24.НЕСПОДІВАНІ СУПУТНИКИ

«Один день лицарі провели в фортеці Атумау, вони допомогли шанахші в наведені ладу. В першу чергу були опитані усі воїни, знайдені прибічники Гімеера і ті, хто змушений був виконувати злочинні накази. Перших очікувало покарання, яке розпочалось з ув’язнення в фортеці, другі – продовжили виконувати воєнний статут, залишаючись захисниками земель Атумау.

Із підземелля фортеці були звільнені усі в’язні колишнього командира, в тому числі і шанахші Зорін. Разом із деякими воїнами вони повернулися в свої поселення.

У фортеці було призначено нового командира. І його першочерговим завданням стало відновлення провінції, звісно з допомогою шанахші, які прибули з Аріс-Атару.

Вранці наступного дня лицарі розпрощались із пані Арою та паном Барсом, попрямувавши на північний схід. Там, неподалік від Атбіру – крайньої із військових фортець Аріс-Атару, знаходився кам’яний міст, що з’єднував провінцію Атбір із землями Лікросу.

На світанку 16 дня третього місяця весни лицарі перетнули води Центрального Ченлі, опинившись не території префектури^[1] Лікдіс»

(«Літописи Вогню»)

«Халфлінги – дивовижний народ. В Землі вітрів немає іншого народу, схожого з ними. Запитаєте, чому? Ті, хто хоча б раз у житті зустрічались із представниками цієї раси, зможуть відповісти на це запитання. От тільки відповіді у всіх будуть різні.

Хтось скаже, що халфлінги – вмілі ремісники, хтось, що вони відважні, не зважаючи на їх малий зріст^[2]. Вони також безстрашні авантюристи, кочівники та колекціонери. Можна перераховувати ще багато чого, щоб охарактеризувати цей дивний народ. Та, мабуть, їх найяскравішою рисою можна назвати «любов», любов до життя в усіх його проявах, до життя, сповненого пригод, цікавих яскравих подій і комфорту.

Та в усього є ціна. І халфлінги за любов до яскравого життя сплачують непомірну ціну – відсутність Батьківщини. Вони, як і шанахші, живуть усюди і, одночасно, немає землі, яку б халфлінги назвали своєю Батьківщиною.»

 («Агатова^[3] Книга Каменів»)

Землі Лікросу, префектура Лікдіс. Рік 106 Доби Війни, 16 день третього місяця весни.

Запилений тракт^[4] серпантином вився між пагорбами та рівнинами Лікросу. Ним повільно рухалися три візки. Покриті товстою цупкою тканиною фургони перевалювались з боку на бік, накочувались на каміння та купини, провалювались в ями та вибоїни, створені потоками води після рясних весняних дощів та злив.

Попереду їхав найбільший фургон, обтягнутий світло-коричневою тканиною та запряжений двома тяговими поні. Услід йому рухався фургон менших розмірів жовтого кольору, котрий тягли два бурих мула. А позаду, не квапно хитався з боку в бік невеликий темно-сірий фургончик, з парою таких же сірих віслюків.

Літній червонощокий халфлінг з маленькою, акуратно підстриженою борідкою уважно вдивлявся в ранкове небо, потягуючи люлькове зілля^[5]. Дорога, якою він їхав, була йому знайомою. Багато років тому, коли він був ще зовсім юним, разом із братом Беном відправилися на пошуки пригод та кращого життя. Коли за кілька місяців по тому їх авантюра виявилась під загрозою провалу, Бен зустрів життєрадісну рудоволосу Люсю, і одружився з нею. А він, Роско, змушений був продовжувати пошуки свого щастя самотужки.

І ось, через шістдесят сім років, він – голова сімейства Довгоштаних, разом зі своєю коханою Мерлою, сином Джоном з невісткою Норою, дочкою Руді з зятем Пітером, і наймолодшими близнюками Елдоном та Лайлом їхали на гостини до брата в село К’юверет^[6].

Роско, тримаючи однією рукою віжки, другою обіймав за плечі свою дружину, і тихо наспівуючи собі під ніс якийсь потішний наспів, покурював улюблений тютюн і випускав у небо сіруваті клубки диму.

- Що може бути кращим? – Думав старий халфлінг, - дружина, діти, сонце і подорож…

По інший бік фургону звісивши ноги, сиділи Елдон та Лайл – невгамовні шибеники та пустуни. Раніше, коли Довгоштани проживали в Даррелхолі^[7], коли раптом щось траплялось, всі знали – тут не обійшлось без близнюків.

- То що, Лайле, спробуємо, чи боїшся? – Елдон хитро примружився.

- Я? Коли це я боявся? Та я взагалі нічого не боюсь!

- Ти це батькові скажи, коли він паска знімає.

- Чия б корова ревіла! А сам чого, наче в рот води набрав, га?

- Ну добре. Ти від питання не ухиляйся. – Елдон поглянув на згорток, що висунувся з його мішка.

- Сховай – Прошепотів Лайл, - батько як побачить, голови нам повідкручує.

- Ну? – Наполягав брат.

- Добре, спробуємо. Але не зараз.

- Тоді у вечері, коли всі поснуть.

- Угу.

- Що ви там знову замислили? – З переду фургону почувся строгий жіночий голос.

- Нічого, мамо! – Дружно відповіли близнюки. – Ми краєвидом насолоджуємось.

- Глядіть мені!

- Агов! – Із останнього візка почувся вигук Пітера, - Нас хтось наздоганяє!

- Тпру! – Зупинив Роско своїх поні. Одразу зупинились і інші фургони. Старий зіскочив додолу.

- Зараз поглянемо, хто там.

Роско, продовжуючи тягнути люльку, зіщурився, пильно споглядаючи далечінь. Десь на відстані двох кілометрів, на одному із пагорбів він розгледів силуети вершників.

- Лайле! – Гукнув старий одного із синів, - дай-но мені ту штукернацію, щоб краще бачити.

- Підзорну трубу, батьку.

- Не мудруй, хлопче, а швидко неси!

Парубок похапцем зник у фургоні, а за мить, вистрибнув із нього, тримаючи у руці металеву річ. Лайл підбіг до батька і подав трубу.

- Чого розтицявся? Сам приніс, сам і дивися! – Роско обожнював колекціонувати усілякі дрібнички та брязкальця, проте про призначення більшості з них він навіть не здогадувався. А ганьбитися наразі перед усією сім’єю, ой як не хотілось!

Хлопчина знизав плечима, розкрив монокль і поглянув удалечінь. Через трубу він розгледів вершників в красивих дорогих обладунках з прапорами за спинами.

- Ну, чого мовчиш? – нетерпляче запитав батько.

- Е-е-е…Отже, скоро нас наздоженуть шестеро…, ні, семеро…, а ні, восьмеро. Точно. Восьмеро лицарів! – Задоволений успішно виконаним завданням, відповів Лайл.

- І? Чого всміхаєшся? Вони, що тобі пироги на обід везуть? – Строго запитав Роско, - Я тебе про що запитував?

- Про що?

- От навіщо вас було народжувати на старості? – спересердя промовив старий, - Мізків, як у того віслюка. – Халфлінг вказав рукою на одну з тварин, що були запряжені в останній фургон. Та змружилася і повела правим вухом, мабуть образилась.

Лайл понуро схилив голову, на відміну від Елдона, який ледве стримував себе, щоб не розреготатись і не отримати на горіхи від батька, як його брат.

- Ти скажи, нам ховатися, чи ні?

- Ну… мабуть… - парубок знову поглянув у трубу, - я бачу прапори Ліаланісу, Лайдонаусу, Гутоса, Лікросу, Ніоли, Міріно, Еразу, Калсору та Аріс-Атару.

- Прапори, кажеш? – Роско замислено погладив бороду, затягнув люльку і випустив у небо чергову сіру хмаринку. – Тоді, продовжуємо подорож. Так, наче ми їх і не бачили. Поглянемо, хто це може бути.

- А це безпечно? – Запитав Лайл і тут же отримав відчутний запотиличник.

- Якщо батько сказав, значить – безпечно! – Роско повернувся в фургон, і сімейство Довгоштаних розмірено продовжило долати свій шлях.

- Оце ти… - Почав був Елдон.

- Тільки спробуй! – відрізав Лайл, і всівся в фургон коло брата, розтираючи потилицю.

- А давай, нашу, похідну. – Запропонував Елдон.

- Чому б ні?

У весняному небі залунали дзвінкі юнацькі голоси.

Весняної пори

То вниз, то догори

Біжить фургон, кумедно гойдаючись.

А поряд халф біжить,

Невпинно гомонить,

Він в очі Долі, щиро всміхаючись.

Нехай біжить дорога в даль –

Ми проженемо всю печаль.

Зустрівши долю нелегку,

Ми не полишимо шляху!

Зустрівши долю нелегку,

Ми не полишимо шляху!

До близнюків доєдналась решта сімейства.

Скрізь небезпека жде,

Куди він не піде.

Та халфлінг перешкод не лякається!

За мрією спішить,

Дорогою біжить.

Візок його на тракті гойдається.

Нехай біжить дорога в даль –

Ми проженемо всю печаль.

Зустрівши долю нелегку,

Ми не полишимо шляху!

Зустрівши долю нелегку,

Ми не полишимо шляху!

- Кумедно співають, - зауважив Ельдор. Ельфійський слух був гострішим, ніж у решти рас Землі вітрів.

- Так, не погано, – погодилась принцеса Лайдонаусу, - халфлінги, мабуть.

- Про що це ви? – Запитав Ріно, - я от нічого не чую.

- У дварфів вуха коротші, - пожартував Мін-Су.

- Зате, все інше…

- Ну то, ще не факт. – втрутився Роланд.

- Хлопці, - спробувала присоромити чоловіків Ельвіра.

- Перепрошуємо, панянки. – Відповів ельф.

Через деякий час лицарі досягли фургонів. Ті зупинились. Роско зліз на землю, його приклад наслідувала вся його сім’я. Він вклонився лицарям.

- Вітаю, панове. Я – Роско Довгоштан, а це, - халфлінг провів рукою, - моя сім’я.

- Вітаємо, Роско, - відповів Ельдор, - ми лицарі Аріс-Атару. Можете не хвилюватись, ми вам не зашкодимо.

- Щиро дякуємо.

- Куди прямуєте? – Запитав лицар.

- До К’юверету, пане. Там живе мій брат Бен зі своєю сім’єю. Ми їдемо їх провідати.

- О, нам по-дорозі, - мовила Ельвіра, - оскільки ви знаходитесь на території моєї країни, я пропоную вам свій захист.

- Це було б чудово. – Зрадів Роско. – Ще раз щиро дякуємо.

- Хай буде так, - погодився Ельдор, - звісно, нас це трохи сповільнить, але ми можемо собі це дозволити.

Старим битим трактом їхали лицарі та халфлінги і вели жваву бесіду. Довгоштани без утоми розпитували про все, що відбувається у світі Землі вітрів, і з роззявленими ротами ловили кожне слово.

Лише прийом їжі змушував халфлінгів відволіктись від бесід. І варто зазначити, що за день це трапилося аж чотири рази. Халфлінги, не зважаючи на свій малий зріст, мали просто величезний апетит. Мабуть, це було пов’язано з покращеним обміном речовин у їх тілах, або ж через непосидючість і неприховану цікавість до життя довкола них.

А коли на землю спустилась весняна ніч, після вечері та довгої дороги всі поснули. Всі, окрім близнюків.

Елдон дістав із мішка темно-синій згорток, і поклав його додолу. Розгорнувши темну тканину, він побачив велику стару книгу в шкіряній обкладинці з таємничими червоними символами.

- Ґримуар^[8]… - прошепотів хлопець.

- Ти справді хочеш ним скористатись? – Запитав Лайл, тримаючи в руці палаючу свічку.

- Звісно! – радісно відповів Елдон. – Це буде щось!

Халфлінг відкрив книгу і взявся гортати, розглядаючи сторінки.

- Поглянь, «порча на сусідську курку», «примноження монет», «образ перевертня», «зілля полегшення»… - кумедно. А ось і щось насправді грізне. «Заклинання виклику»!

- А, може, ліпше «зілля полегшення»? – запитав Лайл.

- Таке «зілля» я без будь-якої магії приготувати зможу. А це – зовсім інша справа! Ось, поглянь, - Елдон вказав брату на одну зі сторінок, де було написано: «видіння пристрасті». – Зараз спробуємо. Ото сміху буде!

- Думаєш, це безпечно?

- Не будь занудою. Свічку піднеси ближче. – Полум’я свічки освітило поверхню сторінки. символи та малюнки стали чітко видні. Елдон зосередився, згадуючи мову, якою були написані слова, і повільно, без запинання почав промовляти заклинання…

Зоряне небо почало вкриватись невеликими хмаринками, які поступово скупчились, утворивши одну чорну грізну хмару. Вона швидко наблизилась і повисла над подорожніми. В якусь мить над головами близнюків, відірвавшись від хмари, промайнула сіра тінь.

- Думаю, - прошепотів Елдон, - час ховатись.

Брати швидко зникли під одним із фургонів, захопивши з собою книгу. Звідти вони почали спостерігати за видовищем.

Сіра тінь закружляла над встановленим табором, ніби щось шукаючи. Раптом, вона стрімко полетіла до одного з наметів, і зникла всередині нього...

Ніжна жіноча рука пестила оголене тіло Мін-Су. Її пальці ковзали від його шиї, по грудях, торсу, опускаючись усе нижче й нижче, змушуючи чоловіка палати від збудження.

Мін-Су дивився в гарне обличчя білявої жінки, що сиділа на ньому. Її яскраві червоні губи дражнили і вабили до себе. Ніжне оксамитове тіло зводило з розуму. Руками він торкався її повних грудей, пестив витончені вигини стрункої талії, пружних сідниць. Жінка нахилилася, і торкнулася його шиї своїми губами. Тілом Мін-Су пробігло тремтіння.

- Кохана… - прошепотів чоловік.

«Кохана» - промайнула думка в голові, - «кохана моя…». Жіночі вуста продовжували цілувати м’язисте тіло чоловіка, аж поки їх губи майже зустрілись.

«Кохана…» - не полишали думки Мін-Су.

Та в якусь мить рух думок закляк, а потім різко змінився: «Кохана?», «Але хто вона?».

У мить сумніву жіноче обличчя наче змінилось. Це сталось так швидко, що Мін-Су вирішив, наче йому це здалося.

Його рука ковзнула по вигину її стрункої талії, пройшлась по пружній сідниці, і опустилась на землю. Там, натреновані пальці швидко відшукали якийсь предмет.

Жінка схилилась над чоловіком, аби поцілувати його в губи, та в цю мить Мін-Су здійснив різкий змах рукою, і предмет, який виявився кинджалом, застряг в її шиї. Вона скрикнула і повалились додолу.

Лицар остаточно пробудився.

Поряд з собою він побачив крилате створіння, вкрите шерстю. Воно корчилось від болю завданої рани і грізно шипіло. Мін-Су миттю схопив дволезний меч і проштрикнув ним тіло нічного демона. Той, пронизливо завивши, випустив дух.

Мін-Су швидко вибіг із шатра, оглядаючись довкола. Навкруг було тихо. В нічному небі почали рідшати хмари, відкриваючи сяйво зірок.

Крик демона збудив усіх. Першими прибігли Ельдор та Камаш.

- Що трапилось? – запитав ельф.

- Сукуб^[9]. – Відповів еразець.

- Сукуб? – Перепитала Камаш, - звідкіля він тут?

- Мені звідки знати?

Навколо зібрався натовп. Лицарі й халфлінги здивовано поглядали один на одного й тихо перешіптувалися. У цей момент з-за фургонів почулися крики Елдона та Лайла, а також лайка пані Мерли.

- Ах, ви ж бешкетники! Що знову витворили? Зараз ви у мене вхопите! - Примовляла дружина Роско, тягнучи своїх синів за вуха. Вона привела і поставила їх перед іншими. - Ну, кажіть.

Хлопці винувато опустили голови. В руках у Елдона всі побачили темно-синій згорток.

- Що це? – Запитав Ельдор.

- Ґримуар, пане.

- Ґримуар? – Здивований ельф узяв до рук згорток та розгорнув його. – Звідкіля він у вас?

- Відшукали нещодавно в руїнах, на які випадково натрапили.

- Невже ви не розумієте, що могли накоїти? Неможна гратися із магією, тим паче, настільки могутньою.

- Пробачте. – Тихо пробурмотіли близнюки, не підводячи поглядів і нервово шаркаючи ногами по землі.

- Добре. Ваша мати, я сподіваюся, знайде вам гідне покарання. – Відповів Ельдор. – А це потрібно знищити.

Принц Ліаланісу підійшов до залишків багаття, що ще тліли, підкинув у них хмиз і, коли полум'я знову розгорілося, кинув книжку у вогонь.

- Ніколи більше не робіть необдуманих вчинків. А тепер, повертайтесь до наметів.

- А мені як бути? – Розгублено запитав Мін-Су.

- Авжеж, - мовив ельф, - сукуба теж потрібно спалити. Давай, допоможу.

- Дякую.