23.ВТЕЧА З ЧОРНОЛІССЯ

«Четверо змучених, зранених воїнів пізньої ночі залишили Чорну Твердиню. В смертельному поєдинку проти чудовиська Ер-Дівона вони вибороли право бути вільними. Звісно, платою за волю стала смерть шести приятелів, але інформація, якою вони володіли, могла врятувати сотні інших.

Розуміючи це, Ер-Дівон організував їх переслідування. Хоча він стримав своє слово, та віддав наказ атакувати воїнів, як тільки ті опиняться за межами Чорнолісся.

Три дні воїни долали висохлі, почорнілі, випалені землі, котрі дуже давно називались Райськими лісами.

На заході третього дня стомлені, зголоднілі і спраглі втікачі досягли вод Східного Ченлі»

(«Літописи Вогню»)

Східний кордон ніолських земель. Рік 106 Доби Війни, 14 день третього місяця весни.

Останні промені сонця освітлювали довгий кам’яний міст, перила якого прикрашали статуї палаючих феніксів. Більшість із них були пошкодженими під час битв. Місцями крізь каміння пробивались дика трава та бур’яни, де-не-не вони були вкриті мохом, пліснявою та лишайниками. А під ними бурлили стрімкі води Східного Ченлі.

- Невже нам вдалося? – Погляд мірінця сяяв надією.

- Найскладніше – попереду, Доріане, - відповів досвідчений воїн із сивим волоссям, - ти ж не сподівався, що Ер-Дівон візьме, і просто нас відпустить?! Ми надто багато знаємо.

- Хочеш сказати…

- Я в цьому впевнений. Нас супроводжують від самого Зуґ’Атару, але вичікують момент, коли ми перетнемо кордон, щоб не порушити даного Ер-Дівоном слова.

- Тоді нам варто поспішати і бути обачними.

- Це вірно.

Воїни ступили на міст.

- Шляху назад немає. Тепер лише вперед. Лише до волі! – Мовив Марк.

Втікачі швидко пересувались, оглядаючи усе довкола, але нічого підозрілого не відбувалось.

Девіор продовжував повільно зникати за видноколом. Небом пропливали ліниві важкі хмари, що грозилися найближчим часом пролитися дощем, але свіжий весняний вітерець підганяв їх далі на південь.

В щілинах між камінням вирувало життя. Немов вояки перед боєм, квапливо снували мурахи, кудись поспішали різноманітні жучки та комахи, повзли волохаті гусениці. Навіть сірі ящірки знайшли свій прихисток серед старого каміння.

Але воїнам було не до них, вони хотіли якомога швидше полишити це місце.

Спливло близько десяти хвилин перш, ніж втікачі досягли середини мосту.

- Все. Чорнолісся скінчилось. Ще кілька кроків, і ми опинимось на землях Ніоли. Я думаю, настав час пробігтись.

Марк, Доріан, Грім та Ламбріель уже приготувалися бігти, аж раптом з-під мосту виповзла велетенська жовта змія і перегородила їм шлях.

- Що за… - проте Грім так і не закінчив запитання.

Змія грізно зашипіла, підняла тіло вгору і перетворилась на жінку в жовтім плащі з татуюванням на обличчі у вигляді роззявленої зміїної пащі.

- Кудис-с-сь зібралис-сь? – Тіло жінки продовжувало рухатись з боку в бік, наче в плазуна, - від мене не втекти!

- Геть з дороги, відьмо! – Закричав еразець, оголюючи меч.

- Я не відьма, я - ш-шан’ахш-ші! Твій ножик мене не зупинить.

Марк зірвався з місця і, нанісши прямий колючий удар, здійснив атаку. Незнайомка вмить здійснила оберт довкола осі, змушуючи лезо меча пройти повз.

Очі мага блиснули жовтим і змінились на зміїні. А з простягнутої руки вирвався клубок отруйного блідо-зеленого газу. Він оминув еразця і атакував Доріана. Мірінець задихаючись, упав навколішки. Він жадно хапав повітря, але те, потрапляючи в тіло, опалювало його зсередини. Воїн швидко втрачав свідомість…

Марк знову кинувся в бій. Але цього разу його ціллю став кряжистий дварф з сокирою в руках. Це гіпнотичне світло зміїних очей змусило його атакувати товариша.

- Ха-ха! – Розсміялася жінка. – Люблю драматичні сюжети.

В цей час ельфійка натягнула тятиву свого лука і випустила в шанахші одразу кілька стріл. Жінка-змія встигла відхилитись від перших двох, але третя була швидшою. Поранена шанахші похитнулась і втратила концентрацію.

Ламбріель хотіла добити ворога, та її сагайдак спорожнів. І це дало можливість магу швидко відновити рівновагу та прийти до тями. Жінка розлючено прошепотіла слова закляття. Позаду ельфійки матеріалізувалася ще одна змія. Вона одразу відшукала свою жертву та атакувала смертельним укусом.

Ламбріель скрикнула від болю. Вона вихопила з-за паску кинджал і відтяла ним зміїну голову, проте отрута уже встигла потрапити у кров ельфійки.

Жінка-змія стежила за воїнами, злісно усміхаючись. Вона бачила, як від болю, лежачи на камінні, корчився Доріан. Його обличчя набуло синього відтінку. Отруйний клубок газу не залишив йому шансів на життя.

Неподалік від нього помирала і Ламбріель.

Знесилені полоном, голодом та поневіряннями, вони не мали сил для боротьби за життя.

А між ними та шанахші, у смертельному поєдинку зійшлись двоє побратимів, котрі пережили разом чимало боїв. В цю хвилину їм проти власної волі довелось протистояти один одному. Загіпнотизований Марк продовжував несамовито наносити удари мечем. Один за одним вони сипались на Грома, який з усіх сил намагався блокувати та відбивати їх своєю сокирою.

Блокувавши черговий удар, дварф спробував оглушити еразця масивним руків’ям. Але сивочолий загорілий воїн виявився спритнішим. Він ухилився від сокири Грома, і здійснив косий удар у відповідь. Гостре лезо його меча врізалось в тіло дварфа. Зігнувшись від болю, Грім упав на міст.

В цю мить Марк звільнився від чарів, і зрозумівши, що накоїв, жахнувся. Сповнений нестримної люті, він інстинктивно кинувся в бій проти мага. Та жінка, змахнувши рукою, розчинилася в хмарі туману, щоб наступною миті знову сформуватись великою жовтою змією позаду воїна.

Допоки Марк, спрямований інерцією попередньої атаки, намагався зупинитись та згрупуватись для нової, змія спробувала ужалити. Лише багаторічний досвід та воїнські інстинкти дозволили чоловіку уникнути отруйних зубів, проте швидкий та дужий зміїний хвіст уже обвився довкола його руки і стиснув, змушуючи випустити меч. Одразу ж рептилія швидко обвилась довкола еразця і почала нестримно стискати свої дужі кільця. Марк, як міг пручався, намагаючись звільнитись, та змія була сильнішою. Як тільки вона дісталась шиї жертви, одним різким рухом одразу ж її зламала.

Воїн повільно осів на обвітрене, вкрите пліснявою каміння.

- Ш-ш-ш – задоволено прошипіла змія. Залишивши бездиханне тіло Марка, вона оглянула мертвих Доріана та Ламбріель та поповзла до закривавленого Грома. Вона нависла над пораненим дварфом, аби нанести останнього удару.

Аж раптом, вечірні сутінки осяяв спалах блискавки, а вслід йому небом прокотився гуркіт грому. Гадина роздратовано зашипіла, грізно глянула на воїна, що доживав останні хвилини, і швидко поповзла в бік Чорнолісся.

Грім дивився услід жовтій потворі, не в змозі підвестись. Коли змія зникла з поля зору, він підняв погляд до неба. Над ним нависли чорні грозові хмари. Він відчув, як з них упала перша важка крапля і потекла по його обличчю. А за нею упали інші… на землю линув холодний весняний дощ. Потоки води стікали по обличчю та тілу воїна, що помирав, змиваючи кров та бруд бою…

«Ось і все…» - промайнула думка, - «нарешті, вільний».

Біль, що досі обпалював його тіло, почав стихати, тихішим ставав і дощ. Голова робилась важчою, повіки стулялись самі. Грім поринав у тихий, передсмертний сон.

Між уривками свідомості, його слух упіймав якийсь далекий стукіт. Докладаючи зусиль, він повернув голову у напрямку Ніоли. Помутнілим поглядом воїн розпізнав кілька розмитих силуетів. Це були вершники, і вони наближались до нього.

Шестеро коней скакали по кам’яному мосту. Досягнувши середини, вони зупинились.

- Що тут сталося? – Запитав один із вершників.

- Погляньте! – Вигукнув інший. – Ось цей ще живий.

Він швидко зіскочив з коня і схилився над дварфом.

- Зачекай, ми тобі допоможемо.

- Ні…вислухай…

- Мовчи, бережи сили.

- Я помираю…

- Дайте води! -  Вигукнув патрульний своїм товаришам. – Дозволь, я огляну твою рану.

- Ер-Дівон… - силував останні слова дварф, - чудо…висько…

- Що?

- Чудовись… шия.

- Шия? Я не розумію. Ось вода, пий.

- Скажи інши… – дварф схилив голову, його очі стали скляними, а уривчасте дихання стихло назавжди.

- Він мертвий. – Констатував патрульний.

- Інші – також.