39. СМУГА ТУМАНІВ

Пустеля. Рік 106 Доби Війни. 26 день третього місяця весни.

З першими променями світанкового Девіору, лицарі готувалися в дорогу.

Ночівля поряд із Туманами виявилася непокійною. Жахіття не давали заснути та насолодитися відпочинком. Як тільки на піски опустилась ніч, від туманів потягло вогкістю та холодом. Котрі намагалися пролізти крізь шпарини у наметах, торкнутися тіл подорожніх. Скакуни теж почувалися стривожено. Час від часу вони лякалися, фиркали, били копитами, намагалися зірватися з припонів.

Піщинка деякий час побула поряд з Іларією, а тоді зарилася під дюну, клацнувши щось на прощання.

- Ти теж бережи себе. – Відповіла Наял.

Найважче ця ніч далася Каріні. Принцеса Міріно, навіть через щит Іларії відчувала чужорідну енергію. Вона чула завивання, схлипування та голосіння невпокоєних душ, що сновигали Туманами. Їхній біль, розпач, страх та ненависть намагалися пробити її захист і полонити. А в нетривалому забутті, що інколи охоплювало дівчину, вона бачила його. Охопленого полум’ям, сповненого болю, розвіяного попелом. Але з живим, щирим, люблячим серцем, що сяяло, ясніше зорі.

Пробудившись, Каріна витирала пекучі сльози і мовчки дивилась у холодну та порожню темряву. Це була одна з найдовших ночей, які їй доводилося переживати.

Лицарі прокинулися без настрою, з явним небажанням продовжувати шлях.

- Чому вони нас не попередили? – Запитав Ріно. – Не вірю, що шанахші не знали про небезпеку Туманів.

- А якби попередили? Що б це дало? Не поїхав би? – Ельдор глянув на невдоволеного дварфа.

- Звісно, що поїхав. Але сказати могли б.

- Що ж тепер? Наразі у нас важливіші питання. Як подолати смугу Туманів?

- Якщо погодитеся, то у мене є рішення. – Мовила Іларія.

- Ми радо вислухаємо. – Відповів ельф.

- Ця ніч, показала істинну природу Туманів. Вони не просто погодне явище, що з’явилося в результаті активності вулкану. Через туман просочилася сутність в’язня Діаскоса. Князь Спустошення своїм єством отруїв лаву. А коли вона змішалася з водами Ченлі і утворила туман, то з’явилася ціла область, сповнена його емоцій та сил. Усі, хто мали необережність увійти в Тумани, опинялися під впливом демона, ставали його заручниками, перетворювалися на здобич. Тепер вони лише тіні своїх минулих життів. Унепокоєні, непрощені, забуті. Тому й такі жорстокі. Вони ненавидять будь-який прояв життя.

- І як з ними боротися? – Запитав Рональд. – Вони ж не фізичні вороги, яких можна перемогти з допомогою зброї.

- Це правда. Не можна убити того, хто вже не живий. Але вони і не мертві, бо не змогли перейти через край. Їм не вистачило сил звільнитись із пазурів демона. Тому сьогодні ми маємо їм допомогти, і тоді, допоможемо собі. Вам доведеться згадати все, чого навчились за час подорожі в Затумання.

- То який план? – Запитав Ріно.

- Йти доведеться пішки, а тварин необхідно зв’язати однією мотузкою. Ельдоре, тобі доведеться всю увагу приділити скакунам. Завдяки силі Ордену Ліаланісу, маєш заспокоювати та направляти їх. Камаш, сяйво зорі Лайдонаусу вказуватиме нам шлях. Ріно, разом зі мною підтримуватимеш купол, щоб захиститись від енергії демона. Мін-Су, туман, в першу чергу, вода. Тож цього разу у тебе найбільше роботи. Але я не проситиму розсіювати чи проганяти його. Більше клопоту нам завдаватиме багнюка під ногами, що утворювалася століттями. Тому нам буде необхідна бодай вузенька, але надійна стежина. Каріно, завдяки твоєму вмінню, ти зможеш відчути наближення сильних сутностей. Ельвіра, Рональд, на вас – підтримка. Сподіваюся, всі згодні.

- Так. – Дружно відповіли лицарі.

- Тоді, рушаймо.

Більше не гаючи часу, лицарі швидко зібрали речі, зв’язали мотузкою коней і вервечкою попрямували в обійми Туманів.

Попереду летіла Іларія. Вона сформувала купол над лицарями та тваринами. Поряд із нею рухалися Камаш та Мін-Су. Ельфійка освітлювала шлях, а еразець намагався прогнати вологу з-під ніг, перетворюючи багнюку на вогкий ґрунт.

Ельдор ходив поміж скакунів, торкаючись кожного з них, навіюючи їм спокій.

Ріно спостерігав за куполом Наял. Він не поспішав накладати ще один, допоки Іларія справлялася сама.

- Й-я-аа… У-у-уу-у… Ой-ой… А-а-а.. – Довкола лицарів чулися зойки та завивання душ. Та жодна з них не поспішала атакувати. Вони спостерігали. Вичікували. Знали, що ніхто ще не втікав від них. Рано чи пізно, подорожні втратять сили і здадуться.

Рої жовтих вогників, яскраво-зелені спалахи, фіолетово-чорні серпанки у сірому тумані з’являлися нізвідки і раптово зникали.

Тріск.

Інколи під ногами щось хрускотіло. Лицарі розуміли, це не сухе гілля, так довго жодна деревина не змогла б проіснувати. Єдине, що б це могло бути – рештки заблудлих. Тож ступати доводилось вкрай обережно.

- Щось наближається. – Раптом вигукнула Каріна.

- З якого боку? – Запитала Іларія.

- Зліва, і праворуч, і… попереду. Їх троє. Сильні. Злі.

Дзень…дзень…дзень.

- Ви це чуєте? – Вигукнула Ельвіра.

- Так. Немов ланцюги б’ють об кам’яну підлогу.

Дзень…дзень…дзень.

- Вони вже близько. – Мовив Ельдор.

- Ріно! – Вигукнула Іларія.

- Сила Ордену! – Срібний щит дварфа спалахнув і хвиля енергії розійшлась навсібіч, аж поки не злилася з куполом Наял.

Як тільки це сталося, з трьох сторін з’явилися чорні ланцюги з гарпунами на кінцях. Гострі вістря гарпунів врізалися в купол, але не досягли жодної з цілей.

-У-у-у! – З усіх боків почулося завивання.

- Хто це? – Запитала Камаш. – Я досі нікого не бачу.

- Сумнів, Страх та Розчарування. – Відповіла Каріна. – Ким би не були ці істоти за життя, та зараз вони примари, що сковують душі. Саме ці переживання першими зупиняють та руйнують нас.

- І як з ними боротися? – Запитав Рональд.

- Чекайте. – Сказала Іларія. – Що б ви зараз не побачили чи не почули, залишайтесь на місці. Не полишайте бар’єр, не бійтеся і не сумнівайтеся, ані в собі, ані в своїх товаришах.

Бах! Бах…бах! Бах…бах…бах!

Нові атаки посипалися на купол. В місцях ударів гарпунів спалахували іскри, а по магічному бар’єру розходилися хвилі. Здавалося, якщо напади продовжаться, захист впаде.

За бар’єром з’явилися тіні. Довгі викривлені силуети колихалися, як димка на вітрі. І кожна з них дивилася на лицарів жовтими очима, що горіли в темряві. Тими вогнями, що раніше видавалися танцем світлячків. Спочатку поодинокі, а далі – все більше. Коли тіней стало стільки, що навіть туман відступив, до гарпунів додалися чорні кігті. Вони шкребли по куполу, залишаючи криві борозни.

- Скільки ж їх тут? – Запитала Камаш. Якби яскраво не світила її зоря, вона не бачила кінця примарам.

- Не хвилюйся, – рука Іларії торкнулася плеча ельфійки, - вір у себе і силу, якою володієш. Наповни зорю цією вірою, і побачиш, що станеться.

- Це буде не просто, - сумнів чувся в голосі дівчини.

- А ти згадай, як зупинила ритуал фурій! – Вигукнув Ельдор. – Хіба тоді ти не була одна проти шести, а їх сила, не була більша твоєї?

- Добре. – Всміхнулася Камаш. – Сила Ордену!

Коли світло зорі засяяло новою силою, кілька тіней, що витали неподалік, з шипінням розтанули.

- Вони зникли! – Радісно вигукнула Ельвіра. – Камаш, тобі вдалося.

- Так, мені вдалося, - погодилася ельфійка, - та їх забагато.

- Ти ж не сама. Ми всі боротимемось разом з тобою. – Мовила Наял.

Камаш знову влила частку своєї сили в зорю, і кілька примар розтанули, як попередні. Та зникали не всі, що торкалися світла. Лише найтонші, з найтьмянішим відтінком очей. Деякі частково розвіювалися, але потім відновлювались. А були й такі, на яких світло ніяк не впливало.

- Вони різного рангу, - зауважив Ельдор, - а тому, доведеться шукати інші способи, аби їх перемогти.

- Але цих жовтооких я таки можу позбутися. – Відповіла Камаш.

- Звісно. – Погодилася Іларія. – Та стеж за своєю силою. Якщо використаєш забагато, ми втратимо світло. Тому, коли відчуєш, що втомилася, зупинись.

- Гаразд. – Ельфійка знову відправила частку своєї магії, і зоря спалахнула новим сяйвом.

- Рональде, є робота й для тебе, - звернулася Наял до калсорця.

- Слухаю.

- Бачиш, серед тіней є кілька зелених вогників?

- Так. – Кивнув чоловік, відшуковуючи потрібних примар.

- Раніше вони були дріадами – духами лісів. Спробуй достукатися до їх джерела і розбудити його.

Рональд на мить заплющив очі, згадуючи тренування в оазисі. Міцно стис у руці пальму і зробив крок.

- Сила Ордену. Дух Предка. – Лезо пальми спалахнуло зеленню. Калсорець зробив кілька швидких рухів руками, тричі обернувся довкола осі, швидко перебираючи ногами. Вістря пальми накреслило у повітрі магічну печать, яка за мить розквітла могутнім деревом. – Живи.

Дерево зірвалося з кінчика зброї і попливло, перетинаючи бар’єр Іларії та Ріно, у напрямку примар. Жовтоокі миттєво розвіювалися або в страху втікали геть, а зеленоокі завмирали, спалахували, а тоді тонким потоком зникали у землі. У місцях їх зникнення з’являлись молоді пагони.

- Чудово. – Мовила Іларія, - залишись блакитноокі та ті троє з ланцюгами.

- Когось вони мені нагадують. – Камаш вдивлялася в примар із блакитними очима, - невже вони були німшанами?

- Саме так. – Підтвердила Наял. – Мабуть колись вони були патрулем, що мав необережність увійти на територію Туманів.

- Або ж це був їх відступ, - мовила Каріна, - інакше навіщо людолевам так далеко відходити від рідних земель? Що вони забули на іншому боці Пустелі?

- Щоб не сталося, - додав Ельдор, - зараз вони – примари. І нам потрібно їх перемогти.

Чорні громіздкі згустки віддалено нагадували істот із тілом людини, лапами, хвостом та головою лева.

Німшани – воїни. Вони живуть і вмирають зі зброєю в руках. Їхніми запеклими ворогами є анубі. Численна армія шакалів та перевертнів постійно перевіряють чистоту німшанівської крові. Їх конфлікт вічний. Він триває стільки, скільки існують ці дві раси в Землях вітрів. Війна між анубі та німшанами існувала задовго до Доби Війни і, скоріш за все, триватиме після. Нікому невідомо істинної причини ворожнечі, а навіть якби було не так, неможливо зупинити те, що триває десятками чи сотнями поколінь.

Їх сила та мужність – легендарна. Їх життя – суцільне випробування. А їх смерть – честь для Прайду. Людолевам вдалося вижити поряд з горами синіх драконів, у сусідстві з анубі та відьмами, серед палючих порожніх пісків Пустелі. Навіть Ер-Дівон не зміг схилити німшанів на свій бік. Єдине у що вірили тайдонці – у силу та хоробрість своїх сердець, і в те, що вони є прямими нащадками Геніїв[1].

- Що ж із цими не так? – Запитав Ріно.

- Думаю, Каріна мала рацію, - відповіла Іларія, - за життя цим німшанам довелось відступити під час бою. Вони планували перегрупуватись і обійти ворога з іншого боку, але Тумани поглинули їх. Як результат, їх честь була сплюндрована, адже вони померли не як воїни, а як боягузи, що сховалися від битви.

- Тому, щоб перемогти їх, нам доведеться битися зброєю? – Запитав Мін-Су.

- У мене є краща ідея. – Мовила Ельвіра. – Можна дозволити їм перемогти. Хіба тоді вони не заспокоються?

- Перемогти? Як? – Запитав Ельдор.

- Я та Каріна можемо викликати дракона і грифона. Нехай німшани зійдуться з ними у битві.

- Та, щоб випустити їх, нам доведеться зняти захист. – Відповіла Іларія.

- Але ж ми не розвіювали купол, коли Рональд прикликав дерева.

- Бо природа його магії така ж, як і моя, наповнена життя, - пояснила Наял, - а дівчата хочуть використати енергію сили та руйнації. Ані дракон, ані грифон не є мирними створіннями, вони не зможуть вільно пройти крізь мій захист.

- Тоді як бути нам? – Запитав Ельдор, - блакитноокі не єдина наша проблема.

Як підтвердження слів ельфа, в купол знову полетіли чорні ланцюги. Нові коливання розійшлись поверхнею бар’єру.

- Наступна атака. – Відповіла Іларія. – Вона стане нашим сигналом до дій. Як тільки гарпуни знову ударять, ми з Ріно на мить знімемо захист, а тоді повернемо назад. В цей час Каріна та Ельвіра мають випустити своїх створінь. Спроба буде лише одна.

- Добре. – Погодилися лицарі.

Два короткі мечі з драконячого зуба блиснули у похмурому оточенні.

- Сила Ордену. Втілення Дракона. – Ельвіра змахнула мечами і їх кістяні леза спалахнули рожевим сяйвом, що стало набувати форми дракона.

А поряд стояла войовниця в помаранчевому обладунку. Двома руками вона тримала довгий меч з золотим руків’ям.

- Сила Ордену. Захисник Міріно. – Каріна торкнулася чолом холодного леза. Позаду неї з’явилися примарні крила. Вони затріпотіли пір’ям, а тоді почав формуватися образ лева.

Поза бар’єром примари захвилювалися. Їх пазурі додавали борозен на поверхні куполу. В тумані знову почувся металевий лязкіт.

- Вони наближаються. Будьте готові! – Вигукнула Іларія.

Бум! Бум! Бум! Три гарпуни ударили в бар’єр, а тоді знову висмикнуті назад.

- Розвіювання! – Одночасно мовили Наял та дварф. Щит, котрий досі відділяв лицарів та коней від примар, зник.

-У-у-у! – Примари голосно завили, зрозумівши, що більше нічого не перешкоджає їм дістатися здобичі. Вони рвонули вперед, але в цю ж мить, Два яскравих магічних формування освітили темряву Туманів.

Червоний дракон і помаранчевий грифон зірвалися з вістря мечів. Розділившись на два боки, вони атакували блакитнооких.

- Сила Ордену! Захист гір! – Іларія та Ріно повернули свої бар’єри, аби жодна з примар не змогла дістатися лицарів.

Німшани-примари нещадно атакували дракона та грифона. Завдяки знанням, набутим у Домі Лотоса, Каріна та Ельвіра змогли підтримувати свої заклинання. Тому магічні створіння не розвіялися одразу, як то було за попередніх битв. Це стало відгомоном минулого в душах блакитнооких. Людолеви бачили в драконові та грифоні справжніх супротивників. Вони без жодного остраху кидалися на тварин, аби здолати їх.

- Протримайтесь ще трохи. – Підбадьорила войовниць Іларія. – Примари мають усвідомити ціну перемоги.

- Серце лева!

- Голос дракона!

Дівчата вкотре додали своїм істотам частку магії. Дракон та грифон спалахнули новим сяйвом.

Тук-тук.

У грифонячих грудях з’явилась пульсація, котра хвилями розійшлася від його тіла. Її частота знайшла відгомін у душах примар.

-Г-р-р-! – Дружній лев’ячий рик пролунав туманом, а услід йому яскравий спалах охопив усе довкола. Грифон і блакитноокі примари, що боролися з ним, розвіялися дрібними вогниками. Їх бій скінчився.

А з іншого боку в цей же час заревів дракон. Він змахнув крильми, замотав хвостом і забив передніми лапами. Його атака була швидкою і безжальною. Гострі пазурі пройшлись по примарі, і та розвіялася без залишку.

- У-у-у. – Завили інші. Вони обступили дракона з усіх сторін і накинулись на нього в єдиному пориві.

- А-а-а-р! – Цього разу завив дракон. Його крила уже перетворились на лахміття, а тіло розривалося на шматки з кожним нападом примар. Їх пазурі та ікла, не залишили істоті жодних шансів. Черговий спалах осяяв Тумани. Коли він згас, залишилося кілька пошматованих примар. Вони схилили голови, і з гордим риком розвіялись у тумані.

- Невже все скінчилося? – Запитав Мін-Су.

- Скінчилося? – Гримнув Ріно, - Осліп, чи рахувати розучився?

- Залишились ще вони. – Мовила Іларія вказавши на туман.

Гуп-гуп-гуп. Дзень-дзень-дзень.

З туману почулися важкі кроки і лязкіт ланцюгів.

Три чорні тіні нарешті вирішили показати себе.

-Що це за монстри? – Здивовано мовив Рональд. Навіть з його міцною статурою, поряд із цими тінями він видавався не більшим за гнома.

Чотириметрові кремезні тіні важко перебирали масивними кінцівками. Кожна мала по чотири руки, обвитих важкими ланцюгами.

- Вони були Титанами. – Відповів Ельдор. – За життя ці істоти мали неймовірну силу та міць.

- От чому саме Титани? Чому не білки чи єноти? Га? – Ріно задер голову і пильно роздивлявся чорних примар. Наблизившись до бар’єру, тіні розплющили свої очі. Шість пар порожніх очей спалахнули фіолетовим. – А щоб вас!

- Вони великі, могутні, але най вразливіші. – Сказала Каріна.

Дівчина підійшла до бар’єру і торкнулася його долонею. Одна із примар питально нахилила голову, а тоді, зігнувшись теж торкнулась бар’єру. Їх долоні відділяла тонка магічна грань, але від’єднанні фізично, вони відчували одне одного ментально.

- Не бійся. – Каріна дивилася в очі примари. – Туман не має над тобою влади. Не він став твоїм господарем, а лише страх, що живе в твоєму серці.

Примара замотала головою. Три вільні руки масивними кулаками обвалились на купол. Та Каріна не відступила і не прибрала руки.

– Це твій страх, а не мій. Він немає влади наді мною. Дозволь допомогти тобі. – Вільною рукою дівчина торкнулася грудей. Під обладунком билося її гаряче серце. А в нім жив спогад про жертву. Хоробру, самовіддану. І про любов. Без прикрас і гарних слів, але зі щирими вчинками. – Поглянь.

Маленький вогник з дівочого серця пройшов по руці, через плечі, іншу руку, і вирвався із її долоні аби, пробивши бар’єр, зникнути у долоні примари. Ланцюг на простягнутій руці згорів, осипавшись попелом. А вогник попрямував далі. Через плече він досяг горла, а тоді повільно осів серед грудей. Світло від вогника розтеклось по всьому тілу примари. Ланцюги один за одним осипалися в багнюку. Фіолетове сяйво очей стало білим. Примара, наче всміхнулася, а тоді – розвіялась численними іскорками.

- Дякую. – Прошепотіла дівчина, - ти досі оберігаєш мене.

Каріна всміхнулась у відповідь, стерла зі щоки сльозу, і глянула на іншу примару.

- Дозволь, допомогти. – Поряд з Каріною стали Ельдор та Іларія. – Я візьму на себе Сумнів, а Іларія – Розчарування.

- Добре. – Дівчина відступила від бар’єру. – Думаю, ви краще впораєтесь.

Ельф підійшов до куполу. Темно-зелені очі пильно розглядали примару, що стояла навпроти.

- Я теж маю, чим поділитись. – Принц Ліаланісу змахнув двозубцем. Зубці спалахнули зеленим і сяйво вдарило в груди примари.

Наял, що літала неподалік. Ліловими очима вона глянула на останню з примар, і всміхнулася. В її долонях з’явилася квітка лотоса. Дівчина розвела руками, і квітка легкою хмаринкою закружляла в повітрі. Вона піднялася вгору, підхоплена потоком вітру, а тоді ніжно опустилася на голову примари.

Очі обох примар спалахнули білим, їх ланцюги розсипалися, а тіла перетворились на вогники.

- Це було непросто. – Мовила Ельвіра.

- Можете розповісти, що ви зробили? – Запитав Мін-Су.

- Кожен із нас передав тіням частину своїх переживань, спогадів та емоцій – Мовив Ельдор.

- Головне, що все закінчилося. – Додала Іларія. – Можемо трохи перепочити, і продовжити шлях.

- А нас не атакують знову? – Запитав Ріно, який досі підтримував бар’єр.

- Не повинні. – Відповіла Каріна. – Здається, кожна частина смуги Туманів знаходиться під наглядом певної кількості примар. Ми своїх перемогли.