33.ФУРІЇ
Територія Гатамо. Рік 106 Доби Війни. 19 день третього місяця весни.
- Сестри, - мовила одна із відьом, - час показати, хто ми. Фірато[1]-мати, дай нам сил!
- Та що сьогодні за свято таке? – Вихопилось із вуст Сейн-Дінан. – Їх тільки нам і бракувало!
Відьми відкинули свої маски. Їх обличчя не були схожими на зміїні, як у перших. Звичайні жіночі обличчя. Як тільки маски були скинуті, їх сукні почали тліти – це зникало ще одне маскування. Коли сукні зникли, залишились шкіряні корсети та спідниці, підперезані широкими пасками, до яких кріпилися короткі мечі. Замість чаклунських паличок тепер відьми тримали довгі батоги.
Усі вони були одного племені. Жінки мали чорне хвилясте волосся, карі очі та засмаглі тіла, вкриті татуюваннями. Це були не прості символи та візерунки, а особливий вид чаклунства – чари татуювань. Кожне з таких наділяло своїх господинь витримкою, спритністю, хоробрістю, надавало сил, захищало від найпростіших «психічних» заклять, на зразок «залякування» чи «запаморочення».
Перед лицарями стояли вісім фіратійських войовниць, які окрім зброї обрали ще й чаклунство. Вони були, наче лицарі з бойовим досвідом і силою, отриманими в Аріс-Атарі. От тільки ці відьми відточували свою магію разом із бойовим мистецтвом з дитячих років. Можливо, саме ця прихована в них сила і не дозволяла дракону легковажити такою здобиччю.
- Життя було прекрасним, та коротким. – Елдон, що здалеку спостерігав за битвою, добре пам’ятав історії про легендарних фіратійок, і тепер щиро переживав за своїх товаришів і свою долю.
- Фурії! – Вигукнув Койот, - Їх я точно не очікував побачити.
Дракон повільно обходив жінок, даючи час лицарям піднятись нагору. Коли Ельдор, Мін-Су та Рональд опинились на вершині дюни, вони злізли з коней, розуміючи, що пісок не найкраща основа для маневрів цими тваринами.
Не чекаючи на суперників, фурії атакували дракона, котрий в цю мить затуляв собою лицарів. В повітрі засвистіли батоги. Один за одним, вони наче змії, атакували звіра.
На міцних червоних пластинах дракона не залишалось жодних слідів, проте кожен удар змушував грізну істоту видавати стогін. Він відчував, що з кожною атакою його енергію наче нарізають шматками. Дракон зрозумів, що зволікання уб’є його, а тому роззявивши пащу, стрибнув на одну із суперниць. Коли гострі зуби зімкнулись на фурії, розділивши її надвоє, а передні лапи з силою ударились об пісок, сталось непередбачуване.
Вага дракона та його швидкі рухи спричинили зсув. Дюна, що так гордо височіла посеред пустелі з шумом почала осідати, потягнувши за собою всіх, хто був на ній. Навіть дракон не встиг скористатись крильми, потік піску потяг і його. Коли зсув припинився, усе було перемішане. Фурії, лицарі, коні та дракон – усі вони були однією великою… купою.
- Жах, що коїться! – Споглядав чудернацьку картину халфлінг, - навіть, якщо комусь розповім – не повірять!
Лицарі були здивовані своєму щастю виявитись не роздавленими тушою дракона.
Фурії першими схопились на ноги, бо стояли най далі від краю дюни до її зсуву, а тому тепер виявились найближчими до поверхні.
Доки дракон вовтузився, повертаючи своє велике тіло в положення «стоячи», їх батоги знову засвистіли. Сила фурій ховалася у синергії їхньої зброї та чорної магії. Кожен батіг не завдавав шкоди тілу, він руйнував душу жертви, витягував її життя, проникав у думки і знищував їх.
Дракона почало охоплювати безумство. Він несамовито замотав головою, намагаючись оговтатись. Його думки втрачали ясність, а тіло – концентрацію. Гострі кігті заблищали у світлі весняного сонця, неначе мечі. Вони розрізали повітря, намагаючись упіймати жертву, та фурії були спритними. Завдяки татуюванням на ногах, що тепер яскраво світились, їх швидкість та витривалість примножились. Жінки наче пританцьовували, атакуючи дракона та уникаючи його нападів.
Широкі крила то розгортались, то згортались, дозволяючи рептилії утримувати баланс на хиткій і нестабільній поверхні пустелі. Його вкритий гострими шипами хвіст перетворився на зброю масового ураження. Він, неначе гігантська булава свистів над головами фурій, і таки спромігся знайти свою жертву. Одна із жінок не вбереглася від атаки дракона, і була нанизана на шипи та вбита ними у пісок.
Коли ж помахом хвоста її тіло замоталось у повітрі, фурії знавісніли. Вони, зціпивши зуби, активували нові татуювання. Символи, що були сховані під корсетами яскраво спалахнули.
- Жертва – промовили жінки. Їх обличчя на мить вкрились зморшками, після чого батоги спалахнули темним полум’ям.
- Вони пожертвували частиною своєї життєвої сили, аби остаточно покінчити з драконом – констатував Койот.
- Таке закляття, при неумілому застосуванні може вбити того, хто його активував. – Додала провидиця.
- Емоції, – відповів старий, - навіть боги слабкі перед їх проявом.
Батоги люто засвистіли, прорізали розігріте пустельне повітря і знайшли свою жертву. В місцях атаки яскраві червоні луски на тілі дракона вкрилися чорними тріщинами. Ті швидко розрослись по всьому тілу, ставши схожими на чорне павутиння. Рептилія змахнула крильми, та не змогла злетіти – не вистачило сил. Дракон приречено гепнувся на пісок, придавивши своїм тілом одну із фурій.
- Тепер наша черга – Мовив Ельдор.
Досі він, Мін-Су та Рональд не могли вступити у бій, бо їм заважав дракон, що відділяв лицарів від фурій. Тепер же істота нерухомо лежала на піску, а тому хлопці просто оминули її тіло і зустрілися зі своїми суперницями віч-на-віч.
Фурії не поспішали скорочувати відстань, їх батоги та закляття могли діставати жертв із будь-якої позиції, тоді як ближній бій був не настільки вигідним. Проте, після використаного закляття «жертви» їх магічні запаси були сильно надібрані.
Ельдор першим наблизився до фурій. Озброєний золотим щитом та двозубцем, він став в авангарді сформованої «трійки». Позаду нього стояли Мін-Су із дволезним мечем та Рональд із пальмою в руках. Навпроти, півколом вишикувались п’ять фурій.
Довгі чорні батоги, сповнені «проклять», знову засвистіли.
Два були заблоковані щитом, та Ельдор не міг атакувати у відповідь, оскільки його двозубець не діставав до цілей. Натомість, після удару, ельф відчув, що його енергію надібрали.
- Паскудство! – Вилаявся лицар.
Ще два батоги атакували темношкірого парубка в шкіряному обладунку та сандаліях. Пальма в його спритних руках заблистіла у повітрі, миттєво блокуючи атаку. Її гостре лезо перехопило один із батогів, відтинаючи від нього частину.
- Так краще, - мовив про себе Рональд, побачивши здивоване обличчя фурії, - не такі вони вже й страшні, впораємось.
Проте, інший батіг безперешкодно вчепився в древко пальми. Лицар одразу відчув, як з його тіла почали витягувати силу, тому він не роздумуючи, відкинув зброю, відчепив від паска один із металевих обручів та жбурнув ним у свого ворога. Той миттєво знайшов свою ціль та відтяв їй голову.
П’ятий із батогів обвився довкола руків’я дволезного меча Мін-Су. Фурія хижо облизнулась, відчувши як через батіг сила лицаря наповнює її тіло. Проте, в наступну мить на руків’ї повернулось кільце, клацнув замок, і дволезний меч перетворився на два парних мечі. Леза один за одним закрутились у повітрі, відсікаючи частини батога. Що ліва, що права руки працювали однаково ефективно, адже Мін-Су був амбідекстром. Він стрімко наближався до своєї суперниці, тому фурія була змушена відкинути батіг і скористатися коротким мечем. Її атака перетворилася на захист, а наступ – на відступ.
Як тільки голова однієї із фурій упала в пісок, а Рональд уже приготувався до бою з іншою нападницею, його власна шия виявилась оповита батогом – це була атака однієї із суперниць Ельдора. Побачивши смерть своєї одноплемінниці, вона полишила ельфа і одразу ж атакувала калсорця. Ще одна фурія відкинула свій куций батіг та, оголивши меч, кинулась на лицаря. Рональд упав навколішки, охопивши руками батіг, що оповив шию. По його тілу миттєво розрослись чорні блискавки прокляття, що висмоктувало життя. Дихання стало важким, зір затуманився, свідомість от-от збиралась полишити його назавжди. Останнє, що він встиг побачити перед тим, як провалитись у темряву, це блиск леза ворожого меча…
Ельдор продовжував відбиватись від нападу фурії за допомогою щита. Він також краєм ока побачив, як дві інші пішли в наступ на Рональда. Несподівано батіг, що оповив шию його товариша спалахнув білим сяйвом. Не зволікаючи, він метнув свого двозубця, і той без перешкод проштрикнув спину фурії із мечем у руці. Але, щоб здійснити таку атаку, йому самому довелось відволіктись, а тому наступний удар батога прийшовся не на щит, а на його незахищені ноги. Ельф відчув, як рівновага покинула його, а пісок дуже стрімко врізався в його голову. Від падіння щит вилетів із рук, і він, розпростертий на піску, обеззброєний, безпорадно лежав, відчуваючи, що сил майже не залишилось...
Мін-Су не зупинявся ні на мить. Його швидкі, спритні рухи, відточені під час опанування бойового мистецтва Еразу, перетворили мечі на смертельний вихор. Фурія щосили намагалася відбитися від гострих лез. Вона активувала татуювання на руках, аби збільшити власну швидкість та силу. Але еразець був невблаганним. Крок за кроком він відтісняв фурію від її сестер, а та, не маючи жодної переваги, продовжувала відступати. Мін-Су був зібраним, як ніколи. Його розум повністю зосередився на нападі, проте, як воїн, він не міг ігнорувати ситуацію довкола. Його очі несподівано заблищали. Він міг бачити те, чого не бачила його суперниця.
Вкотре зробивши крок назад, фурія відчула, що поверхня під ногами змінилася. Пісок став густим та в’язким. Проте нестримні атаки лицаря, не дозволяли їй поглянути додолу. Коли ж вона зрозуміла, що сталося, було запізно.
Коли відбувся зсув дюни, разом із піском змістилась і смоляна яма, утворена ритуалом. Прокляття чорною річкою стекло вниз по схилу, утворивши калюжу. І саме в неї, направлена атаками Мін-Су втрапила фурія. Намить вона втратила рівновагу, і цього вистачило, щоб два гострих леза одне за одним розрізали її тіло. Вона ще була жива, коли прокляття поповзло вверх, як живий організм, готовий поглинути свою чергову жертву. Жінка очікувала на вирішальний удар меча, та Мін-Су уже відвернувся від неї, поквапившись на допомогу товаришам.
Битва відбувалася швидко, ситуація змінювалась щомиті. То фурії, то лицарі виборювали перевагу і одразу ж втрачали її. Провидиця бачила, як голова однієї із фурій, відсічена диском Рональда, упала в пісок. Услід за цим дві фурії одночасно атакували лицаря. Батіг однієї із них оповив його шию. «Що ж робити?» - запитання спалахом майнуло в її голові, і одразу ж з’явилася відповідь.
- Благословення Надайє[2]! – вигукнула Сейн-Дінан.
У цю мить, батіг, оповитий на шиї Рональда спалахнув білим сяйвом. Фурія злякано відкинула його, але чари Провидиці виявились швидшими. Біле сяйво миттєво пробігло по її тілу. Усі татуювання спалахнули вогнем. Кожна лінія, кожен символ, кожен завиток горіли святістю, випалюючи з тіла фурії усі прокляття. Жінка несамовито кричала, проходячи ритуал очищення. Від болю, що пронизував тіло та душу, вона втратила свідомість.
Мін-Су біг до своїх товаришів. Він бачив непритомних Рональда та одну із фурій, а також поваленого і обеззброєного Ельдора. Фурія, котра схопила його, витягувала з ельфа останні сили. Її рука потяглась до меча, що висів на поясі. Еразець розумів, що не встигне заблокувати удар, ельф був приречений. Він розкрутив один із мечів та пожбурив ним у фурію. Меч швидко подолав необхідну дистанцію, пройшов повз жінку, проте, зумів вибити зброю із її рук.
Не гаючи часу та різко потягла батіг, звільняючи ельфа. Зараз він, батіг, був її єдиною зброєю проти лицаря з мечем, що наближався. Їх погляди зустрілись. Повні ненависті та рішучості. Двоє жителів Півдня. Один – просторих і родючих степів, інша – вологих та густих лісів. Представники різних держав, культур, бойових шкіл, ворожих сторін.
- Станцюємо? – Запитав Мін-Су.
- Авжеж. – Відповіла Фурія, - я поведу.
Її батіг знову засвистів, не дозволяючи лицарю скоротити дистанцію. Мін-Су зібрав усю свою силу та спритність, аби уникнути удару. Він також не забув про меч, що тримав у руці. Гостре лезо то злітало вгору, то опускалось донизу, то відходило в сторони, намагаючись заблокувати удар та вполювати батіг. Проте фурія виявилась спритнішою. Сповнена сили та енергії, запозиченої у ельфа, вона раз-за-разом наносила удари. Кінчик батога раз-по-раз досягав своєї жертви, залишаючи порізи. Перший, другий… п’ятий…
На обличчі фурії з’явилась вдоволена посмішка.
….восьмий, дев’ятий…
- Це не добре, – стурбовано мовив Койот, – здається, я знаю, що вона намагається зробити.
…одинадцятий, дванадцятий….
- Тобі – кінець, хлопче, – мовила фурія, – ще один, і ти – мій.
Койот спостерігав за поєдинком фурії та Мін-Су. Він уже знав, яке заклинання збирається активувати войовниця, і був готовий втрутитися. Але потрібно було точно прорахувати час, до долі секунди. Пальці його старечої руки нетерпляче ворушились. Погляд зосереджено спостерігав за рухами фурії та лицаря. Шанахші бачив, як жінка знову змахнула батогом, а чоловік, ухилившись, був готовий нанести удар мечем.
Батіг вкотре небезпечно просвистів над головою лицаря, та той встиг відхилитись. Він зробив випад рукою, завдаючи прямого колючого удару. Лезо меча пройшло по тілу фурії, залишивши на лівому боці неглибокий поріз. Кров краплями впала на пісок. Жінка вдоволено всміхнулась.
- Цетте[3] – прошепотіли загрубілі вуста.
Щось прозоре на мить спалахнуло у повітрі. В момент, коли лезо меча мало прорізати плоть фурії, маленький шматок скла, утворений драконячим вогнем, магічною стрілою випередив атаку лицаря та зробив надріз.
- Нарешті. Убий їх! – вдоволено крикнула фурія.
Не звертаючи уваги на слова суперниці та не зупиняючись, Мін-Су наніс черговий удар. Гостре лезо меча блиснуло в променях весняного сонця. Його блиск був холодним і небезпечним. Коли фурія зрозуміла, що насправді сталось, її тіло стікало кров’ю від великої косої рани на животі, а нутрощі от-от мали вивалитись назовні. Та перш, ніж безсило звалитись додолу, останнім ударом ворога, фурія позбавилась голови.
Завдяки втручанню Койота, магічна маніпуляція фурії була зруйнована, а Мін-Су виявився вільним від її чар. І коли фурія зрозуміла все, що відбулось, меч еразця довершив свою справу.