сюрикени, і кинула у ворога.

- Сила Ордену! - Крикнула принцеса Лайдонаусу. Зірочки-сюрикени встромившись у тіло вампіра вибухнули яскравим спалахом і засліпили всіх поблизу. Скориставшись цим моментом, Камаш із природженою ельфійською спритністю зробила стрибок, і, замахнувшись, завдала удару срібним кинджалом.

Владеріс в останню мить встиг уникнути фатального удару в серце, але на плечі все ж залишився глибокий поріз, який не затягувався. Між Камаш і вампіром зав’язався смертельний поєдинок.

Принцеса Лайдонаусу і слуга Ер-Дівона кружляли у смертельному танці. Їхні «па» складалися зі швидких і точних випадів та блоків. Владеріс зіткнувся з гідним супротивником і тепер його гострі ікла і кігті виявилися не настільки смертоносними, як раніше.

Ситуація навколо Ліксанху постійно змінювалася. Нічне небо то вкривалося темними густими хмарами, то висвітлювалося рожевим світлом нічного світила. У повітрі час від часу промені енергії перетворювалися на феніксів, драконів і грифонів, які одразу атакували сірих істот і їхніх ватажків.

Воїни то відступали, оповиті силою страху, то знову йшли в наступ під захистом магічного щита Ріно. Багатотонні дерева все сильніше стискали кільце навколо ворогів Ліксанху, оточуючи їх і відтісняючи ближче до фортеці. Їхнє довге коріння і могутні гілки відшуковували перевертнів і сковували у своїх смертельних обіймах.

Число ворогів невпинно зменшувалося, але рідшали й ряди воїнів.

Спостерігаючи за всім, що відбувається з передньої стіни Ліксанху, Елдон старанно намагався відшукати спосіб хоч якось допомогти своїм новим друзям, гортаючи пожовклі сторінки ґримуара. Червоні й чорні символи миготіли в його очах, але нічого підходящого вони не знаходили. Іноді його увагу привертали вигуки лицарів або шанахші, які активізували сили Орденів і заклинання. Юний халфлінг уже простягнув було руку, щоб перегорнути чергову сторінку, як раптом його осяяла ідея. Його спритні пальці швидко забігали сторінками ґриморії в пошуку потрібного заклинання, аж поки той не увінчався успіхом.

- Ось воно. - Прошепотів Елдон. Його рука торкнулася золотого амулета.- Магія зачаровування. Закляття тиші(мовчання) - прочитав хлопець. – «Застереження: після впливу заклинання всі, хто володіють силою магії, втрачають голос на деякий час. Тривалість залежить від можливостей заклинача або магічних компонентів». Що ж, доведеться спробувати!

У час випробувань, печалі мить,

Як віра марна і слабка надія.

Лиш заклинання дане прозвучить -

Усе, що має Силу – оніміє.

Хоґі-Едаре спалахнув яскравим світлом. Кільце енергії вирвалося з амулета і попливло в ніч, швидко зростаючи, поки в одну мить не розлетілося на частини, безслідно зникнувши над головами лицарів і шанахші.

Елдон дивився нерозуміючим поглядом, оскільки все залишилося незмінним. Здавалося, ніхто навіть не побачив дії заклинання. Роздратований він спробував вилаятися, але... замість слів з його вуст злетів тільки здавлений хрип. Халфлінг підскочив від радості і, можливо, навіть закричав би, але… у нього все вийшло, закляття спрацювало.

Невдовзі, це відчули й усі ті, кого закляття зачепило. Фобос, Гієна і лицарі були здивовані і розгублені. Тепер жодна магічна сила не могла вплинути на перебіг битви; тепер її результат залежав тільки від військового гарту і хижого інстинкту. Зупинилися дерева, назавжди поховавши під своїм корінням зо три десятки перевертнів.

Від їхнього війська залишилися жалюгідні напівживі рештки, які тепер намагалися врятувати свої життя. Вирішальним моментом битви виявилася сутичка Владеріса і Камаш, внаслідок якої вампір перетворився на купку пилу і ганчір’я. А також смерть віверни від лез двозубця, встромленого в її шию принцом ельфів. Моторошна крилата істота лежала мертвою, засіяна стрілами, немов їжак голками. Було вбито сімох із десяти погоничів-анубі, а також поранено ворґа Гієни.

Побачивши все це і тверезо оцінивши ситуацію, що склалася, обидва шанахші розвернули своїх тварин і помчали геть, намагаючись втекти з поля бою.

А тим часом, у нічному небі почали розсіюватися зібрані Рональдом хмари. Побачивши це, Леонард підбіг до Унгана і спробував щось повідомити йому за допомогою жестів.

- Усіх поранених і укушених швидко сховати за стінами фортеці! - Прокричав командир. І щоб жоден місячний промінчик не освітив їх!

Усі навколо забігали, допомагаючи своїм товаришам сховатися під захист кам’яних стін, або ховаючись самостійно, якщо їм вистачало сил. Коли всі зникли всередині фортеці, кілька вцілілих і неушкоджених воїнів із загону стрільців залишилися на варті.

- Усі, хто поранений або укушений! Ви маєте негайно розташуватися в тіні стін, щоб жоден промінь Моріе не торкнувся навіть кінчиків ваших черевиків або плаща. - Продовжував віддавати розпорядження радш Форгус.

Тим часом Леонард, Каріна, Ельдор і Камаш почали оглядати всіх живих. Елдон підбіг до принца Ніоли і простягнув йому шкіряний згорток, усередині якого були три кришталевих пляшечки, наповнених прозорою рідиною.

На обличчі Каріни з’явилася легка усмішка. Вона взяла одну з пляшечок і підійшла до поранених. Відкоркувавши її, принцеса бризнула кілька крапель на рану, що залишилася у воїна від зубів перевертня, і та почала затягуватися просто на очах.

Один за одним зцілювалися укушені й подряпані воїни Ліксанху. Живі та здорові вони з вдячністю дивилися на своїх мовчазних рятівників.

- Це добре, що Ви змогли зібрати сльози фенікса до битви, - звернувся до Леонарда Унган, - а то зараз, це було б не можливо. І тоді...

У відповідь, принц Ніоли поплескав командира по плечу і, витерши з чола краплі поту, втомлено опустився на кам’яну долівку двору.

- Перепочиньте трохи, а ми повинні поховати наших друзів. Вони віддали свої життя, хоробро борючись із нашими ворогами. І я дуже сподіваюся...ні! Я вірю - інакше не був би командиром Ліксанху - що ми б’ємося не даремно і, що кожна крапля пролитої нами крові проросте роком щасливого життя під мирним небом вільної Землі вітрів!